І показав на свого сина, Степанчика. – згадує мати полеглого Героя Богдана Гордійчука.
Ніколи не забути мені того страшного дня, коли сповістили про загибель сина. Я просила у Бога лише про одне: аби дав мені здоров’я і мужність гідно провести свою дитину в останню дорогу…
У день Різдва Христового 7 січня 2023 року на майдані Незалежності у Рівному чотири домовини. Кожна накрита жовто-блакитним національним стягом та червоно-чорним прапором УНСО (Української Національної Самооборони). Біля домовин портрети загиблих воїнів-героїв: Богдан Гордійчук, Василь Удодик, Олександр Ліщук, Юрій Кузьмич. Молоді, усміхнені вольові обличчя. З героями прощалося все місто: матері, дружини, діти, родини, друзі. Просто містяни. Знайомі й незнайомі.
Початок у газеті “Сім днів” № 12 (1524) від 22 березня 2023 року
«Мамо, за кого ти мене маєш? Я повинен бути там!»
Ніколи не забути мені того дня, коли сповістили про загибель сина – мати полеглого Героя
З літа 2015-го по 24 лютого 2022-го в житті мого сина Богдана Гордійчука відбулося чимало важливих подій. Закохався. Одружився. Влітку 2016-го народився син Степан. Шлюб був нетривким. У 2017-му пара розлучилася, а в 2018-му Богданові довелося забрати сина від колишньої дружини й самому зайнятися його вихованням.
Та коли 24 лютого 2022 року розпочалася повномасштабна війна, син ні секунди не вагався, що має робити. Напередодні рівненські добровольці-патріоти з УНСО їздили на великий збір до столиці й випрацювали план, як будуть діяти у випадку повномасштабного наступу. Знали, що чекати вказівок від влади не будуть. Діяти треба миттєво. Мій син уже був членом цієї організації. Відразу, як тільки ми почули про війну, став збирати речі.
«Сину, може не варто лізти в саме пекло? В Теробороні теж потрібні досвідчені бійці. Синочок у тебе ще такий малий», – відважилась сказати. А він мені на це: «Мамо, за кого ти мене маєш? Я повинен бути там! Чи ти хочеш, аби ще й він воював?» – показав на Степанчика.
Аргументів у мене не було. Як я могла таке висловити? Хіба я не знаю, який мій син?
25-го він виїхав з Рівного, а 26-го їхній добровольчий загін уже стояв в обороні столиці під Макаровим.
У 2022-му все було інакше, ніж у 2014-му. В нас уже була своя дієздатна, оснащена потрібною зброєю армія. І народ наш за цих вісім літ війни виріс до рівня гідної нації.
«А наш тато виживе?» – спитало дитя, коли ми залишилися самі. «Виживе! Твій тато – досвідчений воїн. Він обов’язково повернеться з перемогою!» – відповіла я. Хоч серце щеміло.
Таких досвідчених бійців розвідбату, як мій син, на початку березня 2022 року відібрали до Першої окремої бригади спеціального призначення імені Івана Богуна. Опинився в першій лінії зони бойових дій – на південному напрямку. Влітку їхня сотня стояла в обороні міста Кривий Ріг.
«Спершу нас покриває арта і ми лежимо, як кроти по норах. Потім на нас сунуть танки. А за ними валить піхота. Вони йдуть як зомбі чи приречені на смерть. Вочевидь наркотик їм вкололи перед атакою. Ми по них невтомно строчимо, допоки не падають останні…», – розповідав син. Ще казав, що страху в таку мить боєць не відчуває. Вся увага сконцентрована лише на стрільбі й ворогові. Жодна куля не має пролетіти мимо цілі. Відчуття в цю мить загострені до краю. Не Богдан, а його товариш, який сидів поруч за другим кулеметом, запримітив кулю, яка просвистіла біля синового вуха.
Пішим ходом пройшли через усю Херсонську область до міста Херсон. Чому пішки? Тому, що треба було зачищати територію від залишків ворожого елементу та розміновувати шлях для нашого моторизованого війська, яке просувалося до Херсону. Ноги були в пухирях, стерті до крові.
«Щасливий визволяти рідну землю…»
Такий короткий пост написав під фото з короткого відпочинку на своїй сторінці у мережі Фейсбук.
У передмісті Херсону трапилися втомленим бійцям щирі й добрі люди. Хлопці помилися, відпочили, виспалися, чиїсь матері попрали їм одяг, гостинно пригощали всім, що лиш знесли до столу з трьох хат. Бійці в подяку залишили цим щирим людям свої пайки. Щасливі, пішли далі виконувати свої бойові завдання. Син брав участь у визволенні Херсона.
«Завжди пам’ятай, як сильно я тебе люблю…»
1 вересня мій онук Степан пішов у перший клас. Син замовив через інтернет і передав йому з цієї нагоди подаруночок: теплий пледик із написаним на тканині текстом, який написав сам та передав виробникам для виготовлення замовлення. Степанко мав це прочитати лише тоді, коли навчиться читати. І я знаю, що він ще це прочитає, як стане дорослішим. І не раз при тому заплаче. Бо тата вже немає і не буде ніколи.
Я ж тоді, як пробігла очима написаний на тому пледику текст, обімліла. Життя на війні сьогодні може бути життям, а завтра… Завтра може бути всяке. І мій син свідомий цього. Як же я просила його: «Синочку, любий. Як собі хочеш, а ти маєш повернутися живим. Пообіцяй мені це!»
«Я не можу цього пообіцяти! Як вже вийде, мамо…» – мовив у свій останній приїзд 17 листопада 2022 року.
Між сином і батьком існує невидимий телепатичний зв’язок, як це буває між дуже близькими людьми. Страшного світанку 4 січня дитина передбачила втрату найріднішої йому людини. Десь біля шостої ранку Степанко несподівано кинувся зі сну і голосно заплакав: «Що ти, синочку?» «Страшний сон, бабусю. Дуже страшний». «Спи. То лиш сон…» А біля восьмої того ж ранку бойова група, у складі якої був мій син, підірвалася на фугасній міні. О дев’ятій ми з онуком непорушно вистояли хвилину мовчання ще не знаючи, що до когорти янгольського війська вже вступив і його тато, а мій син…
Епілог
Щодня, щогодини думаю про сина. Він був, як усі. Нічим не виявляв, не демонстрував, як любить Україну.
Звідки взявся в ньому цей патріотизм? Я ж не раз дорікала йому за російську попсу, шансон, гуркітливий рок…
І ось тепер, коли його вже немає на Землі, я, занурюючись в його дитинство, складаю пазлик до пазлика пам’ятні вузлики. Мойсей водив свій народ по пустелі сорок років. Аби стали зрілим народом. Наші ж діти, виходить, дозріли швидше…
На час, коли у 1991-му Вкраїна проголосила незалежність, синові виповнилося вісім років. Ми в той час жили Україною. Високі патріотичні пориви групи пасіонаріїв, серед яких була і я, емоційна ейфорія від проголошення незалежності, пізнання жахливих картин з нашої історії не могли не позначитися на свідомості наших дітей. Серед школярів, навіть молодших, велися зовсім не дорослі розмови й суперечки… Прапорці, тризубчики, вишиванки – то ті атрибути, з яким росло перше покоління Незалежної України.
«За Україну з вогнем завзяття рушаймо, браття, всі вперед!» З цією піснею на слова Миколи Вороного мій син вступав до Рівненської музичної школи №1 до класу бандури. Навчався у великої патріотки Людмили Василівни Фусик, яка прищепила йому любов до вкраїнської пісні.
Богдан змалку любив читати. Але як нелегко було на той час вибрати в дитячій бібліотеці книжку! На полицях зазвичай стояли книжки з серії «Піонери-герої». Про Павлика Морозова, Валю Котика. Або ж для старших – про Зою Космодем’янську, Павку Корчагіна, «Молоду гвардію». Син категорично заявив, що радянських книжок не читатиме. А інших просто не було. Чим було замінити радянську літературу? Фенімор Купер, Марк Твен – то були синові улюблені зарубіжні автори. Згодом – різна історична література. Найбільше любив читати про козаків.
Богдан мав хист до малювання. На останній сторінці зошита часто можна було побачити портрет викладача. Такий собі дружній шарж. Ліпив із пластиліну козаків на конях. Ціле військо. Поле Берестецької битви. Лиш тепер усвідомила: це і була місія мого сина – бути воїном, щоб захистити рідну землю.
Ніколи в житті він не був таким щасливим, як там, на передовій зі своїми побратимами. Коли життя на вістрі – оголюються нерви, а чуття загострюються. І тоді, в дитинстві, його вабило військове мистецтво. А воєнні фільми «стрілялки», від яких у мене боліла голова, він любив в усі періоди свого життя.
Його патріотизм формувався ще й у дитячому Козацькому товаристві «Січ», яке діяло на Рівненщині у далеких дев’яностих. Випробуванням на міцність для мого сина стала поїздка з дітьми із ДКТ «Січ» до табору «Артек». Червоногалстучна піонерія, бадьорі марші й пісні лиш російською мовою – нічого не змінилося. А тут козачата із Західної України! Гадаєте, дали їм бути в одному загоні? Де там! Розосередили по одному в уже сформованих «пионерских отрядах».
«Гаварі человєчєскім язиком!» – вожата до мого сина. А Богдан їй: «Що? Це ти говори людською мовою! Крим – це Україна!»
А мені в листі написав: «Мам, я тут зрозумів, що я не тільки Україну люблю. Я навіть Рівне люблю!» (Богдан провів своє дошкілля й пішов до першого класу в селі, тож довго не міг звикнути до міста).
Минуло з часу проголошення Україною незалежності тридцять років. І саме це покоління синових ровесників і молодше нині зі зброєю в руках бореться з російським окупантом.
Сумно лиш споглядати написи на надмогильних хрестах. Роки народження полеглих героїв як не 1983, то 1990 чи 1995. А то й 2001 і молодші. Боляче. Життя невижите. А скільки сиріт! Скільки безрадних матерів, вдів молодих…
Мого сина запам’ятали усміхненим. Ніколи ні на що не скаржився. Не нарікав. Не випрошував забаганок, на які у матері не було коштів. Розставляв усі крапки над «і» в дружніх суперечках і конфліктах. Багатьох мирив. Давав розумні поради. Був психологом не за освітою, а по суті. Таким запам’ятали Богдана усі, хто його знав. А для свого сина він був хорошим батьком.
Світлий, ясний мій хлопчику, мужній наш Герою, спочивай з миром! Твоє рідне місто і твоя родина гідно провели Тебе в останню дорогу і завжди про тебе пам’ятатимуть.
Людмила МАРЧУК
Читайте також: Герой з Рівного не повернувся з останнього завдання