Його життя – це не посади й регалії, а стежка додому, де лелече гніздо надписує історію краще за будь-яку біографію. Михайло Кривко з тих людей, які самі не говорять про себе гучно, але за них промовляють учні, земляки, зроблені добрі справи і родина, де тепер шість онуків, четверо дітей і дві великі любові – до дому і до людей.
У переддень 70-річчя він – стильний, спортивний, інтелігентний, із неповторними іскринками в очах – каже просто: «Я щасливий чоловік, батько та дідусь». І в цьому – вся його філософія.
Рідний Городець і невидима пуповина дому
– Пане Михайле, коли минаю Ваше рідне село, на стелі з написом «Городець» завше бачу лелече гніздо, яке оживає щовесни. За народним повір’ям, лелеки оселяються там, де живуть добрі та щирі люди. Й радо приносять їм діток…
– В одній із таких родин першим з’явився на світ і я. За мною – ще п’ять братів та чотири сестри: в батьків, простих сільських трударів, нас десятеро. На жаль, і тато, й мама вже відійшли у Вічність. А ми розлетілися, хто куди. Приміром, наймолодший, Віктор, служить у ЗСУ, в своїх 55 зараз на передовій. Але рідне обійстя чекає на нас завжди…
І я щасливий, що можу туди приїхати, поспілкуватися з односельцями, вдосталь напитися чистої криничної води. У прямому й переносному сенсах. Бо село для мене – колиска стійкості духу та натхнення. Скажу так: привитий до нього якоюсь невидимою пуповиною. Півсотні гектарів тодішнього радгоспного саду, який свого часу заклав мій тато, зазвичай вкриваються білим цвітом у поминальні дні, коли діти злітаються на могили батьків. І хоча сад постарішав (як, зрештою, й ми), він для мене знаковий: вишневий цвіт облітає, наче наші літа…
Ненав’язливо нагадуючи: поспішайте робити добро! В селі ми відремонтували стару історичну церкву, якій щонайменше 180 років. Хотіли очистити річку, – але вона, як і дороги, на балансі в радгоспу: тому потрібен ще дозвіл із Києва. До слова, колись успішний радгосп нині стримує розвиток села: бо тутешні землі не підлягають розпаюванню.
Зате яке ж воно багате на талановитих людей! Візьмемо потужного дипломата Олександра Моцика, який був Надзвичайним і Повноважним послом в Польщі, Туреччині, США. Чи письменника й журналіста Віктора Мазаного, нині професора університету. Чи багаторічного редактора газети «Володимирецький вісник» Олексія Городного…
Словом, пишаюся тим найкращим у світі окрайцем землі, що зветься малою батьківщиною. Й поспішаю робити добро для моїх скромних земляків, які, за великим рахунком, вершать найвищу в державі політику – відтворюють і плекають генофонд України. Кажу про це без пафосу: бо з Городця лелеки у вирій не поспішають і сьогодні.
Початок самостійного шляху: від підсобника до студента
– А як Ви, найстарший, випурхнули з батьківського гнізда? І чи далеко тоді «залетіли»?
– У дитинстві я мріяв бути військовим: тому тримав себе в належній фізичній формі, багато тренувався. І наполегливо вчився. Тож після школи вступив до Львівського інституту фізкультури, але… вимушено залишив і повернувся додому. Батьки просто не мали за що мене вчити: тато отримував 60 карбованців, мама опікувалася дітьми й господарством. Тому одразу ж влаштувався на роботу в «Міжколгоспбуд». Мій перший об’єкт – потужне картоплесховище: подавав цеглу, замішував розчин – був за підсобника. А коли пішов учитися на водія в ДТСААФ, фірма щомісяця платила мені 115 карбованців – це вже була справжня розкіш! Але розумів, що з кожним роком маю менше шансів вступити до вузу, бо ж шкільна програма забувається.
Перший клас, перший дощ і перший страх учителя
Тож вирішив подати документи до Рівненського педагогічного інституту, на вчителя початкових класів. Пройшов, учився старанно, займався баскетболом, став кандидатом у майстри спорту з багатоборства. Перед випуском до нас підійшов завуч із рівненської восьмої школи, щоб підібрати на роботу двох хлопців. Так у 1978-му я прийшов у свій 1-ий «Ж» клас: загалом же тоді лише в цій школі набрали 350 першачків. Перше вересня, урочиста лінійка… І раптом як уперіщить дощ! Усі – діти, батьки – мерщій до класу. Оговталися, а тоді питають: де наша вчителька? «Вчительки немає, є вчитель», – кажу. «То це Ви?». «Так, я». Батьки пішли, а мене раптом узяв страх: відчуваю, ще не готовий працювати з дітьми. Тож попросив колег, яких сам обрав, стати моїми наставниками. Вони порадили вибудувати такий алгоритм: що, як і в які терміни ти хочеш навчити дітей? Тоді все вийде: і програму виконаєш, й дітям у голови необхідні ази закладеш.
Армія, дружба на все життя і повернення до школи
Зі школи пішов служити: пригадую, тоді з Рівненщини їхало 78 хлопців. Серед них був Іван Ткачук, з яким відтоді йдемо по життю поруч, – де і на яких посадах не були б. Бо дружбу ціную дуже високо, а зради не терплю. Відслужив у Грузії півтора року, повернувся лейтенантом у свою восьму школу. Ми тоді власноруч створили майстерню, музей, та багато чого! Жив у гуртожитку «Азоту», грав у складі заводської футбольної команди… Тому мені й сьогодні небайдужий наш «Рівнеазот». Таких в Україні залишилося тільки два – у нас і в Черкасах. І наш міг би виготовляти значно більше добрив, якби запустити цех карбаміду. Обладнання для нього давно є, потрібне лише сприяння держави.
Як учитель став управлінцем: київський досвід і нові масштаби
– Та повернімося до Вашого життєвого й професійного шляху…
– Мене запросили помічником першого представника Президента в області Романа Василишина. Пишаюся, що доля подарувала таку можливість – учитися в людини з великої літери, мудрого управлінця й справедливого керівника. Згодом очолив обласний інститут післядипломної педагогічної освіти. Тоді вдалося його, так би мовити, перезавантажити, перетворити на творчу лабораторію для вчителів – принаймні, вони так відгукувалися. Ми створили власний видавничий відділ, яким керував ваш колега світлої пам’яті Георгій Сербін.
Тому вважаю, що свою педагогічну місію я виконав: до речі, саме тоді захистив кандидатську дисертацію з управління в галузі освіти.
Костопіль — 16 років рішень і відповідальності
– А здобутий управлінський досвід, вочевидь, не раз став у нагоді?
– Так, бо далі ще один потужний керівник голова обласної державної адміністрації Микола Сорока запропонував очолити Костопільську райдержадміністрацію. А в районі борги із зарплати вчителям та медикам – півроку, із соціальних виплат – півтора, лімітів газу немає… Розібралися з боргами, почали відтворювати промисловий потенціал, відновили повноцінну роботу мистецької школи, створили обласний ліцей-інтернат спортивного профілю. Їхні вихованці досі впевнено перемагають у професійних турнірах та конкурсах: а я цим пишаюся.
Головою Костопільської райдержадміністрації я був двічі – загалом це 16 років життя. Тому й сьогодні Костопіль для мене – наче друга столиця: небайдуже, як він розвивається і як складаються долі костопільців. Бо багатьох знаю особисто і щиро за них уболіваю.
Був депутатом обласної ради три скликання поспіль, обирався першим заступником її голови. Та ніколи посади не були самоціллю, мені завжди імпонував гармонійний розвиток. Знаєте, як у поета: «У щастя людського два рівних є крила – троянди й виноград, красиве і корисне».
Дім, де шестеро онуків важать більше, ніж будь-які титули
– Тож поговорімо про красиву складову Вашого щастя. Вас усі добре знають і як чоловіка Світлани Богатирчук-Кривко. Не ображаєтеся, що ставлю питання саме так?
– Зовсім ні! Бо найбільше вдячний долі якраз за неї. Вперше ми зустрілися на тренінгу «Лідери освіти ХХІ століття». Нам запропонували тест на пріоритетність цінностей. І майже вся група (40 людей) на перше місце поставила здоров’я. Вона ж – сімейний затишок, а я – дружбу. Отоді ми й запримітили одне до одного.
Не секрет, що і в Світлани, й у мене це другий шлюб. І в неї, й у мене – по двоє дітей: у мене – доньки, в неї – сини. Так у нашій новій сім’ї стало четверо дітей. А тепер маємо вже шестеро онуків, і це, повірте, найдорожчі скарби! Ми поспішаємо набутися разом, зрозуміти їх, потрапити, як кажуть, «на одну хвилю», начебто вдається! Тільки з двома онуками, що народилися й живуть у США, спілкуємося здебільшого он-лайн.
Пишаюся, що моя дружина Світлана Богатирчук-Кривко – президент політичної групи європейських консерваторів та реформістів, член Бюро Конгресу місцевих та регіональних влад Ради Європи. Її виступи беруть за живе й переконують навіть тих, хто спочатку не збирався голосувати за пропозиції України. Вона готує їх сама, без жодної сторонньої допомоги, і впевнено виступає англійською. Якось поїхав із нею на сесію Конгресу. Зрозумів не все, про що вона говорила, але побачив, як натхненно реагувала зала, аплодувала, стоячи. Тому для мене просто медом по серцю успіхи Світлани. До речі, як і вона, я – палкий прихильник місцевого самоврядування: це та влада, котра до людей найближча. Але в нинішній децентралізації щось пішло не так: корені та вірні кроки треба шукати в реформі, яку пропонував Роман Безсмертний. Пригадуєте?
А якщо запитаєте, хто в нашій сім’ї головний, відповім: його… немає. Бо ми одразу домовилися: або повний консенсус, або ж рішення не прийнято, – як у Євросоюзі.
– Щиро вітаю Вас, пане Михайле, з ювілеєм! Нехай доля дарує ще багато світлих, сповнених добром та натхненням років у дружньому колі родини! Хай ніколи не згасають іскринки щастя у ваших очах і не заростає забуттям стежка до рідного обійстя в Городці – місці вашої життєвої сили. Із роси й води!
Спілкувалася Інна ОМЕЛЯНЧУК