Начальник управління охорони здоров’я Рівного, а нині капітан медичної служби бойової бригади — це не сюжет з кіно, а реальна історія Віктора Іськіва. Коли тисячі українців ховалися від війни, він свідомо йшов назустріч небезпеці. Три роки служби в тилу не вгамували його внутрішньої потреби бути ближчим до фронту.
У відвертій розмові медик розповів про вибір, який не кожному під силу, про людей, які не здаються, і про війну такою, якою її бачать ті, хто рятує життя під обстрілами. Чому він сам попросився до артилеристів? Як війна змінює не лише тіло, а й світогляд? І чому він не повернеться додому до перемоги — читайте далі.
У відвертій розмові Віктор Ігорович розповів про те, як змінилося його бачення війни, чому важливо довести справу до перемоги та що його тримає на фронті.
Коли розпочалася повномасштабна війна, начальник управління охорони здоров’я м. Рівне Віктор Іськів, як і тисячі інших українців, став перед вибором. Він обрав військову форму замість цивільного костюма. Але цього йому виявилося мало. Понад три роки служби в тилових частинах не задовольнили його потребу служити Україні сповна. Тому капітан медичної служби наполіг на переведенні до бойової бригади.
Коли тилу стало замало
Три роки військової служби в тиловій частині – для багатьох це солідний внесок у загальну справу перемоги. Але військовому медику цього було недостатньо. Усередині щось підказувало: треба ближче до того місця, де вирішується доля країни.
«Все-таки три роки прослужив я в тиловій частині. Але світосприйняття змінилося – захотілося ближче до безпосередньої участі», – пояснює він своє рішення.
Переломний момент настав, коли йому випала нагода піти на ротацію до бойового підрозділу під Очаковом. Капітан медичної служби сам наполіг на цьому рішенні, хоча командування було в скруті – як відправити начальника медичної служби до артилеристів у бойові умови?
«Я сам туди напросився, – розповідає Віктор Ігорьович з усмішкою. – Не знали, як мене туди відправити, бо я ж командирований, капітан, начальник медичної служби. А тут до артилеристів… Я кажу: «Будь-ким мене, хоча б бойовим медиком». І відправили».
На передову за документами поїхав як звичайний солдат – номер обслуги. Ніяких привілеїв, ніяких поблажок. Шість діб на позиції, шість діб відпочинку. І саме тоді він вперше за три роки відчув те, чого так не вистачало.
Перша зустріч зі справжньою війною
«Вперше за три роки, як то кажуть, відчув оцей бойовий дух, бойовий побут, оці всі умови», – згадує військовий медик. У його голосі чути щось особливе, коли він говорить про ті дні під Очаковом.
Саме там відбулася його посвята в артилеристи – ритуал, що об’єднує всіх, хто служить в артилерійських підрозділах. Там же він навчився розпізнавати звуки війни: коли снаряд летить від позицій, а коли ворожий бухає по наших позиціях. «Складніше з безпілотниками, особливо, коли над головою. Вони просто роєм літають. Там тяжко розпізнати: який з них наш, а який ворожий, який розвідувальний, а який бойовий. Тому треба завжди бути на сторожі», – ділиться досвідом капітан.
Найбільше його вразили люди – бійці, з якими йому випало служити пліч-о-пліч. «Ні в одного не було бажання махнути рукою, сказати «все надоїло, хочеться додому»», – розповідає він з щирим захопленням.
Звісно, всі скучали за родинами, мріяли повернутися до рідних стін. Але здавати позиції, відступати, шукати способи уникнути служби – такого він не чув від жодного з бійців.
«Може, мені такі люди потрапили, може, всюди таке саме, – роздумує вголос Віктор Ігорьович. – Але всі налаштовані на боротьбу».
Саме після цього досвіду він остаточно вирішив: місце капітана медичної служби не в тилу. «Захотілося ближче долучитися до нашої перемоги», – просто пояснює своє рішення.
Страх, звикання й адреналін
Перші години під обстрілами – це завжди жах. Військовий медик не приховує цього: «Коли все оце гупає, бухає там, не розумієш, куди воно, звідки, що – страшнувато».
Але людина дивовижно швидко адаптується навіть до найстрашніших умов. «Потім якось до того звикається, навіть уже на це уваги не звертаєш».
Він пам’ятає свій перший серйозний обстріл: «Ми відстрілялися і сіли в бліндаж. Чути тільки: гуп, гуп, ближче, ближче, ближче, а по бліндажу земля вже сипеться потроху. Оце перший раз було страшно, а потім воно заходить у таку собі рутину».
І тут Віктор Ігорьович торкається складної теми – чому люди «втягуються» у війну. «Можливо, через оцей адреналін. Повертаються додому, з родиною побули кілька днів, позитивними емоціями зардилися. А далі нудно стає – де той адреналін брати? І хочуть повертатися».
Різні світи: тил і передова
Робота військового медика в тилу та на передовій – це два абсолютно різні світи. Капітан медичної служби це зрозумів на власному досвіді.
«У попередній частині в мене була організаційна робота. Це фактично як ФАП у невеличкому селі», – пояснює він. Частина займалася ремонтом техніки, а медична служба обслуговувала звичайні випадки – травми, підвищений тиск. Усе планово, розмірено, без екстремальних ситуацій.
«А в бойовій частині вже зовсім інакше», – змінюється тон його голосу. Тут потрібно організувати повну логістику порятунку людського життя: «Від надання першої допомоги безпосередньо в бою до стабілізації людини та відправлення на подальші етапи евакуації».
Якщо в тилу робота планова, то тут вона ургентна – в медичних термінах. «Тут уже йдеться не просто про здоров’я, а про життя людини», – підкреслює військовий медик.
Незважаючи на складність, нова робота захоплює: «Воно цікаве, тому що ти щось нове вчиш, бачиш. Сподіваюся, в подальшому після нашої перемоги в цивільному житті багато чого мені знадобиться з цих навичок».
Біль нестачі кадрів
Найболючішою темою для капітана залишається кадрова проблема. З обладнанням і медикаментами на передовій ситуація нормальна – все постачання йде пріоритетно до бойових частин.
«А от людський ресурс – це величезна проблема», – з болем у голосі говорить він. Парадокс у тому, що всі медики заброньовані, і на військову медичну службу йдуть тільки добровольці.
«До речі, можемо запросити в нашу бригаду: хто бажає, хай приходить», – звертається Віктор Ігорьович до потенційних добровольців. Для заброньованих медпрацівників є можливість укладення однорічного контракту замість стандартних трьох-п’яти років служби.
Капітан медичної служби з розумінням ставиться до ініціативи Міноборони щодо часткового розбронювання: «Вона розумна, як на мене. Хоча кожен головний лікар бачить, де в нього надлишок, ніякого надлишку показувати не буде, але директива прийшла – треба виконувати».
Родинне тепло на відстані
За стільки років війни родина Іськівих навчилася жити в особливому режимі. Дружина та діти пристосувалися до того, що чоловік і батько може довго бути відсутнім.
«Вже син трошки підріс, він уже більш самостійною опорою стає для дружини і доньки», – з гордістю розповідає військовий медик. Побут налагодився сам собою, родичі допомагають при потребі.
«Єдине, що завжди, коли довго не буваєш вдома, – туга є за рідними», – зізнається він. Найдовше він був відсутній три місяці на ротації. Зазвичай це півтора місяця максимум.
Капітан розуміє, наскільки тяжче тим, хто не бачить рідних по дев’ять місяців. Його кум живе в сусідньому під’їзді, намагається приїжджати додому раз у три-чотири місяці. «Бачу емоції їхньої родини – одне одного не відпускають просто-напросто», – розповідає він.
Підтримка колег і рідного міста
Незважаючи на військову службу, Віктор Ігорьович підтримує тісний зв’язок із рівненською медициною. З головними лікарями в нього дружні стосунки – «ми як друзі», каже він.
«Вони нам багато допомагають. Не те що я подзвоню і скажу: «Мені треба то-то-то’. А навпаки – самі телефонують: «Може те, може се». Дуже приємно, що не кидають нас», – з вдячністю говорить військовий медик.
Особливо тепло відгукується про виконувачку обов’язків керівника управління охорони здоров’я м. Рівне Ларису Іванівну Обуховську: «Вона дуже правильно, нормально всім керує, все добре. Постійно каже, щоб повертався».
Принаймні раз на тиждень вони обговорюють робочі питання по телефону. «Добре, що медицина зараз у надійних руках», – підкреслює капітан медичної служби.
Пісня, що торкнулася душі
У Віктора Ігорьовича є улюблена пісня, яка супроводжує його вже три роки. «Засинає чорний ліс» – не пам’ятає автора, але слова знає напам’ять:
«Там дуже гарні слова про наших заброньованих, про те, що нема кому боронити, нема кому захищати»
Він пояснює свою прихильність до цієї пісні.
«Ніби стільки молодих хлопців, молодих людей є, а дійшло до діла – нема нікого».
Ця пісня постійно крутиться в його голові, звучить у машині. «Цікаво, за три роки не знаю, щоб щось аж так у душу запало, що з голови не виходить», – дивується сам собі.
Втрачена згуртованість
Однією з найболючіших тем для військового медика є втрата тієї національної єдності, яка була на початку війни.
«На перших етапах було оце відчуття згуртованості», – пригадує він ті дні. «Люди були дуже згуртовані, тому що війна насувалася, під Києвом уже все було. Тоді люди відчули, що таке війна».
Але час зробив своє: «Зараз у людей війни немає – вона десь там далеко. І щороку це відчуття пропадає, пропадає, пропадає. Шкода».
Капітан пам’ятає, як змінилися навіть дрібниці: «На дорогах машини їхали, один одного пропускали, всі такі ввічливі були. Нема вже цього».
Він вважає, що владі треба активніше нагадувати людям про реальність війни: «Мабуть, треба ті фільми, які на початку знімали про Бучу, про все це, показувати. Вони оцю емоцію відновлюють».
Волонтери як рятівне коло
Серед тих, хто не втратив мотивації допомагати, Віктор Ігорьович особливо виділяє волонтерів. «Єдине, що волонтери залишилися, які дійсно допомагають», – каже він з вдячністю.
Допомога волонтерів необхідна, бо держава забезпечує лише найнеобхідніше. «А щоб у більш-менш комфортних умовах і з більшим результатом щось робити, то все-таки потрібна допомога волонтерів».
Навіть банальні речі, як ремонт техніки, стають проблемою: «У нас є техніка зарубіжна з 80-х років, де запчастини взяти? Частина не може купити. Ходиш, шукаєш, просиш, люди з-за кордону передають, купляють».
За три роки війни залишилися перевірені волонтери: «Ті, що провірені, залишилися, і вже військові знають, до кого звертатися».
Війна очима медика
Перехід до бойової частини відкрив перед капітаном медичної служби нові виклики. Якщо раніше його турбувала організаційна робота, то тепер – порятунок життів.
«Бойових витратних матеріалів дуже багато, і це все потрібно поновлювати», – пояснює він специфіку роботи на передовій.
Водночас він не втрачає зв’язку з цивільною медициною. Знає про проблеми первинної ланки, про постійне зрізання тарифів НСЗУ. «Тяжко зараз у первинці, дуже тяжко вижити», – з сумом констатує він.
«Добре, що місто підтримує, кошти дає на медицину», – відзначає позитив. Але загальна ситуація з реформуванням медицини не влаштовує: «Шкода, що з війною активна реформа призупинилася».
Він мріє про справжню медичну реформу: «Хотілося, щоб ми дореформувалися до того, як у нормальних цивілізованих країнах: щось трапилось – ти просто йдеш до лікарні, не думаючи ні про що, тобі надають допомогу, і ти здоровий повертаєшся додому».
Думки про здоров’я
Війна вплинула й на особисте здоров’я військового медика. «Реально трохи здоров’я похитнулось», – зізнається він. Гіпертонія, яка раніше не дуже турбувала, тепер вимагає постійного контролю.
«Раніше то випив таблетку, то ні. Зараз бачу: день промахав, забувся – вже носить мене», – розповідає про зміни в організмі.
Але думки кинути службу не виникає: «Я такий, що якщо вже у щось запрягся, то піду до кінця. Скільки треба – стільки буду, чи скільки дозволить здоров’я».
Тільки з перемогою
На головне запитання – коли повернеться додому – в капітана медичної служби є чітка відповідь: «Тільки з перемогою. Причому не те, що нас хочуть капітулювати – це буде поразка».
Його логіка проста й зрозуміла: «Якщо нас примусять капітулювати, то ця війна перейде нашим дітям. Років за п’ять знов усе почнеться».
Мета ясна: «Треба ту кацапію розвалити, і тоді хай вона собі там збирається років 100, а до нас діла немає».
У цих словах – уся суть позиції людини, яка пройшла шлях від кабінету чиновника до окопів передової. Віктор Іськів знає, за що воює, і не збирається зупинятися на півдорозі.
Читайте також: Бойовий медик Ігор Артюх: від порятунку немовлят до передової