Людмила Панащук, заслужений працівник культури України, приїхала в Рівне з Молдови. Розмовляла російською мовою. Та коли познайомилася з чоловіком – Миколою Панащуком – у «Текстильнику», почала вчити українську.
Це було в серпні 1976-го. Відтоді вони були разом і на роботі, і вдома.
Микола Панащук уже на заслуженому відпочинку, а Людмила Олександрівна й досі керує найпершим творчим колективом Міського палацу культури. Її «Ладоньки» виховали майже 4 тисячі рівнян, бо у цій музично-естетичній студії міста вже навчаються онуки перших вихованців пані Людмили.
– Людмило Олександрівно, як ви познайомилися зі своїм чоловіком?
– Це був серпень 1976-го. Я прийшла влаштовуватись на роботу. В коридорі «Текстильника» мене зустрів Микола. Запитала, як пройти до директора. Він мене провів до кабінету Василя Федоровича Прокопчука, а заодно й у спільне життя… Микола був з бородою. Солідний. Серйозний. У мене й думки не було, що ми будемо колись разом.
– За який час одружилися?
– Через рік. 28 травня 1977-го. Для працівників палацу це був сюрприз, бо зустрічалися так, щоб ніхто не знав.
– Зі скількома директорами ви працювали?
– За 45 років у «Текстильнику» змінилося аж 12 директорів. Був ним і мій чоловік. Але найбільше чомусь запам’ятався Віктор Рачицький. За його директорства стався перший творчий підйом палацу. Він зумів згуртувати творчих людей. Ми робили гарні проєкти, вистави. Саме тоді була започаткована студія «Ладоньки».
– Які проєкти запам’яталися найбільше?
– «Ранкова зірка» Юрія Ніколаєва.
– Шоу Юрія Ніколаєва, який відкрив багатьох зірок естради завдяки популярному дитячому музичному конкурсу, відбувалося у Рівному?
– Так. У наш «Текстильник» приїжджав Юрій Ніколаєв і проводив найпопулярніший на той час конкурс для дітей. Ми тоді з Людмилою Супонькіною його зустрічали. Навіть меблі з дому приносили, щоб у палаці було красиво. Частували кавою… Разом із Супонькіною ми зробили багато творчих проєктів. Тоді ж було лише п’ять творчих колективів: «Ладоньки», «Едельвейс», «Горинь» і два духових оркестри. Ми були і продюсерами, і сценарії писали… Кожного року робили благодійні концерти для дітей-сиріт.
– Хто з рівнян, ваших випускників, тепер приводить онуків на заняття у «Ладоньки»?
– Курилюки, Трофімчуки, Платонови, Величко… Оля Жогло зараз хореограф у «Ладоньках». А з родини Свиридюків аж п’ятеро дітей пройшли через «Ладоньки». Сьогоднішні покоління, які не розлучаються з Міським палацом культури, це родини Андрієнко, Липські, Геми, Турко, Кондратюків…
– Що для вас означає Міський палац культури?
– Для мене це – другий дім, моя сім’я… Це мої неприємності, помилки, прем’єри… Це – моє щастя! А ви знаєте, що моє дівоче прізвище Щаслива?
– Ні. Ви серйозно?
– Серйозно. Я – Щаслива. Моє дівоче прізвище Щаслива… І я вдячна батькам, що завдяки цьому прізвищу мушу завжди бути щасливою. А ще щаслива, бо маю двох чудових синів, прекрасних невісток і трьох онуків. Маю будинок і гарний квітник. Що й досі працюю з моїми «Ладоньками». Що вивчила українську мову. А почала вчити українську, бо дуже любила свого чоловіка. Він завжди розмовляв українською.
Спілкувалася Надія АДАМЧУК
Читайте також: Через підрив Каховської ГЕС на Херсонщині знищено 118 пам’яток культури
- Сарненські поліцейські затримали нападника
Завдав ножових поранень зятю. 69-річному жителю міста Сарни загрожує від 7 до 15 років позбавлення волі.