Рівненська поетка Анна Лимич присвятила вірші своїй улюбленій киці Гламурі.
Про любов. Сприймайте як притчу. Життя нас вчить. І вчить щодня. Подає різні приклади життя й любові. Рівненська поетка Анна Лимич днями виставила свої вірші, присвячені киці Гламурі, яку вона нещодавно похоронила. А я, почитавши тії вірші, написала кілька слів межи кицею Гламурою про саму поетку. Ми не раз із Анною гомонимо удвох про різне філософське, психологічно-езотеричне. А між усім про те, яку найвищу висоту має здобути людина на Землі, аби виповнити свою найголовнішу місію, здобути свою найвищу вершину.
Це не посади, не звання і нагороди. І навіть не будинок, дача чи авто. А для творчих людей навіть не картини чи книжки, які ми маємо ще створити. Ні. Навчитися любити! Ось висота найвища! Любити не за статки або статус, не за любов до себе, а просто любити! Щиро! Безкорисливо! Самовіддано! Жертовно! Так, як ми любимо свою Вітчизну в час, коли відчуваємо, що можемо її втратити разом з усім, що маємо.
Любити так, як добра матір любить своє дитя – любов’ю безумовною (не так, як іноді в нещирому подружжі: не буду тебе любити, якщо ти… не дістанеш мені вже завтра зірку з неба!
Нерідко ми проживаємо своє життя, так і не осягнувши цієї головної предковічної премудрості – як це, любити? І як треба любити. А тут раптом читаємо про любов до киці. Про несусвітню тугу за тим, що її котяче життя скінчилося, пішло за водою. Хтось може знизує плечима, не сприймаючи те всерйоз. Бо що то таке киця? Хто? То ж не син чи дочка. Не матір. І навіть не чоловік. Істота, нижча від нас, людей. Та й чи час так побиватися за кицею, коли щодня хоронимо воїнів і людей, котрих убила ця війна? Тут треба зрозуміти, хто вона, та киця, і яку місію біля Анни Лимич виповнила. У нестерпно важку мить те створіння із зеленими очиськами виявило до жінки (в її горі, важкій депресії) найвищу людяність! Не будучи людиною. І це зчитало зболене серце. І ця любов, як до рідної душі, дитини, ця вдячність зробили диво. Киця Гламура стала для Ані рідною душею на роки. Дванадцять літ – то чималий шмат життя. І коли воно прожите в одному просторі й подиху – в горі і в радості (коти ж – істоти унікальні, містичні в якійсь мірі, зчитують наш настрій швидше, ніж абихто з людей і на нього реагують) – цілком можна зрозуміти Анну.
Ось як написала на своїй сторінці вона сама: «Любов до цієї киці надихала мене писати твори для дітей про тварин. Її заслуга, моєї Гламури (це ім’я їй дав мій чоловік) – неоціненне! А любов? Вона є або її нема! Якщо є, то й випромінюється, виплакується, аби виявити себе будь-де… Аби тільки її бачили, приймали. Бо ж не може вона бути непоміченою, невизнаною! Любов прив’язує міцно і назавжди».
Ще про вірш скажу як літератор. Вірш завжди є мірилом висоти душі поета. Такий вірш, як ці в Анни, пишеться на вістрі найвищих емоційних переживань. В таку мить не думаєш, що і як пишеш. Це, як наче хтось невидимий нашіптує тобі потрібні слова, що пливуть і пливуть… Це він пише тобою, а ти заледве встигаєш записувати. Так колись, ридаючи, писала я свої страждальні новели (на жаль чи на щастя, віршів не пишу). Востаннє, що так писалося, то навіть не проза, а дописи про сина. Ридало серце…
Ось ці вірші Анни Лимич.
- Ці дощі нескінченні усе затопили. Ця повінь
- і вода, і прощання уже до наступних життів.
- Ти пішла, моє щастя. І ти не могла не піти,
- бо душа відлетіла сльозинкою в небо із крові…
- Ця любов, як повітря. Була і лишається. Це –
- як зоріють черешні і вишні, як зріють суниці.
- Снів нема відтоді. Бо без тебе, любове, не спиться,
- і не чую пісень-муркотання, бо туга – в лице.
- Так недовге життя пролітає, як муха дзижчить,
- як метелик з яскравим забарвленням, – швидко!
- Я не знаю, чому ця на двох незачинена клітка
- так впливає на настрій, який заніміло мовчить.
(2 липня 2023 року)
***
- Це душа завмирає, не знаючи, де їй подітись.
- Не сховатись від світу і долю не обійти.
- Тихо плаче трава і дерева, повітря і квіти…
- Не іди, моє щастя, зажди, не спіши, не іди!
- Так уперше душа, наче птаха, у цім лабіринті
- і болить їй так само, як тілу, бо вцілила смерть.
- Побіліли кульбаби, як сонце холодне в зеніті.
- Не іди, моє диво, гони усі прикрощі геть!
- Це душа завмирає від того, що довга розлука
- зависає між небом моїми-твоїми слізьми.
- Я тримаю за лапи тебе, найдорожчу, за руки,
- та згорає життя, хоч як рідні, стулилися ми.
- Обіймаю, горюю… Прощаюся. Ти – особлива.
- Ти у серці моїм, як кровиночка Всесвіту, як…
- срібно-біла зима чи забарвлена золотом злива,
- або свічечка літня – любов’ю палаючий мак…
(21-22 травня 2023 р.).
Людмила МАРЧУК