Спекотного кінця липня 2014-го велелюдне Рівне проводжало в останню земну дорогу старшого сержанта 39-го батальйону Нацгвардії «Дніпро-2» Ігоря Волошина – першого рівнянина, який поклав на вівтар нашої незалежності своє молоде життя, щойно ворог ступив на українську землю. Він, син викладачки Рівненського кооперативного економіко-правового фахового коледжу, добровільно змінив роботу в банку на патріотичний неспокій на сході України. Загинув на блок-посту коло Кам’янки на Донеччині: туди під’їхав нашпигований вибухівкою радіокерований автобус, щоб позбавити життя одразу п’ятьох наших захисників. Ігореві було лише 28.
Урок материнської мудрості з аудиторії вічності
10 років по тому, 15 травня 2025 року, в День вишиванки, його мама Наталія Волошина пішла за сином, у своїх 64… Вона була викладачкою, волонтеркою і натхненницею для багатьох рівнян. Для неї Ігор завжди залишався живим – у розмовах, спогадах і щоденних молитвах. Її життєва філософія – це урок для нас усіх.
Востаннє бачилися з нею торік на початку листопада: у колі ветеранів споживчої кооперації та священиків різних конфесій мама розповідала про Ігоря й ревно молилася за Україну. «Зберіть для мене публікації про сина», – попросила тоді пані Наталія. «Звісно, зберу», – пообіцяла. Зібрала цю добірку, – але… передати їй не встигла.
«Щоб ти не прала російських онуч!»
– Ігор, наче провидець, передбачав велику війну… В 2005-му, коли настала пора його строкової служби, її можна було уникнути. Та це не про нього: відслужив у Рівному, в частині СБУ, звільнився старшим сержантом. Кооперативний коледж закінчив із відзнакою за спеціальністю «Банківська справа». Працював в «Укрексімбанку» в рідному місті, паралельно навчався на економічному факультеті Національного університету водного господарства та природокористування. Коли повертався з роботи, прочиняв двері зі словами: «А чим це смачненьким у нас пахне?». Завше хвалив мої страви, найбільше ж йому були до вподоби відбивні. «Мамо, давай відбивнярню відкриємо», – жартував. Для себе ніколи нічого не просив. Навпаки: намагався мене чимось порадувати. От у вихідні ми виходили на каву. Син мене відразу заведе в якийсь магазинчик і неодмінно вибере подарунок», – не раз гортала сторінки сімейної ідилії мама Наталія.
Та її перервав 2014-ий. На дверях під’їзду з’явилося оголошення: щоб ті, хто має військовий квиток, стали на облік у військкоматі. Він одразу пішов, але сказали чекати… Тоді Ігор звернувся до батальйону «Дніпро». 14 травня йому зателефонували й дали на збори день. «Куди ти, сину?» – запитала мама. «Вас захищати, – щоб не довелося тобі російських онуч прати», – наче відрубав Ігор.
«Навіть не встиг одружитися…»
– Телефонував часто. Про себе багато не розповідав, усе про мене розпитував. Пригадую, поскаржилася, що вікно в квартирі не пофарбоване: наївна була. А він каже: приїду й одразу пофарбую. Якось запитала, чи не намочив їх дощ, бо прогноз про негоду бачила. «Ні, ми вже у наметах спали», – обмовився. «А досі де спали?». «На землі», – вимушено зізнався. Знаєте, там, у його батальйоні, всі східняки були, він єдиний «бандерівець». Після відбою командир часто заставав Ігоря з побратимами біля вогнища: він їм історію України розповідав. Син не встиг одружитися. На тому тижні, що загинув, телефонував: обіцяв приїхати у відпустку із сюрпризом – хотів офіційно познайомити зі своєю обраницею… Щоденник вів на війні: «Йду на пост» – таким був останній запис, – ділилася сокровенним пані Наталія.
Згодом дізналася, що в перекладі зі скандинавської Ігор – це молодий воїн. Отже, все було невипадково…
21 липня, в День загибелі сина, Наталія Волошина зазвичай їхала до столиці. Там, у дворі головного військового відомства, до повномасштабної війни лунав пам’ятний дзвін та автоматна черга: на честь її Ігоря та ще 23 хлопців, які поклали життя за Україну того дня. А потім вона потрапила до «Стіни пам’яті» коло Михайлівського Золотоверхого, – і знайшла там вкарбоване назавжди ім’я сина… А ще відчула потужну енергетику, сформовану із синергії всіх українців: і це стало місцем її материнської сили. Тієї, що давала бажання жити… І щодня йти в студентську аудиторію: з 1984-го вона незмінно викладала в Рівненському кооперативному.
«Я знайшла код нації!»
Ця мудра мама обрала таку життєву філософію: її син – живий, він просто в іншому, паралельному, вимірі. Вона розмовляла з ним, питала поради чи розради, – тоді до неї приходили необхідні рішення… От, приміром, не знала, як бути, коли її запросили до фотопроєкту «Я – українка! Я – мама Героя!». А Ігор неначе подав знак: звісно, йди, мамо.
У кожній із 12-ти жінок, що зголосилися до участі, фотохудожник Олександр Харват віднайшов цікавинку й зафіксував її на світлині. Наталія Волошина – в українському вбранні, з улюбленими чорнобривцями. Здається, їх гіркувато-терпкий запах вловлюєш навіть із календаря, сторінки якого також прикрасили ці художні фото мам Героїв. Які ж вони красиві, мудрі, глибокі! Ці незламні жінки оголили свої душі, щоб нагадати: у кожного з нас така ж незламна українська душа. Завдяки видобутим із бабусиних скринь вишиванкам вони підкреслили свою національність: так, ми горді українські жінки, які понад усе прагнуть, щоб діти інших матерів ніколи не знали війни!
Випромінювала особливе тепло
– За право кожного українця носити вишиту сорочку поклали голови наші сини, за це Україна платить життями своїх найкращих синів. Ми в суспільстві посилено шукаємо код нації. А мені здається, що я його знайшла, – це наші діти. Бажаю всім матерям таких дітей, якими вони пишалися б, – ну що, скажіть, додати до цих вистражданих слів пані Наталії?
Крізь відчай та сльози, в яких свого часу могла й потонути, вона випромінювала якесь особливе тепло. Я відчувала його: при наших коротких зустрічах по дорозі на роботу, у її виступах на презентаціях книжок, у її щирому прагненні допомогти побратимам сина, – пані Наталія була невтомною волонтеркою.
На неї, викладачку основ менеджменту та маркетингу, допитливо дивилися десятки пар юних очей. А її найголовнішим уроком для них став урок материнської мудрості та незламної життєвої сили. Нині ж голосно лунає її останній дзвінок: друга родина проводжає Наталію Волошину до вічного вирію…
Щодня йду додому провулком Ігоря Волошина, який веде до школи «Центр надії», де він навчався. Ловлю себе на думці: ось він, генетичний код нашої незалежності, – ТАКІ сини й матері.
Інна ОМЕЛЯНЧУК
- Як у Рівному допомагають жінкам будувати власну справу та кар’єру під час війни
Повномасштабна війна змінила життя мільйонів українців та українок, на яких лягла додаткова відповідальність за економічне благополуччя родини. За даними Міністерства економіки, середня заробітна плата жінок на 18,6% менша за чоловічу. У відповідь на ці виклики в Рівному запустили проєкт «Повір»…