«Як тепер жити без них?» Віра Мельникова — про війну, яку проживає тил

У Рівному вийшла нова книга Моя хата… не скраю! письменниці Віра Мельникова — про війну, яку проживає тил. Без зведень із фронту, але з внутрішнім напруженням, страхами й вибором людей, для яких війна стала частиною щоденного життя. В інтерв’ю авторка пояснює, чому писала саме про тил, як змінювалася назва книги і чому їй важко прощатися з власними героями.

Коли фронт далеко, війна не зникає. Вона живе в розмовах, страхах і щоденних рішеннях людей у тилу. Саме про цю, тиху й виснажливу війну — нова книга Моя хата… не скраю!.

Письменниця Віра Мельникова свідомо не пише про окопи й зведення з фронту. Вона пише про людей поруч — і про вибір, який неможливо відкласти.

Коли письменниця ставить крапку в останньому реченні, її охоплює ейфорія. А наступного ранку приходить туга: як тепер жити без героїв, які за цей час стали рідними? Віра Мельникова жартома додає: «Чи не образяться вони на мене за те, на якому етапі я завершила їхню історію?»

Книга «Моя хата… не скраю!», це розповідь про війну, яку бачить тил: без зведень із передової, але з напруженням, яке знає кожен. Про те, як назва книги змінювалася тричі та що таке «генетична пам’ять роду» — у нашій розмові.

«І це — не казочки!», або Як назва стала протестом

— Віро Олександрівно, коли ви зрозуміли, що маєте писати саме про тил, а не про фронт?

— Ми живемо в тиловій області, я не була на полі бою. Але війна дотягує свої пазурі і сюди. Я писала про те, що добре знаю: про людей поруч, про їхній вибір та про те, як змінюється життя далеко від передової. Тилова область — це не відсутність війни. Це інший її формат, який, мов лакмусовий папірець, показує, «хто є хто».

— Назва «Моя хата… не скраю!» одразу чіпляє. Як вона народилася?

— ! Спочатку я хотіла назвати книгу «І це – не казочки!», щоб підкреслити: все, про що тут написано – правда. Правда про війну, про те, як ми з вами переживаємо цей час. Але в процесі написання тон викладу змінювався на більш рішучий і безкомпромісний. Я зрозуміла, що назву слід змінювати, тому що це відчайдушний протест проти війни.

Наступною версією була назва із знаком питання: «Моя хата скраю?» Але й вона мене напружувала. Адже я пишу про об’єднання нації! Чому назва така несмілива, непевна?

А потім я заглибилась в етимологію загальновідомого українського прислів’я. Виявляється, є великі, м’яко кажучи, непорозуміння з цим висловом. Ми з дитинства чули спотворену версію: «Моя хата скраю, я нічого не знаю». Навмисне спотворене ворогом першоджерело народного вислову мало посіяти серед народів світу думку про українців як націю корисливих, байдужих до чужої біди людей, але українці навпаки у сучасній війні продемонстрували згуртованість, героїзм, людяність і взаємодопомогу.

І я поставила крапки і замість знака запитання – знак оклику – «Моя хата… не скраю!» Це свідома заява. Це позиція.

— Що зображено на обкладинці? Вона виглядає дуже символічною.

— Там розтрощене місто. Люди стоять серед руїн своїх домівок, але вони не розгублені. Вони згуртувалися, стоять стіною: «Ми — єдині, ми будемо боротися!». А на тлі чорного неба проступає напис-протест: «NO WAR!».

«Закодовані» історії та герої, яких важко залишати

– Ваші персонажі – це конкретні люди чи узагальнені образи?

– І те, й інше. Моя редакторка, відома письменниця Неоніла Диб’як, назвала цю книгу «літописом пам’ятних подій у житті сучасників, майстерним переплетенням сюжетного художнього вимислу з фактами біографії авторки». Тому у творах часом зустрічаються «закодовані» життєві історії людей з мого оточення, зрозуміло, у авторській інтерпретації, рясно «притрушені» художнім словом і вимислом.

Ось, наприклад, мудра Ганна Семенівна – інтелігентна пані викладачка, яка стає наставницею для молодої воячки Олени. Або Марійка – щиросердна і відповідальна біженка з Донбасу. Вадим – дотепний жартун-таксист. Усі вони – частково реальні, частково вигадані. Але головне – вони живі, вони живуть серед нас.

– Чи був серед них хтось, хто «вперто не хотів писатися»?

– (Усміхається) Знаєте, коли письменниця ставить крапку в останньому реченні свого щойно написаного твору, її охоплює почуття, близьке до ейфорії: «Вдалося! Я це змогла! Я це, нарешті, зробила!» Адже вона виношувала ідею твору не один день, місяць, рік, виколисувала образи своїх героїв, як матір виношує та плекає улюблене дитя.

Але поряд із радісним почуттям завершеної справи в душі завжди оселяється почуття смутку за кінець «спілкування» із моїми віртуальними створіннями, ніби щось всередині обривається… Прокинувшись вранці наступного дня, відчуваєш тугу за своїми уявними «насельниками» моєї душі і власної долі: «А як же я тепер буду жити без моєї доброзичливої й мудрої Ганни Семенівни, без молодої воячки-полісянки Олени, без мужнього вояка Ярослава? Без щиросердної біженки з Донбасу Марійки? Без дотепного жартуна Вадима?»

І майже завжди мене не полишає сумнів – чи в добру мить я завершила свою оповідь, поставивши крапку в останньому реченні, цим самим зробивши назавжди статичними долі своїх героїв? (Жартую) – Чи не образяться вони на мене?

– Ви ловили себе на думці: «це про мене»?

– Постійно.. Свої власні думки я вкладала у міркування двох своїх героїнь – частково у Ганну Семенівну, і особливо – в Оксану Іванівну, викладачку української мови. Є в книзі епізоди з мого життя досить гумористичного плану: спостережливий читач прочитає це у розділі 16 – му «Дитинство також треба захищати”. Вважаю, що я непогано знаю дитячу психологію і педагогіку і широко її використовую у своїх творах.

Генетична пам’ять і батьки-фронтовики

– Віро Олександрівно, вам часто можуть сказати: ви не були на фронті, виросли в мирний час. Чому пишете про війну?

– О, одним словом на це не даси відповіді.. Мої батьки – безпосередні учасники Другої світової війни. Батько був професійним військовим, мама – сержантом медичної служби. Про війну вони не любили згадувати: ще не відболіли тілесні і душевні рани. Але ми з братом Володимиром виховувалися в атмосфері поваги до людей в погонах. Отже, військовий дух панував в родині завжди.

Видно, в мені, живе генетична пам’ять поколінь, котра за сучасних обставин нуртує і виривається назовні, щоб показати людям сплюндроване, понівечене життя українців, яке спричинила війна, довести, що людина народжується для добра, щастя і розвитку.

– Який момент у роботі над книгою був найважчим?

– Проблематично було придумати кінець твору, адже війна ще триває. Але я пригадала твори наших класиків (Олександра Довженка «Україна в огні» ) і повчилася у них. Треба було знайти той тон, який дає надію, але не бреше.

– Ви свідомо уникали фронтових зведень і прямих воєнних описів. Чому?

– Тому що я пишу не репортаж, а про людей. Про їхній внутрішній вибір, відповідальність, здатність не бути осторонь боротьби. Є в книзі дуже сильна емоційна сцена – про спілкування українки з родичкою з р.ф. Є розповідь про біженців, вимушених переселенців, які засновані на реальних подіях. Усе це – теж війна. Просто інший її формат.

Дві жінки на вулиці – і доля змінюється

– Розкажіть про героїв першої повісті. Хто вони?

– Дві жінки – літня й молода – випадково зустрічаються на вулиці, обидві самотні і засмучені. І відразу їхні долі змінюються чарівним способом. Щирість, доброта роблять свою благородну справу: Ганна Семенівна має мужність визнати свій колишній гріх та щиросердно покаятись у ньому. Вона стає незамінною наставницею, доброю порадницею для Олени, надає прихисток дівчині, котра не знала материнської ласки.

Олена стає справжньою жінкою-берегинею, вона бореться за своє щастя, прагне допомогти зневіреному чоловіку реабілітуватися після полону, повірити у свої сили. А Ганна Семенівна – мудра інтелігентна пані викладачка – нарешті знаходить життєвий спокій та плавно «інтегрується» в сім’ю Силенків, стає незамінною хрещеною бабусею для Оленчиних дітей.

– А романтична лінія є?

– Ну, як же без неї! Молодим читачам, впевнена, сподобається оповідь про романтичні стосунки молодого лейтенанта Романа з «найгарнішою дівчиною в світі» – Світланою. Чистота почуттів кохання дають сили на відновлення вояка. Його наречена Світлана також описана як розумна, щиросердна дівчина, котра спроможна змінити долю коханому, повести його за собою.

Біженці, Тунель Кохання і гувернантка з Донбасу

– Друга повість про що?

– Про долю біженців зі сходу України. Дівчина з братом-підлітком біжать від війни, у потязі їх ошукали, грошей немає дістатися до містечка Вишневого, де живе їхня тітонька. Важка адаптація головної героїні на новому місці. У розділі «Робота за фахом» Марія влаштовується гувернанткою в домі відомого архітектора, вимогливого дідуся Петра Олексійовича. Я як педагог не могла не оминути сцени навчання дітей, які написані з непідробним теплом і ніжністю (Розділ 16 -й ,”Справа життя”). Поряд із серйозними життєвими перейманнями в повісті паралельно існують і романтичні сцени – ніжні стосунки таксиста Вадима й Марійки. Дуже дорогий моєму серцю уривок з тексту – «Тунель Кохання». До речі, з 1956 по 1962 рік кожного дня нас возили до школи у Клевань на мотовозі з військової частини. Тоді ми ще не знали, що колись віти сплетуться і утворять живий тунель.

«Маскувальна сітка», «Лялька» і “Валянки”

– У книзі є й коротші твори?

– Так, решта новел та оповідань – це синтез власних життєвих вражень, органічно поєднаних із сучасним життям, це історичні паралелі, котрі дають можливість об’єктивно сприймати й оцінювати події, що відбуваються.

«Маскувальна сітка» – про дорогу сімейну реліквію, рибальський невід, як атрибут військового захисту в умовах фронту. «Мамо, а хто пострибає у лантушку?» – сплюндроване війною дитинство. «Лялька на все життя», «Валянки» – протест проти війни. «Лялька на все життя» – оповідь з психологічним підтекстом про нереалізовані дитячі мрії, які потім у дорослому житті стають травмою на все життя.

Мені самій дуже подобається оповідання «У Дзеркалі – життя». Тут «жіноча тема» переплітається із суворим сучасним життям людей різного соціального статусу. Але є й комічні сценки, які гармонізують виклад твору. Тамара Павлівна всиновлює двох діток, Лідочка починає зустрічатися з «картатим піджаком», а п’янючі бурштинщики та їхні веселі темпераментні подружжя опиняються у слідчому ізоляторі. Фінальним розділом книги є моя документальна розповідь про наших земляків-героїв, наших захисників, про їхні звитяги, про пам’ять поколінь. Віталій Домащук, Саша Борисенко, Ірина Карпук, Женя Рєппін.

Гармонія серед жаху

– Для кого ви писали цю книгу?

– Книга буде корисною для читачів усіх вікових груп, особливо вона стане ненав’язливо настановчою для молоді країни та для дорослої аудиторії читачів.

Уважний читач упізнає себе в окремих епізодах, хтось побачить власні вчинки збоку, а хтось – образи сильних і мужніх людей, наших захисників. У нашому тривожному сьогоденні душа прагне спокою і розради, жадає вхопити ковток свіжих приємних життєвих митей, збагатитися чудовими враженнями, поринути в оазу світлих почуттів, щоби накопичити сили для борні з бідою, болем, моральними перешкодами, спричиненими війною. Тому я намагалася гармонізувати емоційне тло кожного твору. Тут і серйозні, навіть трагічні епізоди та описи, і разом з тим чисті романтичні почуття, серйозні міркування про життєвий шлях, і принадний час дитинства, і гумористичні нотки в описі портретів героїв та їхніх дій.

Плекаю надію, що ця книга буде для читача хорошим повірником, співрозмовником, другом і порадником.

– Що для вас сьогодні означає залишатися людиною в час війни?

– Не бути осторонь. Усе. Ранок 24 лютого 2022-го року назавжди залишиться в пам’яті українців несподіваним, підступним, який приніс моторошну жахливу звістку – війна! Тепер уже «повномасштабна»! Головним маркером національної ідентичності українців стають щиросердність, чуйність і взаємодопомога.

– Що ви хочете побажати читачам?

– Усім нашим читачам, дорослим і маленьким, бажаю попри всіх обставин – міцного здоров’я та усіляких гараздів, а наше майбутнє життя бачу в переможній і незалежній Україні!