Відійшов у засвіти корифей української словесності, лауреат Державної премії в галузі науки та техніки, перший голова «Просвіти» на Рівненщині Борис Ількович Степанишин. Це сталося 8 серпня 2004 року. Утім, свіча пам’яті про великого Педагога не згасає в серцях тих, хто понад усе, як і цей безстрашний патріот, любить рідну Україну.
Людина, яка не жила, а горіла життям
Волею Божою особисто знала цю Людину, Вченого майже 30 років, працювала з ним, часто була гостею в його родині. З цим проукраїнським діячем, як уже розповідала, я познайомилася в середині 70-років минулого століття. Молодий, стрункий, він привів у мій 9-й клас студентів-практикантів з Рівненського педінституту, майбутніх учителів-філологів. Борис Степанишин мав тоді звання доцента. Уже в перший показовий урок за твором Тараса Шевченка «Мені однаково» учений підкорив усіх логічним мисленням, вишуканістю мови, непідкупною любов’ю до нашого Генія.
Пізніше завдяки Борису Ільковичу я стала членкинею «Просвіти», учасницею просвітянського хору. З ним сиділа у президії в Рівненському драмтеатрі під час відзначення першої річниці Ухвали про державний суверенітет України у 1991 році. Його виступ у храмі мистецтва – це був державницький розум про етапи духовного відродження нашої держави. Під його мудрим керівництвом перевіряла виконання Закону «Про мови», проводила уроки української мови у військовій частині, читала лекції в Народному університеті «Просвіта», готувала рецензії на твір Купчинського «Зимовий похід» і його підручник з української літератури для учнів 9-го класу. Збирала кошти на спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку, а також – підписи серед учителів на захист доброго імені уже на той час професора.
Всюдисущність Бориса Ільковича дивувала оточуючих
Мене не раз дивувала його всюдисущність. То він виступає на мітингах, відвідує прем’єри вистав у драмтеатрі, пише рецензії, дає настанови вчителям під час методичних засідань. То друкує роздуми, статті, дослідження в галузі філології та публікує в журналах «Дивослово», «Українська мова і література в школі». Усіх, хто його оточував, дивувала непідкупність і щирість Бориса Ільковича, відданість своїй справі. При цьому він не забував майже щоденно приносити букетик квітів своїй вірній дружині Веліні. Нещодавно вона відійшла в кращі світи, встигнувши оформити п’ять папок із просвітянського спадку нашого вченого та передати на збереження у Рівненський обласний державний архів.
Глибоке почуття пошани до Бориса Степанишина залишилося не лише в мене. Якось запали спогади про цього Великого Українця рівненського просвітянина Івана Кур’яніка, якими він днями поділився зі мною під час нашої зустрічі:
«Вперше дізнався про Бориса Ільковича, прочитавши наклеп кадебіста Русина. Він на догоду комуністам вилив «відро помий» на доцента Рівненського педінституту через його участь ще в юнацькому віці в УПА. Плакала моя мама, моя родина – це патріотів обурювала ота вся їдка «жовч».
Незабаром вчитель історії Любомир Шеремет запропонував мені й моєму брату Борису зустрітися з паном Степанишиним, якого після суду в стінах вузу було звільнено з роботи. Борис Ількович під час нашої зустрічі тримався на диво спокійно, з невдаваною стійкістю. В його очах не було ні краплини розпачу. Він сказав, що правда переможе, бо «боровся я за вільну Україну».
Моя сім’я почала підтримувати родину Степанишиних матеріально, даючи дещицю овочів і фруктів з власного городу, а часом – куплені на ринку. Нерідко збирали для них кошти. Особливу підтримку Борис Ількович мав з боку Василя Червонія, з яким ми підтримували тісні зв’язки.
Завдяки рухівцям Бориса Степанишина поновили на роботі
Завдяки нам, рухівцям, корифей української словесності Борис Степанишин був поновлений на роботі у виші. Радію, що вітав його з присвоєнням звання професора, з врученням заслуженої нагороди як лауреата Державної премії в галузі науки і техніки.
Я, мабуть, один з перших, хто висунув кандидатуру Бориса Ільковича на посаду голови «Просвіти», а потім став членом правління цієї патріотичної організації. З паном Степанишиним було легко працювати. Хоча дехто не міг миритися з його надзвичайною вимогливістю, справедливістю і критикою. Але всі поважали його як працелюба, ерудита, зразкового сім’янина.
Я з радістю на прохання голови «Просвіти» перевіряв дотримання Закону «Про мови» на підприємствах, в організаціях, школах. Збирав кошти на спорудження пам’ятника Т. Шевченку. Бувши завідувачем міського відділу освіти, влаштував Бориса Ільковича на роботу в ЗОШ № 24. Він тоді підготував підручник з української літератури для учнів 9-х класів і хотів перевірити сприйняття дітьми свого доробку. А бувши депутатом обласної ради, я допоміг Борису Степаништну у виданні його книжки, залучивши до цього директора Дубенського цукрового заводу Богдана Корилкевича, директора Рокитнівського склозаводу Григорія Мініча, а також керівництво Рівнегазу, кузнецовської агрофірми, підприємця Василя Хижого.
Пишаюся, що багато років ішов поруч з цим великим Ученим, Людиною з великої літери. Сподіваюся, що його критиканти зникли чи зникнуть у пітьмі, а корифей української словесності Борис Степанишин завжди буде в пам’яті як талановитий Мислитель і Педагог».
Обласна бібліотека організувала виставку пам’яті
До двадцятої річниці смерті Бориса Ільковича Степанишина в обласній науковій бібліотеці організована виставка-презентація його творчого доробку, до якого ввійшли 50 його книг і десятки статей. Це свого роду підготовка до відзначення у квітні наступного року 100-ліття від дня народження Великого Просвітителя, іменем якого названа одна з вулиць Рівного. Сподіваюся, до гідно вшанування Бориса Степанишина долучиться кожен, для кого Україна – не просто територія, на якій він живе, а Богом дарована волелюбному народові свята земля.
Тетяна ПІЯР, почесна просвітянка
- Закон про добровільне повернення з СЗЧ прийняли у Верховній Раді
Рада прийняла в цілому #12095 про добровільне повернення на службу для тих, хто вперше самовільно залишили військові частини або дезертували. “За” проголосували 253 народних депутати.
Читайте також: Патріот з Рівненщини був великим Педагогом, а ще більшим Українцем