З Городця — до Вашингтона, від дитячої новели — до праці з президентами і визнання національного масштабу. Віктор Мазаний — заслужений журналіст, письменник, викладач, ініціатор культурних ініціатив на Рівненщині. У великому інтерв’ю він ділиться історією свого шляху, думками про журналістику, літературу, виклики й перемоги, які формували його як особистість і творця.
«З Городця – на Капітолійський пагорб»
Шлях Віктора Мазаного – журналіста, письменника, патріота
Віктор Мазаний народився в селі Городець Володимирецького (із 2021 року – Сарненського району) Рівненської області. Заслужений журналіст України, лавреат всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша, рівненської міської літературної премії імені Уласа Самчука, рівненської обласної літературної премії імені Світочів, міжнародної літературно-мистецької премії імені Авеніра Коломийця, член редколегії «Української літературної газети», доцент факультету журналістики Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені академіка С. Дем′янчука.
Автор художніх і художньо-документальних книг.
Автор проєкту «Україна читає листи Уласа Самчука».
Про віхи життя ювіляра
‒ Які люди стали знаковими в особистому і професійному житті?
‒ Їх було і, слава Богу, є багато… Серед них ‒ світлої пам′яті Михайло Микитович Горопаха, який очолював рівненську молодіжну газету «Зміна» і прийняв мене на роботу, коли я ще був п′ятикурсником.
Редактор газети «Молодь України» Ігор Федорович Лубченко повірив у мене, і я став власним кореспондентом цього видання в Рівненській, Волинській і Тернопільській областях.
Віктор Чамара ‒ генеральний директор Укрінформу, з яким я працював тридцять років у цьому інформаційному агентстві.
В′ячеслав Медвідь – лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка в галузі літератури. Його підтримка багато важить для мене.
А коли я навчався у США в Інституті місцевої журналістики (ICCJ), то доля дарувала зустріч із 42-м президентом США Біллом Клінтоном у місті Еймс (штат Айова). Він надихнув мене на написання моєї художньо-документальної повісті «З Капітолійського пагорба».
Слідами батька відкриття Америки зробили і діти…
‒ Так, мої донька і син у різний час (завдяки відмінному знанню англійської мови) середню школу закінчували у США ‒ вони були переможцями американської програми «Акт на підтримку свободи», яка діє з 1993 року. Вищу освіту вони здобули в Україні, навчалися також у Швеції, Швейцарії та Австрії.
‒ У 2008 році Ваша книга повістей «Тінь павука» вийшла у третій тур ‒ фінал ‒ голосування на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка в галузі літератури…
‒ Це один із моментів мого життя, який засвідчив: лише змагальність дозволяє людині вдосконалюватися. Тоді перемогу одержала поетеса і прозаїкиня Любов Голота. Мене ніколи не цікавили винагороди, я завжди мав одне бажання і в журналістиці, і в літературі ‒ ставати кращим, удосконалюватися, шліфувати майстерність у володінні словом. А це означає, що ти покладаєшся лише на самого себе…
Чинити спротив обставинам навчила найрідніша людина
‒ Дійсність доводить, що це ж непросто, бо є багато перешкод… А хто Вас навчив чинити спротив обставинам?
‒ Найперше – мама. Мій тато помер, коли мені було сім років, а сестрі ‒ три. Ми жили не в розкоші… Змалку допомагали мамі, яка хотіла, щоб ми чогось досягли в житті. Мою віру в можливості людини скріпив Джек Лондон ‒ своєю книгою «Мартін Іден». Ще у шкільні роки я цей роман прочитав тричі. Основна його теза: не здаватися! Згідно з цим я і зробив свої найважливіші вчинки у житті, якими горджуся.
Наведу лише два приклади. Якось із рівненської обласної партійної газети прийшов «розгромний» лист, у якому грубо відповіли на мою, восьмикласника, новелу про річку Горинь: порекомендували не псувати паперу, а краще брати вила і йти в радгосп вантажити солому. (Оце налякали хлопця, який і без такої рекомендації на канікулах уже підробляв і з вилами, і з лопатами, і косив, і дрова рубав…).
Я хотів приховати той лист, але мама наполягла, і я дав прочитати. Вона плакала ‒ з жалю, з образи, з приниження… Якою гіркою була та вдовина сльоза… Наказала мені не писати більше. Я пообіцяв їй, але… не собі. Попросив востаннє п′ять копійок на коверт, щоб послати у володимирецьку газету написану вже замальовку про першу вчительку. Матеріал опублікували! Після цього одна за одною з′явилися мої публікації в цій «районці», потім вийшов мій етюд у всеукраїнській дитячій газеті «Зірка». Поштарка приносила гонорари, я їх віддавав мамі, дещо залишав собі, щоб купити конверти, в які вкладав чергові дописи.
Другий випадок
Наперекір педагогам своєї школи я подав документи для вступу на факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка (тоді говорили, мовляв, де ж таке бачено, щоб сирота туди вступив, навіть дочка начальника облвно не змогла). Відтак я закінчив цей факультет із відзнакою.
‒ Чим Ви найбільше пишаєтеся у своїй журналістській роботі?
‒ Тим, що захистив добре ім′я Володимира Козявкіна. 25 серпня 1988 року в газеті «Молодь України» вийшла моя стаття «Руки, які…бачать» про нього ‒ тоді рядового лікаря «швидкої допомоги» в Дубні. Вона, а також мої публікації в тодішніх всесоюзних виданнях, аргументовано показали, що не на цій посаді він потрібний, адже демонструє унікальні результати як фахівець мануальної терапії. Тоді до нього їхали недужі з багатьох областей. Проте влада його всіляко утискувала. Тобто, приводом для моїх виступів у пресі стала обструкція, яку влаштували йому місцеві партійно-радянські органи. Після цього в обкомі партії мені погрожували…
Потім за моєю рекомендацією Володимир поїхав у Львів, де його по-справжньому оцінили. На жаль, Володимира Козявкіна ‒ Героя України, доктора медичних наук, засновника Міжнародної реабілітаційної клініки його імені ‒ вже два роки немає серед нас…
Викладацька практика
‒ Відомо, що Ви розвиваєте проблематику ефективності та дієвості медіа у своїй викладацькій діяльності. А як наважилися працювати в університеті?
‒ Був би не прийняв цього рішення, якби не агітація видатного професора Володимира Здоровеги, який мене навчав ще у 1972 ‒1977 роках. Він періодично читав лекції в Міжнародному економіко-гуманітарному університеті імені академіка С. Дем′янчука в Рівному і переконав стати його колегою. Він викладав «Вступ до спеціальності», а після його смерті цю дисципліну веду я – раніше за сумісництвом, а нині ‒ на штатній основі. Праця з молоддю стимулює бути сучасним і відповідати на потреби сьогоднішньої журналістики. Саме тому я написав навчальні посібники «Журналістика інформаційного агентства», «Кризова журналістика: як писати про АЕС», створив «методички». Усе це ‒ заради впровадження жанрової культури в медіа.
Альбом української естрадної класики
‒ Чи не молодь надихнула Вас на студійний альбом української естрадної класики?
‒ Так, молодь, ‒ мої діти. У випущеному альбомі «Люблю!» є сім пісень, серед яких є і твори мого друга, поета Олександра Богачука: «Троянди на пероні», «Біла хата в саду», «Чорна коса». Українська класика! Також виконую іспанською мовою «Besame mucho».
‒ У «Пісні про Городець» на ваші слова, яка стала гімном рідного села, ‒ її при всіх імпрезах талановито виконують Наталя Кривко та Галина Кичола ‒ є слова: «Городець у короні Волині ‒ мого серця кохана столиця». Що вкладаєте в це поняття?
‒ До речі, автором музики цієї пісні є композитор Микола Орешко. Що вкладаю? Очевидно, відчуття свого коріння, долі, місії… Тут я у 2002 році заснував літературно-мистецьке свято «Городецький автограф», у 2005-му ‒ Поліський літературний музей у ліцеї, для якого надав необхідні матеріали. Підтримали в цьому тодішні директорка школи Ганна Сернюк, сільська голова Лідія Кузьмич, директор радгоспу Василь Василюк. Значно допоміг мій однокласник, екс-посол України в Туреччині, Польщі та США Олександр Моцик.
Мистецьке свято «Городець у вишиванці»
Нещодавно для музею виготовив і подарував експозицію, присвячену Уласу Самчуку. А ще я запровадив мистецьке свято «Городець у вишиванці», алею письменників України. Впродовж двох десятиліть організував тут (за кошти спонсорів і свої власні) встановлення на фасаді ліцею сімох меморіальних дощок видатним письменникам. Їх доля пов′язана з моїм селом. Ці знаки пам′яті присвячені Юзефу-Ігнацію Крашевському, Авеніру Коломийцю, Галині Гордасевич. Моїм друзям ‒ лавреатам Національної премії України імені Тараса Шевченка Степанові Сапеляку, Олексію Дмитренку, Михайлові Слабошпицькому та Василеві Пилип′юку. (Зазначу, що я також ініціював встановлення меморіальних дощок своїм наставникам. У Рівному ‒ літературознавцю Григорієві Дем′янчуку, в селі Великий Житин Рівненського району ‒ письменнику-гумористу Сергієві Мельничуку).
Названі проєкти живуть у Городці й нині. Саме завдяки підтримці директора ліцею Тетяни Малайчук, учительок Ольги Габар, Тамари Валюшко, старости села Ірини Басик.
Усе, що вдалося зробити для малої батьківщини, ‒ то уклін землі, де я народився, і на яку Бог вказав своїм перстом, щоб у всі часи тут збиралися видатні творці літератури.
Розмову вела Олена ПІДЛУЖЕЦЬКА