Різдво живе не лише в датах календаря. Воно зберігається у пам’яті – як запах сіна під столом, як колядка, вивчена нашвидкуруч усією родиною, як тиха молитва в камері, де за спів могли покарати. Для кожного воно своє, але завжди – про надію, яку не змогли знищити ні війни, ні тюрми, ні заборони.
«У хаті було тепло і світло»
Голова Рівненської міської «Просвіти» Катерина Сичик згадує Різдво свого дитинства як особливий родинний час. У їхній сім’ї було шестеро дітей, і підготовка до свята була спільною справою. Напередодні – багато клопотів: прибрати хату, приготувати страви, а головне – разом із дітьми вивчити нову колядку.
За вікном – снігу багато, мороз сильний, а в хаті – тепло і світло. Лунали «У Вифлеємі Пречиста Діва» та «Чи чули, браття, ви цю новину». Найяскравіше в пам’яті – світло на обличчях батьків і дітей та відчуття тихої радості й надії, яке залишається в серці на все життя.
Різдво за ґратами: тиша замість коляди
Але для багатьох українців XX століття Різдво не мало ані світла свічок, ані спільної вечері. Політв’язні згадують його як час особливої тиші й внутрішньої боротьби. У «Тюрмі на Лонцького» під час свят режим був надзвичайно жорстоким. Говорити забороняли, співати – тим більше. Рятувала лише молитва.
Коляда, почута крізь мури
Ірина Калинець пригадувала, що у камері не було жодного святкування. В’язні ділилися між собою крихтами хліба – більше нічого не мали. Найсильнішим переживанням стала коляда, почута з вулиці. Люди спеціально йшли колядуючи, сподіваючись, що спів долине до тих, хто за ґратами. Почута коляда, згадувала вона, залишилася з нею назавжди.
Символічне свято в таборах
У таборах політв’язні намагалися бодай символічно відзначити Різдво: варили кутю з перлової крупи, з вимочених сухариків і кавового розчину робили подобу торта, перекладеного маслом із лікарняних пайків. Але найбільше нагадувала про свято коляда – навіть якщо її не можна було співати вголос.
Остап Горинь, ув’язнений ще у 1950 році, згадував, що про коляду не могло бути й мови – забороняли навіть розмовляти. Ярослав Цар розповідав, що одне зі свят Різдва зустрів у товарному вагоні вже за Уралом. Про настання свята дізналися від священника, який їхав разом із ними. Саме він міг зорієнтуватися в часі, бо в’язні були повністю відірвані від світу. Колядок того року Ярослав Цар так і не почув.
Дитинство війни і пам’ять про голод
Інший вимір різдвяної пам’яті – у спогадах почесної союзянки Тетяни Піяр, дитинство якої припало на воєнні й повоєнні роки. Її різдвяні спогади починаються не зі свята, а з війни: вирва від бомби на городі, поранений брат, скло в тілі, страх і нерозуміння. Вона пам’ятає полонених мадярів у лісі, одного з них, який брав її на руки і плакав, бо, можливо, десь далеко мав своїх дітей. І матір, яка плакала, думаючи про батька, що міг бути в окопах, якщо ще живий.
Їжа як святиня
Пам’ять про голод зробила для неї їжу святинею. Вона й досі не може викинути шматок хліба. У пам’яті – мамині опухлі ноги, сусідка Єва, яка забрала останні ячмінні коржики, віддавши натомість ляльку.
«До Коляд»: як готувалися до Різдва
Та попри війну й нестатки, до Різдва в селі готувалися по-особливому. Казали не «до Різдва», а «до Коляд». Люди вірили, що в ці дні в оселях перебувають добрі небесні духи. Підготовка починалася ще на Введення: вчили колядки, білити хату, виносили ткацький верстат, діставали горіхи, мак, сушені ягоди. Діти власноруч робили прикраси для ялинки з паперу й соломи, нанизували їх на нитки. Ялинку ставили у відро з піском, прикривали сіном і «снігом» з вати.
Свята вечеря і заборонені двері
Свята вечеря була урочистою і пісною. Посуд до ранку не прибирали – залишали для померлих душ. Чекали першої зірки і брата, який мав внести Дідуха і поставити його на покуті. Колядники приходили на другий день свят, і кожна родина відчиняла їм двері.
А потім почалася боротьба з «мракобіссям». Коляду забороняли, нав’язували інші свята, дітей змушували оминати церкву. За відчинені колядникам двері карали навіть директора школи. Та не все вдалося зруйнувати – храм у селі встояв, попри всі спроби його знищити.
Різдво як солідарність
У давнішій історії Рівного Різдво мало ще одну важливу рису – солідарність. Католицька громада міста на початку XX століття не лише дотримувалася традицій Вігілії й ділення оплаткою, а й опікувалася бідними. При костелах влаштовували благодійні обіди, ялинки для дітей сиротинців і міської бідноти, роздавали різдвяний хліб і подарунки. Свято ставало спільним – незалежно від достатку.
Те, що залишилося
У цих спогадах – різних за часом, болем і теплом – Різдво постає не як обряд, а як внутрішня опора. Те, що намагалися заборонити, висміяти, знищити, але не змогли. Бо Різдво живе там, де є пам’ять, віра і людська гідність.
Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.
Журналістка та медіаменеджерка з багаторічним досвідом роботи у регіональних медіа. Працює з темами соціальної політики, життя громад, комунальних рішень та створює матеріали про сучасні історії Захисників України. З 2023 року — директорка редакції газети «Сім днів» і головна редакторка сайту 7dniv.rv.ua.
У різні роки працювала редакторкою сайту, головним бухгалтером, заступницею головного редактора та управлінською ланкою видань «Сім днів» і «Літопис Заходу». Має досвід реалізації медійних та суспільно важливих проєктів у співпраці з українськими та міжнародними партнерами.