У мирному житті вона працювала медсестрою в районній лікарні, а сьогодні — рятує поранених бійців на передовій. Історія Таміли з Рівненщини — це приклад сили, відданості та материнської любові, яка стала рушієм її служби у Збройних силах України.
Вона пройшла шлях від медичного кабінету до гірсько-штурмового батальйону, отримала берет за витривалість і служить там, де найнебезпечніше. Водночас її серце залишається з сином, заради майбутнього якого вона бореться сьогодні.
Історія медсестри з Рівненщини, яка служить у ЗСУ заради майбутнього сина
У розпал війни, коли кожна хвилина рахується для порятунку життя, на передовій самовіддано працюють медики. Їхні руки рятують поранених, а серця витримують біль втрат і страх під обстрілами. Серед таких героїв – Таміла, жінка з Рівненщини, яка п’ять років тому кардинально змінила своє життя, залишивши позаду 15 років роботи в районній лікарні.
Сьогодні вона – начальник медичного пункту стрілецького батальйону 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Її історія – це шлях від звичайної медсестри до військового медика, який щодня бореться за життя захисників України на передовій.
Від районної лікарні до гірсько-штурмової бригади
«Я була на обліку у військкоматі як медична працівниця, і мені періодично пропонували піти в ЗСУ, – розповідає Таміла. – Однак у мене була «залізобетонна» відмовка – маленький син. Тільки коли він підріс, я погодилася – зважилася підписати контракт».
Перед розподілом у військову частину Таміла пройшла навчальний центр з інтенсивними тренуваннями. Коли вона дізналася про призначення в 128-му бригаду, то не змогла стримати сліз: «Але я не хочу в 128 бригаду!»
«Навчання було дуже тяжке, і мені подумалося, що в гірсько-штурмовій бригаді буде ще тяжче. А виявилося навпаки – тут дуже просто, наскільки може бути просто в армії. За ці 5 років я жодного разу навіть не подумала переводитися в якусь іншу частину», – зізнається медсестра.
Жінка в береті гірського штурмовика
До повномасштабної війни Таміла служила в зоні ООС, отримала статус учасника бойових дій і навіть пройшла спеціальну смугу перешкод. За це її нагородили однією з найпрестижніших відзнак у піхоті – беретом гірського штурмовика.
«Це було непросто, я виявилася в першій жіночій групі нашої бригади, яку допустили до проходження смуги. Перед тим 14 днів ми активно тренувалися. Зате в підсумку інструктор сказав, що не всі чоловіки вклалися в ті нормативи, які я виконала, навіть назвав мене рекордсменкою», – з гордістю згадує жінка.
«Все робилося на адреналіні, під стресом…»
На початку російського повномасштабного вторгнення Таміла служила у відносно тиловому підрозділі. Однак через кілька місяців її відрядили в гірсько-штурмовий батальйон, де бракувало медичних працівників.
«Бригада тоді воювала на Херсонщині, наші хлопці штурмували посадки, звільняли територію, тому були великі втрати. Я їздила на евакуацію поранених, ми часто потрапляли в сектор вогневого ураження ворога», – пригадує медсестра.
Допомогу пораненим Таміла найчастіше надавала прямо в машині під час руху – накладала турнікети, полегшувала біль, зупиняла кров при відірваних кінцівках.
«Усе робилося на адреналіні, під стресом, і я часто не пам’ятаю ні імен, ні навіть облич тих перших хлопців, котрих рятувала», – зізнається жінка.
Несподівана зустріч через два роки
Таміла згадує один випадок з Оріхівського напрямку: бійцю вибухом відірвало частину лівої руки. Під час евакуації він кричав, що в нього болить палець на відірваній руці, й корчився від болю. Медикам вдалося врятувати його та доправити до лікарні.
А через два роки трапилася несподівана зустріч. У місті до Таміли підійшов незнайомий хлопець і привітався. Жінка не впізнала його, адже через її руки пройшло багато поранених. Тоді він повернувся до неї лівим боком – у нього по лікоть не було руки.
«Ви мене тоді вивезли, дякую вам!» – сказав боєць. Із ним було ще кілька побратимів, які теж почали дякувати: «Ви й мене вивозили…», «І мене…»
«Хто, як не я?»
Перший трирічний контракт Таміли давно закінчився, але вона продовжує службу в бригаді.
«Я не жалію, що пішла в ЗСУ. Чи справдилися мої очікування? У чомусь було легше, у чомусь складніше – війну неможливо прорахувати наперед. Але я не можу сказати, що в чомусь розчарована», – розповідає медсестра.
Таміла з любов’ю говорить про свою роботу: «До мене можна застосувати відомий вислів – хто, як не я? Тому й далі їжджу на евакуації, хоча моя теперішня посада не передбачає цього».
Коли вона чує по рації повідомлення про пораненого («300»), одразу прокручує в голові можливий стан бійця, до чого готуватися, що може знадобитися в першу чергу, скільки екіпажів необхідно.
«На жаль, багато хлопців, котрих я знала, загинули, дехто при мені. І це дуже гірко. Особливо, коли потім переглядаєш фотографії з цими бійцями…» – зі смутком додає Таміла.
Материнство на відстані
Сину Таміли зараз 15 років, він навчається в Києві. Поки мама на фронті, вихованням займається тато.
«Ми на постійному зв’язку, не було ще жодного дня, щоб не спілкувалися. І всі мої відпустки від першого до останнього дня проводимо разом. Син уже вищий за мене, він завжди зустрічає й проводжає мене з квітами», – з теплотою розповідає жінка.
Таміла зізнається, що розлука із сином, особливо в такому підлітковому віці, дається їй нелегко: «Це той період перед дорослим життям, коли особливо хочеться бути поруч і пояснити правильні, важливі речі…»
Останні п’ять років у ЗСУ для Таміли як жінки й матері були непростими, а іноді дуже тяжкими. Але саме материнські почуття дають їй сили продовжувати рятувати життя на передовій.
«Війна – це, мабуть, найгірше жахіття, яке лише може бути. Але я готова ще 5 років служити, тільки б мій син не бачив усього цього, тільки б йому не довелося воювати…» – підсумовує Таміла.
Світлана ПІКУЛА
Читайте також: «Бог на мене має плани» — історія рівненського гвардійця, який повернувся з-за кордону, щоб воювати за Україну