Щовесни у дворі Васильців із Бронного з’являється гість, якого тут не питають, звідки він і чому приходить. Він просто знає, де стати, коли господарі пораються на городі, куди піти в неділю і біля якої могили чекати. Для цієї родини весна починається не з тепла, а з появи на обійсті знайомої постаті.
Тетяна – мама полеглого військового Олексія Васильця із села Бронне Малинської громади. Олексію було лише 20 років, коли у 2014 році він пішов на строкову службу. З перших днів повномасштабного вторгнення в лавах ЗСУ став на захист України.
Пані Тетяна довго не могла зрозуміти, чому син обрав бойове псевдо «Тихий». З дитинства він був гіперактивним, постійно шукав пригод і не всиджував на місці. Та побратими пояснили: в бою він підкрадався настільки непомітно, що ворог не розумів, звідки з’являвся і куди зникав. Його кроків не чули – ніби ходив повітрям.
За ним полювали. І зрештою ворожий снайпер влучив у мить, коли Олексій знімав рюкзак – бронежилет піднявся на кілька сантиметрів і відкрив тіло. Мама каже: радіє, що сина привезли додому цілим.
Вона розповіла багато історій про свого хлопця, але найбільше запам’яталася інша. Після похорону через кілька днів на подвір’ї з’явився бусол. І вже третій рік – із березня до пізньої осені – він поруч із родиною: коли жінка працює на городі, коли батьки збираються їхати машиною, а щонеділі – біля могили Олексія. Поки вони доходять, птах уже там.
“Я з ним балакаю, сварюся, що залишив мене сиротою в цьому світі, – каже пані Тетяна. – Якось так розболілося, що голосно дорікала. Він довго не прилітав – образився. Я подумки попросила пробачення, щоб повернувся бусликом. І він повернувся. Якось чоловік застряг у лісі мотоциклом, а коли ввечері прийшов – наш бусол стояв і ніби охороняв транспорт”.
Щоб не залишатися сам на сам із болем, жінка почала робити декоративні кашпо – тепер і на замовлення. Футбольний турнір пам’яті Олексія у Бронному ініціювала місцева жителька, а родина допомогла з його проведенням. Також вона займається благоустроєм місць поховань – зокрема ініціювала проведення води на місцеве кладовище, щоб люди могли поливати квіти на могилах рідних.
Пані Тетяна бере участь у волонтерській ініціативі «Культура пам’яті через традиції і мистецтво». Каже, робота і люди допомагають триматися.
А ще щороку чекає березня. Бо знає: з вирію знову прилетить її син. І літо вони знову проведуть разом.
Ірина РАЧКОВСЬКА-БАКОВЕЦЬКА,
письменниця
