Вони не грають ролей. На сцені вони виходять не як актори, а як люди, які знають, що таке війна, поранення, реабілітація та повернення. Вистава «Я не покинув Україну» – документальна. У ній звучать не тексти драматургів, а їхні власні слова.
Це історії Дмитра Полов’яна і Андрія Усача. Вони не про фронт, а про те, що починається після – коли треба жити далі.
Ми зустрілися з Андрієм Усачем і Дмитром Полов’яном у холі Рівненського драмтеатру перед репетицією. Дмитро приїхав з Дубно, Андрій – з Березного. Обоє щоразу долають цю дорогу – на репетиції, на вистави, на зустрічі з глядачами. Вони не актори. На сцені вони не грають – вони свідчать.
Один був поранений у 2022-му, другий – у 2014-му. Їхні історії розділені роками, але схожі у головному: найважче було не вижити, а повернутися.
Дмитро: «Ти змирився, що вже не виживеш. А потім бац – ти живий»
Йому було 25, коли у липні 2022 року він зазнав тяжких поранень: грудна клітина, нога, спина, живіт, рука, хребет. Був паралізований, потрапив у полон, через три місяці був обміняний. Схуд на 50 кілограмів. Зараз Дмитро каже: найскладніше було не лікування.
«Найважче було саме повернутися. Я вже змирився з думкою, що не виживу. А потім бац – ти живий. І це такий внутрішній дисонанс, що не знаєш, що з цим робити»
Він говорить про це дуже спокійно, без драматизму. Все це слова прості і зрозумілі:
«Ти вижив, але цілі немає. Треба знову знайти щось, що змусить тебе відчути – живий».
Поворотом став інший ветеран – розвідник, теж на кріслі колісному.
«Він навчив мене плавати, підтримав, мотивував. Показав, що можна жити не “після поранення”, а просто жити. І що можна допомагати іншим. Це й стало моєю метою».
Андрій: «Це народитися заново»
Андрій був поранений у липні 2014 року, ще до повномасштабної війни. Втратив ногу, мав інші численні поранення. Йому було 33, у нього вже була сім’я і двоє доньок.
Він не називає якусь одну найважчу річ у своєму поверненні до життя.
«Не можу назвати щось одне. Було кілька моментів. Один із найважливіших – знайти себе після поранення. Змусити себе жити. Бо коли ти пройшов через втрату, коли зникла надія…».
Андрій описує це без прикрас:
”
Спорт як повернення до руху і життя
У дитинстві Дмитро займався дзюдо, самбо, кікбоксингом. Після повернення спорт став не змаганням, а способом жити.
«Працюю в реабілітаційному центрі Recovery у Рівному. На власному прикладі залучаю хлопців до адаптивного спорту, навчаю стрільбі з лука. Ми проводимо заходи не тільки для тих, хто проходить реабілітацію в центрі, а й для ветеранів з області чи інших регіонів».
Він каже, що відчув себе потрібним, коли побратими написали, що його історія допомагає.
”
Волонтерство як продовження служби
Андрій і зараз служить країні, вже не зі зброєю в руках, а за кермом і у волонтерський організації допомоги. Після початку повномасштабного вторгнення він долучився до волонтерської роботи: займається пошуком, підготовкою та доставкою автомобілів, дронів і необхідного обладнання на фронт.
Незважаючи на інвалідність першої групи, сам керує машиною і координує логістику допомоги захисникам.
У 2024 році став співзасновником і керівником благодійної організації «Невтомні їжаки», яка системно підтримує військових. Напередодні нашої зустрічі Андрій повідомив про придбання партії з 75 FPV-дронів — «Ластівок помсти».
Як театр став ще одним способом не мовчати
Так Дмитро згадує про перший крок у театр.
«Мені просто зателефонували й запропонували спробувати. Я погодився. Спершу – боязнь, мандраж, сцена. Особливо коли розповідаєш свою реальну історію, яку ти вже пережив і багато разів переповідав – але кожен раз це ніби заново».
Чи важко на сцені?
«Просто смикає реакція залу. Інколи вона допомагає, інколи – збиває. Я намагаюсь не звертати уваги, бо тоді легше тримати нитку розповіді».
Що Дмитро вкладає у виставу?
«Сподіваюсь, що моя історія комусь допоможе. Що ветерани, які ще не знайшли себе, зможуть побачити можливість жити далі – через спорт, через досвід інших».
На сцені – не роль, а відповідальність
Запрошення на виставу Андрій сприйняв спершу як випадковість.
«Мені запропонували. Я погодився, бо я м’яка людина. Думав: може, воно й не станеться. Але коли почали говорити конкретно про дати, стало ясно, що це насправді».
А головним випробуванням на сцені став прогін – коли в залі була дружина.
«Я розумів, що їй доведеться знову пережити те, що вона вже пережила. Емоційно – дуже важко».
Театр як спосіб не тільки говорити, а й осмислювати
Про театр Андрій говорить не як про сцену, а як про спосіб осмислення.
«Працюючи з архівами, я дізнався дуже багато про свою родину – про дідів, прадідів. Раніше про це не говорили. А я й не цікавився».
«Я зрозумів, що хотів би, щоб люди не були такими, як я колись – зацикленими на собі, відірваними від історії. Бо коли ти не знаєш, звідки ти, ти не розумієш, хто ворог».
«Театр – це теж боротьба. Тільки інша»
Для Андрія театр – спосіб продовжувати боротьбу в іншому напрямку. Інформаційно.
“Донести правду про війну. Бо війна – не десь там, не далеко, як багато хто думав у 2014 році. Театр – це спосіб говорити не тільки з тими, хто живе війною, як ми, ветерани. А з тими, хто живе поряд, але не бачить і не відчуває”.
Для Дмитра – надія, що його історія комусь допоможе. Що ветерани, які ще не знайшли себе, зможуть побачити можливість жити далі.
Обидва розуміють: вистава може змінювати людей. Але тільки тих, хто сам готовий змінюватися.
“Якщо людина живе в капсулі, думає тільки про себе – то ні, її не переконає сцена”, – каже Дмитро.
“Треба доносити до тих, хто далеко від війни. Через театр, кіно, інтернет, телебачення. Через чесні історії. Можливо, когось це пробудить”, – додає Андрій.
Я НЕ покинув Україну
Назва вистави для кожного має своє значення.
Андрій формулює чітко: “Я не покинув Україну, бо я хочу, щоб мої діти мали майбутнє. А майбутнє можливе лише тоді, коли є своя країна. Якщо ми віддамо Україну — вони втратять все”.
Дмитро чесно зізнається: “Не думав і не знаю, що відповісти”.
Але обидва стоять на сцені. Обидва розповідають історії, які не можна зіграти – їх можна тільки прожити. І обидва вірять: у кожного є своя роль у цій війні.
“На одного солдата має працювати 10-20 людей, – каже Андрій. – Кожен може знайти спосіб бути частиною опору”.
Ні Дмитро, ні Андрій прямо не формулюють висновків. Вони просто говорять про досвід. Але їхні історії ненав’язливо сходяться в одному:
”