100 років від дня народження Бориса Степанишина – людини, яка вчила любити Україну словом і ділом
Третього квітня цього року виповнилося б 100 років від дня народження кандидата філологічних наук, професора, лауреата Державної премії в галузі науки Бориса Ільковича Степанишина.
Він для нас, нащадків, залишив 50 книг, монографій. У бібліографічному покажчику праць ученого налічується 343 одиниці. Він першим створив українську методичну есеїстику-кредо Словесника, або монолог художньої літератури. Борис Ількович запропонував новий погляд на викладання української літератури в школі. Відома вчена Ніна Волошина, докторка педагогічних наук, член-кореспондентка АПН назвала професора «велетнем у методиці викладання української літератури». Борис Степанишин не тільки постійно виступав на сторінках українських періодичних видань, але й у польських, болгарських, словацьких, канадських часописах. Загалом у них було опубліковано 50 статей.
Любив Україну, став активним громадським діячем. Один із засновників НРУ, ініціатор відновлення діяльності «Просвіти», засновник першої релігійної громади нашої церкви, Народного університету «Просвіта».
Він казав: «Найперша моя заповітна думка, моє сокровенне слово – про Україну. Воістину, ця людина творила на чатах духовного ренесансу.
Тетяна ПІЯР, почесна просвітянка:
Борис Степанишин визначив три параметри виміру особи словесника: учитель як фахівець, педагог, особистість. Він сам був взірцем у цьому сенсі. Його енциклопедична обізнаність викликає подив і захват, бездоганна мова зачаровувала. Вміння оволодівати увагою аудиторії та тримати в колі своїх ідей, думок були рідкісними. Особливість феноменальної працездатності і, як наслідок, – багатющий інтелектуальний спадок: статті, посібники, підручники, програми. Він був найактивнішим читачем у нашій обласній науковій бібліотеці.
Фізична смерть для таких людей означає лише перехід до іншої форми буття. Борис Ількович залишився жити не тільки в своїх книгах, продовжив себе в тих, кого навчав словом, думкою, діянням.
Лілія ОВДІЙЧУК, кандидатка педагогічних наук, доцентка, завідувачка кафедри української мови і літератури РЕГУ ім. академіка С. Дем’янчука:
Наше правління «Просвіти» поцікавилося роздумами – спогадами про Педагога, талановитого Учителя Бориса Степанишина – знану еліту Рівненщини.
Валентина ЯРОЩУК, директорка РОДНБ:
Борис Степанович була людина високого інтелекту, він бачив майбутнє українців у високопатріотичних особистостях, духовно збагачених і натхненних національною ідеєю.
Іван КУЗЬМЮК, голова обласної «Просвіти» (1998 – 2005рр.):
Я, як працівник Інституту вдосконалення кваліфікації учителів, мав щастя часто спілкуватися з Борисом Степанишиним, бути інколи присутнім на його високоінтелектуальних лекціях. Вражав його багатющий словниковий запас, бездоганне знання української літератури, методики її викладання. По-батьківськи, з глибокою пошаною до особистості, аналізував уроки, проведені студентами-практикантами. Захоплювальні були лекції за творчістю Тараса Шевченка, він знав напам’ять пів «Кобзаря». Постійно був присутній на вчительських семінарах, конференціях, методичних об’єднаннях, як наставник. Глибоко знав українську музику, пісню, мав чудовий густий баритон.
Будучи першим головою обласної «Просвіти», Борис Ількович зробив неоціненний вклад в українізацію сфер культури та освіти.
Воістину, п. Борис був трудоголіком!
Наталія СОСЮК, заслужений учитель України, кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеня, директор Обласного наукового ліцею в м. Рівне:
Борис Степанишин… Великий Учитель і Патріот, який ще у студентські роки пробудив у моєму серці відчуття волі рідного Слова, відкрив методичний огром літератури через призму української пісні, молитви, нестандартного підходу щодо прочитання творів. Тому народилися такі типи уроків, як урок-плач, урок-біль, урок-щастя, урок-прощення, урок- духовної причетності до рідної землі, урок-вірності тощо. А ще – пісня на уроці, моя пісня з українським серцем, благословенна Борисом Ільковичем.
Тому, як зараз, пам’ятаю Його вигук після закінчення мого уроку Скорботної молитви за романом Уласа Самчука «Марія» (11кл. 1997р): «Співайте, Наталко, творіте і ніколи не здавайтеся, бо Україна – понад усе!».
Сергій ЛЕЙЧУК, голова Українських пам’яток історії та культури Рівненської області
Дякую долі, що будучи студентом філологічного факультету Рівненського педагогічного інституту, мав щастя навчатися під орудою Бориса Степанишина. Вже тоді він постав переді мною взірцем українця і своєю зразковою мовою, поведінкою і навіть фізичною красою. Він тонко, не нав’язливо давав студентам уроки гідності. Вірив, що кожен з нас стане висококваліфікованим педагогом. Дуже часто він наголошував: будьте патріотами своєї Батьківщини. Його заповіт і досі живе в моєму серці.
Надія СТЕПАНЕКО, учитель-філолог:
Борис Ількович став на все життя моїм духовним батьком, учителем, наставником, побратимом у боротьбі за незалежну Україну.
Микола ФЕДОРИШИН, завідувач музеєм Уласа Самчука:
Я знав Бориса Степанишина як зразкового сім’янина, ученого, відроджувача української національної культури, організатора відзначення ювілеїв письменників, учених мовознавців. Тільки у нас, на Рівненщині, завдяки цьому великому патріоту виникла ціла система просвітянської діяльності.
Катерина СИЧИК, голова ГО «Рівненське об’єднання товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка, заслужений працівник освіти України:
Борис Степанишин у своїй діяльності часто користувався афоризмом Івана Франка: «Яка молодь, як вона освічена і вихована – таке й майбутнє нації. Хто ж поведе молоду паросль жити служінням в ім’я її нації? Безперечно, учитель, – постійно наголошував п. Борис.
В одній своїй статті «Чи є в тебе, учителю, учні?» професор був вражений відповіддю одного учителя-історика: «Слухай, чоловіче, щоб так всебічно виховати учнів, це ж треба бути сучасним «апостолом правди і науки», за висловом Тараса Шевченка, треба мати своє вчення, систему морально – естетичних засад, свою цілісну ідею – життєву програму».
Але для того, щоб появилися свої «апостоли» потрібно мати за душею щось більше, ніж навіть найглибше знання предмета. Що ж саме? Найперше – всебічну й обгрунтовану освіченість, у котрій найголовніше не так енциклопедична ерудиція, як культура мислення, творчий вогник, глибока осмисленість усього, що твердить і робить учитель.
Підлітки, юнаки і юнки підуть за тим учителем, який не тільки про все має свою думку, а й має що протиставити опонентам, тобто має цільний ідеал, систему позитивних поглядів, смаків, уподобань і що це не просто слова, а переконання, які від того ж щодня підтверджує своїми ділами, вчинками, поведінкою.
Саме таким вчителем, наставником, невтомним трудівником, великим українцем був Борис Степанишин.
Микола ВЕЛЬГУС, голова ветеранів НРУ:
Бориса Ільковича я запам’ятав, як неперевершеного трудоголіка, самовідданого патріота. Його любов до України була потоптана радянською владою. Багато років він був майже безробітним, незважаючи на звання доцента. Невідомо, щоб з ним сталося, якби не було моральної, матеріальної підтримки з боку його однодумців. Василь Червоній, Олекса Новак, Іван Дем’яннюк, Іван Кур’яник, Микола Вельгус і ще сотні патріотів зуміли поновити на роботу у ВУЗі, посприяли стати головою обласної «Просвіти» Рівненщини.
Олексій ЗАВОРОТНІЙ, заслужений артист України, професор, письменник
Борис Степанишин уважно й проникливо стежив за творчою роботою Рівненського драмтеатру. Переглядав усі прем’єри, писав схвальні рецензії на вистави. Про мене написав десять статей, одна з яких була опублікована у всеукраїнському журналі “Український театр”. Горджуся, що протягом багатьох років мав дружні стосунки з цією непересічною особистістю.
Євгенія ГЛАДУНОВА-БОРЕЙКО, почесна просвітянка:
Борис Степанишин любив повторювати Франкові слова:
«Каждий думав, що по тобі
Міліонів стан стоїть
Що за долю міліонів
Мусиш дати ти одвіт»
Це було його життєве кредо, згідно з яким вимальовувалася лінія його творчої стежини: служити Батьківщині, творити добро. Цей блискучий оратор, учений, методист створив десятки підручників, посібників. Знаючи його ерудицію, патріотизм, вимогливість, цілеспрямованість, великі організаторські здібності, патріоти спочатку обрали п. Бориса головою Товариства української мови, пізніш головою «Просвіти» ім. Тараса Шевченка. Він доклав великих зусиль для створення первинних просвітянських осередків у районах області. Ним керувалась невидима одержимість, мета надати українській мові статусу державної, дерусифікація освіти, культури.
Величезним авторитетом користувався Університет “Просвіти”, створений під орудою цього вченого. Простора зала в Народному Домі була щовівторка переповнена слухачами цікавих лекцій, глядачами концертів.
Галина ПИЛЯЙ, просвітянка:
Борис Степанишин залишив у моєму серці глибокий слід як учений, учитель, борець за національну гідність українського народу, як людина унікального розуму.
Людмила МАТЮШЕНКО:
Ось і настало 100-річчя з дня уродин великого Українця, непересічної, харизматичної, безкомпромісної особистості – світлої пам’яті Бориса Ільковича Степанишина. Кажуть, у житті, як на довгій ниві… Над його нивою, життям лютували хвилі, мели хуртовини, плакало небо дощами. Але вічна правда, як сонце, мусить зійти. Вона осяяла собою вкотре постать майбутнього професора, а саме: мудрістю, полум’яністю, натхненням.
Я захоплювалась його справді українською інтелігентністю, просвітництвом, плеканням нашого небесно золотого Слова.
Я дякую Богові, що зустріла людину, яка стала для мене побратимом, незрадливим другом. Наша “Просвіта” під орудою Бориса Ільковича була справді бойовою. Він нас залучав давати відсіч манкуртам, перевертням. Його грізне, мудре слово звучало скрізь, а найперше на мітингах.
До читання лекцій в Університеті “Просвіта” я готувалася надто скрупульозно, бо пан Борис любив чіткість у висловлюванні думок, логічне мислення. Свою Українську Державу він виборював щоденно, невтомно, безупинно.
Важко нам без нього в цей тяжкий час. Він ніс і моральну, і фізичну ношу, яка не всім під силу.
Ірина МІСЬКОВА, керівник просвітянського хору, відмінник освіти України, мати-героїня
Завдяки Борису Степанишину в 1992 році був створений просвітянський хор, метою якого було відродити патріотичні пісні, зокрема повстанські, стрілецькі, козацькі, заборонені радянською владою. На репетиціях хору часто був пан Борис, який знав зміст пісень, мелодію золотого фонду нашого народу. Незабаром півчих почули біля різдвяної ялинки на патріотичних заходах, організованих «Просвітою», Народним Рухом України.
Борис Ількович не раз замовляв автобус і вже хористи піднімали національний дух поліщуків не тільки в ближніх селах Рівненського району, але й області. Він по-батьківськи оберігав хористів, був гостем у моїй світлиці. Милувався патріотичним духом моїх дітей. У газеті «Червоний прапор» було видруковано допис пана Бориса під заголовком «Окрилені піснею». Він писав про родину Міськових, що вона не звичайна, що їй притаманна музикальність, фантастична закоханість в українську народну пісню. Вчений став другом нашої сім’ї. Не раз повторював: «Людина, яка співає завжди буде еталоном високої моралі». Саме такою якістю володів великий українець, людина високого духовного злету.
Підбірку підготувала Тетяна ПІЯР, почесна союзянка