fbpx
Українські сівачі слова Божого на землях Московщини

Українські сівачі слова Божого на землях Московщини

Діліться інформацією з друзями:

 У мої спомини час від часу приходить розмова з викладачем наукового атеїзму Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, де я навчався. У своїх лекціях він постійно стверджував, що монастирі та церкви були центрами темряви і мракобісся. Діставалося від нього і святим людям, які, мовляв, не творили ніяких чудес, а обманювали простий народ. 

Якось я не витримав явної неправди і наважився сказати, що, на мій погляд, релігійні інституції виховували народ і сприяли його освіті. За це довелось розплачуватись на екзамені. Мені, студенту, який навчався на «відмінно» і «добре», а деякий час був навіть шевченківським стипендіатом, була поставлена трійка.

Друга золота доба 

 У роки незалежності України я багато студіював релігійної літератури. Особливу увагу звернув на добу гетьманування Івана Мазепи.

Українські сівачі слова Божого на землях Московщини - фото 1
За ініціативою гетьмана Мазепи та його коштом збудовано або перебудовано: Софію Київську, Києво-Печерську лавру, Михайлівський Золотоверхий монастир, Кирилівську церкву… 

За визначенням відомого мистецтвознавця Дмитра Антоновича, доба Івана Мазепи була другою золотою добою в розвитку мистецтва після доби Володимира Великого і Ярослава Мудрого. У ці часи, окрім розвитку мистецтва й літератури, на небосхилі української освіти і науки спалахнула найяскравішою зіркою Києво-Могилянська академія. З її стін вийшли випускники, які ставали державними діячами, письменниками, композиторами, співаками. В академії навчався, за висловом літературознавця, шістдесятника Івана Дзюби, перший розум наш Григорій Сковорода. Академію закінчували герої повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба» Остап і Андрій. Вкарбувалися в нашу пам’ять колоритні постаті бурсаків Могилянки філософа Хоми, богослова Халяви, ритора Тіберія Горобця з твору уже згадуваного письменника «Вій».

А ще цей навчальний заклад здійснював підготовку священників, які сумлінно працювали на полі Божому, на полі смиренному. Вони не тільки сіяли слово Боже в Україні, але й у сусідній Московщині. Їхня праця була нелегкою, позаяк від часу гріхопадіння Адама і Єви світ усе більше і більше потопав у гріхах. А та людина, яка не бачить Божого світла, ходить у темряві й не знає куди йде. (Євангеліє від Іоана, гл.12, вірш 35).

Дикі звичаї, осквернення уст огидними словами, ядучі сварки в сім’ях, розпуста, пияцтво стали звичайним явищем. Історики свідчать, що люди прилучилися до наркотиків ще за часів первіснообщинного ладу. Вони розпалювали вогнище, клали в нього великі камені, на які насипали насіння конопель і чманіли від цього запаху. А ще людей усе більше і більше приваблював зелений змій.

Дзенькіт чарок заглушав слово Боже і спрямовував на шлях, що вів багатьох до загибелі. Адже п’яниці Царства Божого не наслідують (Перше послання до коринф’ян апостола Павла. (гл. 6, вірш 10).

Єпископа канонізували як святого

Українські сівачі слова Божого на землях Московщини - фото 2

Ось у таких умовах довелося працювати українським священникам, а серед них і священнику Іоасафу, єпископу Білгородському. Священник (у миру Яким Андрійович Горленко) народився 8 вересня 1705 р. у козацькій родині та жив у містечку Прилуки на Полтавщині. Його батько Андрій був одружений з дочкою гетьмана Данила Апостола Марії (до речі, з гетьманського роду походить декабрист Муравйов-Апостол). Мати була дуже набожною і свою любов до Бога переливала в душу свого первістка Якима. Навчався майбутній святий у Києво-Могилянській академії, ректором якої на той час був Феофан Прокопович. В умовах бурсацького життя Яким знаходить найбільшу втіху в щирій любові до Всевишнього і висловлює Йому свої найпотаємніші задуми. На 20-му році життя він був пострижений у ченці, а через два роки в Києво-Братському монастирі його посвячено в диякони. У 1734 році Іоасафа висвячено на ієромонаха й призначено екзаменатором Київської митрополії при соборі Святої Софії. Через три роки його було посвячено в сан ігумена Мгарського Спасопреображенного монастиря, а пізніше настоятелем Києво-Печерської Лаври. Перебуваючи на цих посадах, Іоасаф закликав любити людей, що живуть у хатах під солом’яними стріхами, а гріхи їхні ненавидіти.

Владика часто їздив по селах і містах губернії

 У 1748 році указом Святійшого синоду архімандрита Іоасафа призначають єпископом Білгородським. Коли він прибув до міста, то побачив непривабливу картину. Кам’яна церква Живописної Трійці була занедбана, соборна дзвіниця розвалена, два дзвони розбиті, архієрейський дім потребував ремонту. Але це не засмутило Владику. З притаманною йому енергією став наводити порядок у підпорядкованій йому єпархії. Незабаром церковні приміщення були відремонтовані, придбані нові дзвони, впорядковано архієрейський дім.

 Була звернена велика увага на пастирську діяльність священників, зокрема, на своєчасне відправлення богослужінь, залучення пастви до активного церковного життя, підвищення якості проповідей, що лягали б своєрідним бальзамом на душі людські. Діти духовенства і сироти одержали можливість навчатися в училищах, їм надавали матеріальну допомогу.

Владика часто їздив по селах і містах губернії, щоб глибше пізнати релігійне життя єпархії. Він був вимогливим керівником, підлеглих йому священників за недбальство в роботі карав. Відомо, що одного священника за недбале поводження зі святими дарами Іоасаф позбавив духовного сану, а священнослужителів, які сварилися між собою, не допускав до проведення служби Божої.

 У 1754 році стан здоров’я єпископа Білгородського погіршився, а через рік він відійшов у вічність. На початку ХХ століття в 1911 році Російська православна церква канонізувала його як святого.

Арсенія Мацієвича як святого вшановували ще за життя

Українські сівачі слова Божого на землях Московщини - фото 3

 Слово Боже на нивах московських сіяв і Арсеній Мацієвич (у миру Олександр) митрополит Ростовський. Він народився в м. Володимирі-Волинському в 1697 році. Походив з шляхетського роду. У 1715 році Арсеній Мацієвич вступає до Києво-Могилянської академії, яку з перервами в навчанні закінчує у 1726 році. Відразу ж розпочинає свій пастирський шлях. Він приймає чернечий постриг і два роки був проповідником при Київському Софіївському митрополичому дворі, а потім у Києво-Печерській лаврі. Пізніше протягом короткого часу перебував у Свято-Троїцькому Іллінському монастирі в Чернігові.

 На початку 1731 року митрополит Тобольський Антоній Стаховський запросив Арсенія Мацієвича працювати викладачем у школі при архієрейському домі. Три роки навчав Арсеній населення Сибіру світлої Христової віри. Згодом він стає священником морської Камчатської експедиції. Експедиція мала конфлікт з владою і її працівників, у тому числі Арсенія Мацієвича, було заарештовано й посаджено до в’язниці. За Арсенія заступився архієпископ Амвросій Юшкевич і він був звільнений.

 У 1741 році Святійший синод призначив Арсенія митрополитом Тобольським і всього Сибіру

На цій посаді він перебував до 1742 року, оскільки за вказівкою імператриці Єлизавети Петрівни він був призначений Святійшим синодом митрополитом Ростовським. Єлизавета, напевне з усіх царів, прихильно ставилась до всього українського. Їй, молодій Лізаньці, впав в очі вродливий співак придворної капели, українець з села Лемеші Чернігівської губернії Олексій Розумовський (Розум), який став її чоловіком.

 Митрополит Ростовський, скориставшись прихильністю імператриці, подав їй записку «О благочинії церковном». У ній він обґрунтовує необхідність відродження патріаршества. Це викликало спротив вищого і нижчого духовенства, яке вважало, що не слід ображати пам’ять Петра Великого і скасовувати «Духовний регламент» ним запроваджений.

 Чимало уваги приділяв митрополит церковним справам у Ростовській єпархії. Він наводить порядок в архієрейському домі, дбає про те, щоб єпархіальний суд був справедливий, турбується про матеріальний добробут священників.

 Владика наказував, але й милував

Суворий до тих, хто належним чином не виконував своїх обов’язків, але дуже лагідний до сумлінних священнослужителів.

 Доля митрополита Арсенія різко змінилася, коли на престол зійшла Катерина ІІ. Її уряд почав відбирати церковні землі в монастирів і парафій. Володіння церковними землями і селянами забезпечувало матеріальне існування всіх церковних інституцій. Усе це не могло не викликати обурення віруючих. Митрополит Арсеній став на захист прав церкви. Але Святійший синод фактично повністю підтримав секуляризацію церковних земель, проведену Катериною ІІ. Отримавши донесення митрополита Арсенія, в якому осуджувалося захоплення церковних земель, Святійший синод побачив у ньому образу її величності.

Вирок Катерини

 Катерина ІІ не забарилася з відповіддю й наказала, щоб особу духовного стану судив Святійший синод. 1 квітня 1763 року розпочався синодальний суд над митрополитом Арсенієм. Вирок був такий: позбавити його архієрейства і відправити на заслання в далекий монастир. За указом Катерини ІІ з нього знято сан митрополита і священства.

 Митрополита Арсенія відправили під конвоєм у Микільський Карельський монастир, що знаходився на березі Білого моря. Його привезли сюди напівживим 17 травня 1763 р. і помістили в каземат, який знаходився під самим вівтарем кам’яної Успенської церкви. Монахи ставилися до нього добре, особливо шанував його сам настоятель монастиря. Усі брали в засудженого митрополита благословення. Згодом уважно слухали його проповіді й навіть давали йому можливість служити.

Заслання до міста Ревеля

 Але таке становище тривало недовго. Один із монахів доніс на нього, що він виступає проти цариці. Реакція Катерини ІІ на цей донос була миттєвою. Вона наказала позбавити його чернечого звання, зодягнути в мужицький одяг, дати йому ймення Андрій Враль (брехун) і заслати на вічне перебування до міста Ревеля. До нього нікого не допускали, сторожа не знала, кого вона охороняла. Ні паперу, ні чорнила йому не давали (мимоволі згадуються покарання Тарасові Шевченку: заборонити писати й малювати). Митрополит благав, щоб його врятували від холоду і голоду. Але це був глас вопіющого в пустелі. Перед самою смертю Арсеній Мацієвич попросив покликати до нього священника для сповіді. Коли священник увійшов у кімнату, вона сяяла від блиску, а посередині стояв митрополит у повному облаченні. Дуже подивований священник вибіг з кімнати, а повернувшись з комендантом, побачив на постелі хворого в’язня. Священник висповідав митрополита-мученика і взяв у нього благословення.

 А вже незабаром 28 лютого 1772 року в’язень Ревельської фортеці тихо упокоївся. Вшанування Арсенія Мацієвича як святого розпочалося ще за його життя. До його могили, дбайливо доглянутої, приходили з глибокою побожністю віруючі люди. Українська православна церква Київського патріархату у 2004 р. зарахувала його до сонму українських святих.

«Москалики, що заздрили, то все очухрали»

У той же час москалі ніяк не можуть змиритися з нашою незалежністю і вживають усіх заходів, щоб Україна як держава не існувала. Вони розпочали проти нас загарбницьку війну, принесли смерть, сльози і страждання.

Приєднання України до Росії негативно вплинуло на розвиток української освіти. Як відомо, ще з ХVІІ ст. в Україні була створена розгалужена мережа навчальних закладів, де навчалися діти різних верств населення. Арабський мандрівник Павло Алепський писав, що в землі козаків усі діти вміють читати і писати, навіть діти-сироти. Своїми здобутками в галузі освіти Україна щедро ділилася з сусідніми країнами, в тому числі з Московією. Випускниками Києво-Могилянської академії були засновані школи в Петербурзі, Твері, Білгороді, Суздалі, Вятці, Пскові, Рязані, Астрахані, Казані, Костромі, Ростові, Смоленську. А Москва закривала наші школи, видавала валуєвські циркуляри. За час її панування українське населення стало неписьменним на 75%. 

Сумною була також картина розвитку української літератури і мистецтва. Незважаючи на те, що українці мали певний вплив на духовне життя Московщини, північний сусід, замість вдячності, постійно глумився над усім українським, московський солдатський чобіт топтав найкращі квіти нашої культури. Т. Шевченко сподівався, що москаль ділитиметься з козаком добром і лихом. Але не так воно сталося. Як писав поет: «Москалики, що заздрили, то все очухрали». (Т. Шевченко. Кобзар. – К., 1994 – с.265). Не можна вірити москалям, бо їхнє слово брехнею підбите.

Володимир МАКЛЮЧЕНКО, кандидат історичних наук

     Читайте також: 757 тіл полеглих воїнів повернули в Україну

  • Черкаські Мавпи вирвали перемогу у БК Рівне в останні миті матчу
    «Черкаські мавпи» за менш як півсекунди до фінального свистка вирвали перемогу у матчі баскетбольної Суперліги над господарями майданчика – БК «Рівне-ОШВСМ» – 79:78. Друга поспіль поразка відкинула рівнян на пяту позицію у турнірній таблиці. Рівне вдома поступилось у близькому матчі…