Спекотного кінця липня 2014-го велелюдне Рівне проводжало в останню земну дорогу старшого сержанта 39-го батальйону Нацгвардії «Дніпро-2» Ігоря Волошина – першого рівнянина, який поклав на вівтар нашої незалежності своє молоде життя, щойно ворог ступив на українську землю. Він, син викладачки Рівненського кооперативного економіко-правового фахового коледжу, добровільно змінив роботу в банку на патріотичний неспокій на сході України. Загинув на блок-посту коло Кам’янки на Донеччині: туди під’їхав нашпигований вибухівкою радіокерований автобус, щоб позбавити життя одразу п’ятьох наших захисників. Ігореві було лише 28.
Урок материнської мудрості з аудиторії вічності
10 років по тому, 15 травня 2025 року, в День вишиванки, його мама Наталія Волошина пішла за сином, у своїх 64… Вона була викладачкою, волонтеркою і натхненницею для багатьох рівнян. Для неї Ігор завжди залишався живим – у розмовах, спогадах і щоденних молитвах. Її життєва філософія – це урок для нас усіх.
Востаннє бачилися з нею торік на початку листопада: у колі ветеранів споживчої кооперації та священиків різних конфесій мама розповідала про Ігоря й ревно молилася за Україну. «Зберіть для мене публікації про сина», – попросила тоді пані Наталія. «Звісно, зберу», – пообіцяла. Зібрала цю добірку, – але… передати їй не встигла.
«Щоб ти не прала російських онуч!»
– Ігор, наче провидець, передбачав велику війну… В 2005-му, коли настала пора його строкової служби, її можна було уникнути. Та це не про нього: відслужив у Рівному, в частині СБУ, звільнився старшим сержантом. Кооперативний коледж закінчив із відзнакою за спеціальністю «Банківська справа». Працював в «Укрексімбанку» в рідному місті, паралельно навчався на економічному факультеті Національного університету водного господарства та природокористування. Коли повертався з роботи, прочиняв двері зі словами: «А чим це смачненьким у нас пахне?». Завше хвалив мої страви, найбільше ж йому були до вподоби відбивні. «Мамо, давай відбивнярню відкриємо», – жартував. Для себе ніколи нічого не просив. Навпаки: намагався мене чимось порадувати. От у вихідні ми виходили на каву. Син мене відразу заведе в якийсь магазинчик і неодмінно вибере подарунок», – не раз гортала сторінки сімейної ідилії мама Наталія.
Та її перервав 2014-ий. На дверях під’їзду з’явилося оголошення: щоб ті, хто має військовий квиток, стали на облік у військкоматі. Він одразу пішов, але сказали чекати… Тоді Ігор звернувся до батальйону «Дніпро». 14 травня йому зателефонували й дали на збори день. «Куди ти, сину?» – запитала мама. «Вас захищати, – щоб не довелося тобі російських онуч прати», – наче відрубав Ігор.
«Навіть не встиг одружитися…»
– Телефонував часто. Про себе багато не розповідав, усе про мене розпитував. Пригадую, поскаржилася, що вікно в квартирі не пофарбоване: наївна була. А він каже: приїду й одразу пофарбую. Якось запитала, чи не намочив їх дощ, бо прогноз про негоду бачила. «Ні, ми вже у наметах спали», – обмовився. «А досі де спали?». «На землі», – вимушено зізнався. Знаєте, там, у його батальйоні, всі східняки були, він єдиний «бандерівець». Після відбою командир часто заставав Ігоря з побратимами біля вогнища: він їм історію України розповідав. Син не встиг одружитися. На тому тижні, що загинув, телефонував: обіцяв приїхати у відпустку із сюрпризом – хотів офіційно познайомити зі своєю обраницею… Щоденник вів на війні: «Йду на пост» – таким був останній запис, – ділилася сокровенним пані Наталія.
Згодом дізналася, що в перекладі зі скандинавської Ігор – це молодий воїн. Отже, все було невипадково…
21 липня, в День загибелі сина, Наталія Волошина зазвичай їхала до столиці. Там, у дворі головного військового відомства, до повномасштабної війни лунав пам’ятний дзвін та автоматна черга: на честь її Ігоря та ще 23 хлопців, які поклали життя за Україну того дня. А потім вона потрапила до «Стіни пам’яті» коло Михайлівського Золотоверхого, – і знайшла там вкарбоване назавжди ім’я сина… А ще відчула потужну енергетику, сформовану із синергії всіх українців: і це стало місцем її материнської сили. Тієї, що давала бажання жити… І щодня йти в студентську аудиторію: з 1984-го вона незмінно викладала в Рівненському кооперативному.
«Я знайшла код нації!»
Ця мудра мама обрала таку життєву філософію: її син – живий, він просто в іншому, паралельному, вимірі. Вона розмовляла з ним, питала поради чи розради, – тоді до неї приходили необхідні рішення… От, приміром, не знала, як бути, коли її запросили до фотопроєкту «Я – українка! Я – мама Героя!». А Ігор неначе подав знак: звісно, йди, мамо.
У кожній із 12-ти жінок, що зголосилися до участі, фотохудожник Олександр Харват віднайшов цікавинку й зафіксував її на світлині. Наталія Волошина – в українському вбранні, з улюбленими чорнобривцями. Здається, їх гіркувато-терпкий запах вловлюєш навіть із календаря, сторінки якого також прикрасили ці художні фото мам Героїв. Які ж вони красиві, мудрі, глибокі! Ці незламні жінки оголили свої душі, щоб нагадати: у кожного з нас така ж незламна українська душа. Завдяки видобутим із бабусиних скринь вишиванкам вони підкреслили свою національність: так, ми горді українські жінки, які понад усе прагнуть, щоб діти інших матерів ніколи не знали війни!
Випромінювала особливе тепло
– За право кожного українця носити вишиту сорочку поклали голови наші сини, за це Україна платить життями своїх найкращих синів. Ми в суспільстві посилено шукаємо код нації. А мені здається, що я його знайшла, – це наші діти. Бажаю всім матерям таких дітей, якими вони пишалися б, – ну що, скажіть, додати до цих вистражданих слів пані Наталії?
Крізь відчай та сльози, в яких свого часу могла й потонути, вона випромінювала якесь особливе тепло. Я відчувала його: при наших коротких зустрічах по дорозі на роботу, у її виступах на презентаціях книжок, у її щирому прагненні допомогти побратимам сина, – пані Наталія була невтомною волонтеркою.
На неї, викладачку основ менеджменту та маркетингу, допитливо дивилися десятки пар юних очей. А її найголовнішим уроком для них став урок материнської мудрості та незламної життєвої сили. Нині ж голосно лунає її останній дзвінок: друга родина проводжає Наталію Волошину до вічного вирію…
Щодня йду додому провулком Ігоря Волошина, який веде до школи «Центр надії», де він навчався. Ловлю себе на думці: ось він, генетичний код нашої незалежності, – ТАКІ сини й матері.
Інна ОМЕЛЯНЧУК
- Школярі з Рівненщини стали призерами Всеукраїнського конкурсу з ландшафтного дизайну
Юні ландшафтні дизайнери з Рівненщини здобули призові місця у фіналі Всеукраїнського конкурсу «Квітуча Україна», який щорічно організовує Національний еколого-натуралістичний центр учнівської молоді за підтримки Міністерства освіти і науки України. Метою конкурсу є розвиток навичок у сфері ландшафтного мистецтва, виховання екологічної…