Колекцію “ікон-мучениць” зібрала сім’я Рачковських. Як виникла ідея створення домашнього музею в якому зібрані фольгові ікони, розповіла Ірина Рачковська – директорка КЗ «Рівненський обласний центр народної творчості» Рівненської обласної ради.
Вона натура багатогранна, творча. Головний експерт, дослідниця рівненського Полісся, журналістка, поетеса, письменниця. Авторка багатьох крутих книг, у тому числі детективних.
Пані Ірина – збирачка і хранителька історичної, церковної спадщини. Вона чи не єдина в Україні колекціонує фольгові ікони. Їх ще називає “ікони-мучениці”.
Ікона Почаївської Божої Матері стала в колекції першою
Кажуть, у цьому світі нічого випадкового не буває. Так-от, колекціонувати фольгові ікони Ірина почала з незвичайної історії. Її чоловік, Ярослав – художник і перукар. Одного разу завітав до нього чоловік, який часто заглядає в чарку. Попросив підстригти. Але грошей не заплатив, бо просто не мав. Прийшов наступного дня і каже: «Ти так гарно мене підстриг, хочу віддячити. У мене вдома є стара ікона, але я не молюся, я п’ю. Я принесу її тобі».
Він приніс фольгову ікону Почаївської Божої Матері, яка була менша формату А-4, і залишив її в перукарні.
А згодом Ірина Рачковська поїхала як експертка з телевізійниками в експедицію в село Ступно – до Марії Ковальчук. Поки йшли приготування до зйомок, пішла оглянути покинутий, без вікон будинок. Зайшла на подвір’я, заглянула в середину порожньої кімнати. З-під штукатурки, яка впала зі стелі, побачила перевернуту ікону. Запитавши дозволу в Марії В’ячеславівни, зайшла всередину будинку. Підняла обережно ікону, а вона, на диво, була ціла – скло не розбилося. Принесла до пані Марії: «Можна, я її заберу до себе додому?». «То забирайте, адже хата покинута, нікого немає. Якщо вам ці фольгові ікони подобаються, то в мене теж такі є. Вони на горищі, ще бабусині. Ми купили новенькі».
Містичний зв’язок
Можна сказати, що пані Ірина не випадково натрапила на ці артефакти, які стали частинкою її життя. Чи є тут якийсь містичний зв’язок? Сказати тяжко. Але простежується один цікавий момент із розповіді пані Ірини: «У мене була дуже набожна прабабуся. Вона підтримувала леонтіївський рух. Сам Леонтій був для неї духовним проповідником.
Саме вона привела мене до церкви, до сповіді, причастя. Якщо шукати якийсь містичний зв’язок, то це, можливо, моя прабабуся, як ангел-охоронець, подала мені з небес знак зайнятися колекціонуванням ікон-мучениць».
Приїхала додому, пані Ірина розповіла чоловікові, що привезла з експедиції ікони.
– Вони людям не треба, – продовжує співрозмовниця. – Він відповів: «То бери ще й мою до колекції!». Це слово наштовхнуло мене на ідею: «Давай, ми це якимось куточком оформимо. Обіграємо, що це наша українська традиційна ікона». До речі, я раніше не чула про неї нічого. Залізла в інтернет, загуглила:«фольгова ікона». На цю тему не було жодного допису. Знайшла лише інформацію про видання книги ченцем Януарієм, сином покійної Ніни Матвієнко. Він свого часу досліджував Борисівську ікону на Слобожанщині. В однойменному селі ще в дореволюційний період сформувався осередок цікавого ремісництва – створення ікон, у т. ч. із фольги. Коли Катерина Друга заборонила іконопис у монастирях, виготовлення ікон перейшло в народні руки. Люди почали створювати невеличкі ремісничі осередки, де іконопис продовжувався, але без позолоти чи посріблення, тільки з використанням фольги.
У радянський період, як розповіла пані Ірина, набрали сили догматичні заборони щодо використання церковної атрибутики. Зникли ремісничі цехи, бо за виготовлення церковних ікон можна було отримати 20 років каторги. І знову все це перейшло в народні руки.
– Старенькі літографічні ікони, – веде далі дослідниця, – люди прикрашали фольгою, віночками з весільної атрибутики. Приміром, у нас на Поліссі довгий період існувала така традиція: наречена після того, як свекруха їй пов’язувала хустку, цей віночок знімала, його частинку клала в ікону Божої матері, іншу – під матрац ліжка, щоб чоловік не зраджував.
За «лікування» ікон взялися самотужки
Стиль ікон різний. В окремих є суто фольга. В інших під фольгою – шматочки тканини. Це робили для того, щоб ікони були об’ємнішими. Пізніше їх почали оформляти поролоном, іншими матеріалами, з елементами фарбованих квіточок.
Кожна ікона має свою градацію в мистецькому контексті. Традиція їх створення проіснувала до 90-х років минулого століття.
– Ікони, які потрапляють до нашої домашньої колекції, перебувають у різному стані, – каже моя співрозмовниця. – Тому мене зацікавило, як юридично можна працювати з ними, реставрувати. Оскільки вони на полотні, на дереві, то до їх реставрації мають бути певні вимоги. Знайомі, до яких я звернулася, сказали, що таких вимог немає, бо це предмети народної творчості. Я не повірила і вийшла на знаного реставратора. І мені було дуже прикро, коли він заявив прямим текстом: «Повикидайте оте все дрантя!».
Кажу до чоловіка: «Реставрацією нашу роботу не назвеш. Давай озвучимо це так: лікуємо ікони». Я почала з «серединками» працювати: там трішки фольги приклеїла, нової додала, квіточку поправила. До речі, на іконах святі не намальовані, це вирізки з журналів, газет, старенькі фото. Бабусі, жінки різного віку намагалися врятувати свою віру, щоб донести, передати її наступним поколінням. Тому ці ікони я називаю “ікони-мучениці”.
Чоловік займався рамками. Ми вирішили не робити нових, зберігати в тому ж візуальному стані, в якому вони були. Ми їх чистили, покривали ідентичною фарбою, чоловік заливав силіконом дірочки, щоб далі шашіль не точив. Фактично надавали їм нове життя.
Про захоплення подружжя Рачковських іконами згодом стало відомо багатьом людям. Вони відвідують їхній домашній музей із великою цікавістю. «Висловлюються, – зауважує пані Ірина, – приблизно в одному стилі: «У моєї бабусі теж такі ікони були! Знайду – принесу!». Дехто каже, що хоче залишити їх у себе як родинну реліквію. І просить дати пораду, як їх реставрувати. Ось таке ностальгічне повернення до своїх коренів.
Для ікон відведена окрема кімната
Коли домашня колекція розширилася до 70 ікон, Ірина Рачковська вирішила провести експедиційне дослідження по окремих осередках, звідки передавали ці ікони; знайшла інформацію, хто їх виготовляв.
Сьогодні домашня колекція Рачковських налічує до 200 ікон! Вони не тільки з нашого краю, а й з Полтавської, Дніпропетровської, Київської областей. На Рівненщині побутували ікони одного типу, а, наприклад, на Полтавщині – іншого, зокрема сам образ іде вглиб.
Для ікон у будинку відведена окрема кімната. Чому не окреме приміщення? Бо, за словами моєї співрозмовниці, вони мають атмосферу, енергетику хати.
Пані Ірину інколи запитують, чи не боїться вона приймати їх у подарунок, оскільки на них там щось може бути пороблено. Відповідає, що це святині, отож про це навіть не може бути мови. Навіть якщо хтось і захоче зробити порчу, то це відіб’ється на самій людині, а не на іконі.
– Ці ікони не тільки намолені, а й вистраждані, – говорить дослідниця. – Вони не несуть цінності в плані іконопису, лише як історичний факт. Але для нас вони мають сакральне значення, бо відображають певний етап історії, релігії.
Василь ЗАКРЕВСЬКИЙ
Читайте також: Просто, швидко і смачно
- Нелегала примусово депортували з України правоохоронці Рівненщини
Правоохоронці Рівненщини повторно викрили 39-річного громадянина Узбекистану на нелегальному перебуванні в Україні. Іноземець з 2012 року проживав на території держави без будь-яких відповідних документів.