Півтора року за колючим дротом, у камерах і таборах, де кожен день був боротьбою за життя. Ігор Бондаренко – український боєць, який пройшов через тортури, голод, ізоляцію та постійний психологічний тиск у російському полоні. Його вважали загиблим, родина три місяці жила в невіданні, а сам він щодня балансував між життям і смертю. Попри все, Ігор вижив, повернувся додому й тепер ділиться правдою про жорстокість ворога та силу віри, яка тримала його в найтемніші моменти.
«Стоїть наді мною бурят з автоматом, питає: «Ти командир?» А я не розумію, хто мене питає – чи то я вже на тому, чи на цьому світі». Це перше, що згадує Ігор Бондаренко, коли розповідає про початок свого полону. Момент, коли межа між життям і смертю стерлася, а реальність перетворилася на кошмар.
Коли Ігор говорить про той день, як потрапив у полон, його голос стає тихішим, і я ледь розбираю його слова. Часом він замовкає на середині речення – і я не розумію, чи це небажання згадувати, чи це біль від спогадів.
Шлях на фронт
У 2014-2015 роках Ігор брав участь у бойових діях у рамках Антитерористичної операції на сході України. Після цього була Польща, де він працював. Коли ж почалося повномасштабне вторгнення, він повернувся в Україну, й уже 26 лютого 2022 року був у військкоматі.
Протягом майже півтора року повномасштабної війни він проходив службу в кількох частинах, останньою з яких був батальйон «Вовки Да Вінчі».
5 серпня 2023 року – день, який змінив усе
«Була команда. Треба п’ять чоловік на виїзд терміново. Ми поїхали», – згадує Ігор. Цими простими словами він описує момент, після якого почнеться півтора року пекла.
Коли їхню групу здали, Ігор був поранений і без свідомості. Перша думка після того, як прийшов до тями: «Стоїть з автоматом бурят, питає: «Ти командир?» А я не знаю, хто мене питає – чи то я вже на тому, чи на цьому».
Тим часом рідним після того бою повідомили, що Ігор пропав безвісти. Побратими казали, що бачили, як він загинув. У такому невіданні минуло три місяці, поки не надійшло повідомлення від Національного інформаційного бюро про те, що Ігор може знаходитися в полоні. Через тиждень Комітет Міжнародного Червоного Хреста це підтвердив. Ще через кілька днів знайомі на одному з російських каналів побачили відео з полоненими – в одному з них рідні впізнали Ігоря.
Перші дні: вижити за будь-яку ціну
Ігор завжди був переконаний: «Я у полон ніколи не здамся». Але війна внесла свої корективи. Тяжкопоранений, без свідомості він опинився в руках ворога. Ті, що взяли його в полон, надали першу допомогу, вкололи знеболювальне. А далі…
Перші чотири дні стали випробуванням на межі людських можливостей. «З собачого вольєра витягнули, в кімнату зайшов сам, із зав’язаними очима, а звідти приволокли. Отямився, води дали, і назад поволокли», – розповідає Ігор про початок свого полону.
На п’ятий день його перевезли в табір у Бєлгороді. Після постійних побоїв, які не зупинялися і тут, стан українця погіршився. «Я почув, що хтось сказав: «Він до ранку не доживе». І приблизно о 2-й ночі мене перевезли в госпіталь», – згадує Ігор.
Вижив. У госпіталі провів півтора місяця. Потім – табір. За півтора року пройшов чотири табори. Найгірші умови були в ІК-36 (виправна колонія суворого режиму в Суходолі Луганської області).
Півтора року щоденної битви
«Там немає ні товаришів, ні побратимів, там нема нікого, тільки ти сам по собі. Якщо хочеш вижити», – розповідає Ігор про атмосферу в таборах.
Найстрашніше – люди здавали одне одного за все: «за їжу, за шматок хліба, за сигарету». Довіряти було нікому. Навіть найменша необережність могла коштувати життя. Не говорити зайвого. Не заперечувати. Казати тільки те, що хочуть почути. Інакше – побої. Інакше – смерть.
Жорстоко карали за українську мову. «Вимагали, щоб розмовляли лише російською», – згадує військовослужбовець. – За будь-яке «неправильне» українське слово чекало покарання.
Чіплялися буквально за все. «Отак вийшов, пальцем тикнув – і ти повинен говорити те, що вони хочуть чути. Якщо якесь відео знімають, то все написано на дошці, ти повинен це читати. А якщо не читаєш, то б’ють – це м’яко кажучи, забивають. Один наш хлопець, крикнувши «Слава Україні!», вистрибнув із другого поверху вниз головою й загинув. Після цього всіх жорстоко побили».
Пропаганда та психологічний тиск
Телевізор працював постійно. Російські новини лунали щодня, розповідаючи про те, що «вже діти воюють, жінки воюють, жінок забирають, уже чоловіків усіх забрали, нема нікого». Про нібито падіння України. «Києва нема. Усе здали». Але правда проривалась – через нових полонених, через тих, хто щойно прибув.
Полоненим говорили, що їх обміняють, «а там підлікують і підете відразу на нуль». Це була частина психологічного тиску, спрямованого на деморалізацію українських військових.
Листи через Червоний Хрест
За весь час полону Ігор отримав два листи від родини через Червоний Хрест. Повідомлення з дому приходили без дати і написані не почерком рідних. «Я розумів, що то не мамин почерк, вони переписували всі листи», – розповідає він.
Листи могли передавати не відразу – може, через місяць, а може, й невідомо коли. Лише фрази натякали, яка пора року. «Наприклад, що батько майже не їздить у село – значить, зима. А потім, що їздить – уже літо», – згадує Ігор. Він розумів: його чекають. І це тримало. «Там не було ні числа, ні дати, коли мені написано, не було нічого». Це були єдині ниточки, що пов’язували його з домом.
Фізичні випробування
Перебуваючи в неволі, Ігор схуд на 24 кілограми. З 84 кг його вага впала до 56. При зрості 176 см – це критично мало.
«Їжа скрізь була однакова, – згадує він. – Тричі на день давали їхні щі, мізерні порції каші – за раз ложку набереш. Якщо потрошки, то можна на два, на три рази поділити».
Робота в таборі
Полонених примушували працювати. «Щебінь возили», – розповідає Ігор. Хтось працював на столярці, майстрував труни.
«Чим більше робили трун, значить, усе в Україні нормально», – з гіркою іронією коментує він. – «Зеки» ділилися тютюном.
За роботу давали трохи більше їжі та тютюн. Влітку курили листки дерев, які рвали та сушили, скручували їх замість цигарок.
Надія, що тримала
«Вірив», – коротко відповідає Ігор на запитання, чи вірив він, що повернеться. «Якщо б не вірив, то напевно не вижив би».
Він думав про сім’ю, про батьків, братів. «Там просто немає інших варіантів. Там хто ламався – того просто забивали».
День звільнення
Перший раз, коли Ігоря забирали на обмін, не встигли навіть вивести з зони – повернули в барак. Тож коли забрали з колонії, він подумав, що кудись везуть на етап. «Просто етап, – згадує Ігор. – Уже на місці зрозумів, що готують на обмін. Звозили хлопців з різних колоній, усіх оглядали, чи нема ніде синців». Там пробув чотири дні.
5 лютого 2025 року стало днем, якого Ігор чекав півтора року. «Вночі. Біля 24-ї привезли на аеродром у Ростові. Поставили всіх на коліна просто на сніг, стояли десь до 6-ї ранку», – розповідає Ігор.
Шість годин на колінах на морозі та вітрі. У літак вантажили, як худобу. «Зв’язали руки та вдягнули на голови мішки, – описує він транспортування на обмін. – Ніхто не дивився, чи ти без ноги, чи поранений, чи без руки – так закинули, як мішок».
З Ростова прилетіли в Підмосков’я, далі – до Білорусі. Лише тут розв’язали руки та зняли мішки.
Після зустрічі на українській землі українцям роздали телефони, але Ігор не пам’ятав жодного номера. Біля столу де можна було взнати контактні номери телефонів рідних було дуже багато людей, тому Ігор спробував “піти” іншим шляхом. Він побачив військового і підійшов до нього з проханням допомогти знайти рідних через соцмережі.
«Стояв якийсь капітан. Кажу: Facebook є? Є. «Шукай Костю Бондаренка». (Це брат Ігоря, – авт.). Він щось шукав-шукав – не знайшов. Чисто випадково я побачив акаунт тітки. Кажу: «Дзвони». «Дзвонити не можу, можу написати повідомлення», – відповідає. Кажу: «Напиши, що Ігор просить, щоб передзвонили».
Тітка передзвонила. «Виявляється, вони вже знали, що мене обміняли, і всі чекали мого дзвінка», – згадує Ігор. Цей дзвінок від тітки став початком повернення до життя. Потім була розмова з мамою та батьком, братами.
Брат, який вперто вірив
Руслан, брат-близнюк Ігоря, ніколи не вірив у його загибель. Він теж військовий, добре знає, що таке війна.
«Я сам служив, я знаю, що це таке війна, і ми прекрасно розуміли, куди ми йшли. На що ми підписувалися…
Я не вірив до останнього, що брат загинув. Навіть не вірив після зустрічі з побратимами Ігоря. Тому що були випадки…» – описує Руслан ті страшні місяці очікування, голос його дрижить, і він замовкає.
Костя, ще один брат Ігоря, згадує, як родина жила від обміну до обміну. Кожного разу, коли з’являлися списки полонених для обміну, вони шукали ім’я Ігоря – але його там не було.
5 лютого 2025 року Костя, як завжди, виїхав на роботу. Попереду він побачив автомобіль із написом «Представник омбудсмена». Навіть сфотографував те авто – просто так, без особливої причини. І саме в той день Ігоря обміняли.
«Ось і кажи, що то не знак був», – каже Костя.
Реабілітація і повернення до життя
Після звільнення – карантин, реабілітація. «Перші 10 днів нам потихеньку збільшували порції», – ділиться Ігор. Організм після такого виснаження не міг одразу повернутися до нормального харчування.
«Реабілітація пройшла, трошки обстежили», – веде далі. Система тоді ще не була готова до такої кількості звільнених.
Сьогодні Ігор Бондаренко намагається повернутися до нормального життя. Попереду ще операція. Але сліди полону залишаться назавжди – і фізичні, і психологічні.
Його історія – це свідчення про нескореність українського духу, про те, як віра в перемогу допомагає вижити в найжорстокіших умовах. Це розповідь про людську гідність, яку неможливо зламати навіть у пеклі ворожого полону.
Читайте також: Микола Федоришин презентував книгу «Історія Білівського городища»