Він піднявся в небо, думаючи, що летить на навчання — а вже за кілька годин опинився над відкритим реактором Чорнобиля. Там, де прилади показували смертельні цифри, а кожна зайва секунда могла коштувати здоров’я. Це історія одного з тих, хто вимірював радіацію одразу після вибуху — без повного розуміння, що чекає попереду.
Юрій Федорович Волочаєв летів сюди, думаючи, що це звичайні показові навчання. Уже в повітрі стало зрозуміло: це не навчання.
«Ми летимо не туди»
У ніч із 26 на 27 квітня 1986 року прапорщика підняли о третій ночі. Він служив у Дубні, в екіпажі військового вертольота Мі-24. Старший радист-оператор радіаційної, хімічної та бактеріологічної розвідки – посада з довгою назвою й коротким описом суті: виявляти те, чого не видно оком.
Мі-24 – машина серйозна. Бойовий вертоліт із сімдесятих, двомісна кабіна: оператор попереду, командир зверху-ззаду, борттехнік у десантному відділенні. Для розвідувальних місій на такі машини встановлювали ПРХР – прилад радіаційної хімічної розвідки. Основне обладнання розміщувалося в десантному відділенні, а датчики виносилися під фюзеляж і фіксували радіацію на висоті метра від землі під час прольоту. Теоретично екіпаж знав, як його вмикати. Як він поводиться в умовах реальної аварії – не знав ніхто.
Це не єдина історія тих, хто працював у зоні після аварії. Більше розповідей — у серії «Чорнобиль: історії ліквідаторів»:
Рівненський будівельник двічі працював у зоні ЧАЕС і залишив там відбиток
Виклик серед ночі нікого не здивував. Командир екіпажу капітан Мартинов припустив: летять на показові навчання до Львова – бувало й таке. Вдягнули нову льотну форму. Раз там буде генералітет – треба вигляд мати.
Злетіли. І майже одразу щось пішло не так.
– Командире, ми летимо не туди, – сказав Юрій Волочаєв, глянувши на прилади. – Львів ось, а ми гребемо в бік Києва.
Запросили підтвердження курсу. Відповідь прийшла чітка: курс правильний. Іти далі.
Сіли в Овручі. Мартинов пішов до диспетчера, а решта жартували – згаяти час. Командир повернувся швидко. Ішов так, що одразу стало зрозуміло: не з добрими новинами.
– Що, смішно? – сказав, підходячи. – Зараз перестанете. Чорнобильська вибухнула. Летимо туди.
Сміх обірвався.
Поки заправляли машину, Юрій Федорович із борттехніком Василем дістали інструкцію до ПРХР і вперше прочитали її від початку до кінця. Вмикати – вмикали. А що означають ті чи інші показники, як прилад поводиться в таких умовах – читали вже в польоті, дорогою на Чорнобиль.
1500 над реактором
Під Чорнобиль прилетіли десь о пів на одинадцяту ранку. Сіли на польову площадку – там стояла одна радіостанція й більше нічого. Станція була кілометрів за десять-одинадцять. Здаля видно: стовп диму, рівний і темний. Не пожежа – щось тихіше й страшніше.
Незабаром підсіли ще два борти з Білорусі – такі самі машини з розвідувальною апаратурою. Стояли купою, чекали. Потім під’їхав генерал.
Наказ звучав просто: злетіти, пройти над реактором, зависнути, виміряти радіацію. Білоруси злетіли першими – стояли ближче, так вийшло. Екіпаж Юрія Волочаєва – третім.
Перший борт заходив на реактор, починав гальмувати перед зависанням – і тут на весь ефір:
– Вітю, не гальмуй! Звідси фонить 1500!
Півтори тисячі рентген на годину над відкритим реактором. Той зрозумів. Пройшов на швидкості. За ним – другий. За ним – борт Юрія Волочаєва.
– Ми чули цю розмову. Тож теж не зависали. Пройшли десь на ста сорока, може й на ста вісімдесяти, – розповідає він. – Куди зависати, якщо вже почули, що там таке.
Приземлились. Перший білоруський екіпаж вибіг із кабін і – Юрій Федорович підбирає слово – «почав регати». Дозу вхопили конкретну. Незабаром обидва білоруські екіпажі відправили на лікування до Москви. Борттехнік одного з бортів потім помер – не одразу, але помер. Решта хворіли.
Екіпаж Волочаєва залишився в зоні.
Зайва секунда – зайва доза
Їхня робота була інакшою. Не скидання вантажів на реактор – це робили важкі Мі-6, Мі-8 і навіть Мі-26 із піском і свинцем. Екіпажу Юрія Волочаєва дісталася тридцятикілометрова зона навколо станції.
До п’ятнадцяти посадок за виліт. У полях, лісах, посеред сіл, біля річок. Хіміки давали точки – екіпаж сідав, брав проби ґрунту й води, знімав показники ПРХР, передавав дані. Прилад під фюзеляжем писав радіаційний фон у режимі реального часу: летиш – бачиш, що під тобою.
– Іноді вискакували, лопатою копнули – і назад. Зайва секунда – зайва доза, – каже Юрій Федорович.
Було таке село – Бурaківка. Зараз його немає, вирівняли й засипали. А тоді там лежав шлейф від вибуху, радіація стояла на рівні ста п’ятдесяти рентген. Туди теж заходили.
Між вильотами – картини, які не вкладалися в голові. Автобуси вивозили людей один за одним, із вікон стирчали сумки й мішки. А в городах ще порались – копали, поливали, не розуміючи або не бажаючи розуміти, що відбувається.
Одного разу хімік дав точку посадки просто серед городів. Заходять на зависання – а там літня жінка щось копає. Побачила над головою дванадцятитонну машину, почула рев – і впала з переляку просто в рівчачок. Лежить, хреститься.
– Командире, вгору й убік! – гукнув Юрій Волочаєв. – Вона ж не встане зі страху.
Піднялись метрів на двадцять. Жінку ще й землею присипало від потоку повітря. Зачекали. Підвелась – і ходом у ліс.
– І сміх, і гріх, – каже Юрій Федорович.
Три дні без дозиметрів
Перші три дні екіпаж літав без дозиметрів. Полетіли як на навчання – не взяли. Прилади привезли лише на третій чи четвертий день, разом із підвісними паливними баками: без них на п’ятнадцять посадок просто не вистачало пального.
На другий день з’явився медик – полковник, професор. Зібрав льотний склад, пояснив про радіаційне ураження. А наприкінці сказав те, що запам’яталось:
– Розумію, хлопці, що не можна. Але сто грамів алкоголю вам не завадить. Стримує розпад клітин.
Проблема була одна: де взяти? Прип’ять евакуйована, магазини зачинені, по селах – нікого. Літали – і нічого.
Виручив випадок. Полетіли в Овруч, і там Юрій Волочаєв натрапив на давнього знайомого – разом служили в Німеччині. Поки командир займався своїм, відвів приятеля вбік:
– Слухай, спиртяги треба.
Зробили. Повернулись із каністрою спирту від авіаційних інженерів.
Медик казав – по сто грамів. Але обставини були такі, що більше не брали: треба було летіти знову.
«Під пілон прив’яжемо»
Якось після вильоту сидять на чохлі просто неба, жують що є – ковбасу, заготовлену до Першого травня, помідори, хліб. Підходить високий чоловік у льотній формі. Питає по-простому: як справи, як із їжею, як із одягом.
Юрій Федорович глянув на себе: хромові чоботи, парадна куртка, в якій летів на «показуху». З першого дня нічого не змінювали.
– Ввечері прилітаємо – їдальня зачинена. Їмо що є. Ночуємо в наметах. Перевдягнутись нема у що.
Чоловік представився: генерал Антошкін, начальник усієї авіації над Чорнобилем.
Далі – коротко й по-військовому. Хто відповідальний за розміщення – пояснити. Того підполковника знайшли швидко, і наступного дня Юрій Волочаєв передав йому наказ: завтра летиш з нами.
– А навіщо? – здивувався той.
– Генерал Антошкін сказав: під пілон прив’яжемо й над реактором провеземо. Щоб знав, як тут живуть.
Підполковник не полетів. Але того ж вечора з’явились і місця в готелі, і комплекти одягу – від шкарпеток до шоломофона. Прибіг прапорщик із клунками: вибирай що треба.
Антошкін потім отримав Героя за Чорнобиль.
Сорок вісім рентген – і це не враховуючи перших трьох днів
Коли нарешті почали фіксувати дозу, цифри не тішили. За кілька днів із дозиметром – сорок-сорок вісім рентген. А ще три дні до того – невідомо скільки. Ті перші прольоти над реактором, Бурaківка, тридцять кілометрів зони – не записані в жодну картку.
На рік в армії тоді дозволялося двадцять п’ять рентген.
Оператор першим почав погано почуватися. В інших теж щось відчувалося – але мовчали. Сказати – означало визнати. А робота тривала.
– Думали: прилетимо – подивляться на картки й розішлють нас. Кого командиром роти охорони, кого на склад, – згадує Юрій Федорович. Без гіркоти, з тією рівною стриманістю, яка приходить, коли страх давно пережитий і осів десь глибоко.
«Дезактивація», на яку літали до Чернігова, виглядала так: приїжджала пожежна машина й поливала вертоліт водою зверху. Кабіни фонили по сорок міліренген – задувалося крізь щілини, хоч вентилятори й не вмикали.
Четвертого травня прилетів командир ескадрильї. Тиждень – і зміна.
Два накази в один день
Нагороди прийшли пізніше. Командир ескадрильї Кочергін подав на відзнаку всіх, хто відпрацював у зоні. Урочистість відбулась у Львові – два екіпажі, командувач, член Військової ради. Мартинову – орден Червоної Зірки і майора. Оператору Шатухаленку – орден «За службу Батьківщині». Дійшла черга до Юрія Волочаєва з борттехніком.
– Теж по ордену дали, – каже він і дістає фото у військовій формі з орденом на грудях. – Взяв із собою.
Майже водночас прийшли два накази: один – старший прапорщик за вислугою, другий – старший прапорщик за Чорнобиль.
– Що було робити: по два погони одразу чіпляти? – усміхається Юрій Федорович.
Жарт жартом. Пізніше, коли в дев’яносто четвертому лежав у лікарні, син прийшов провідати й згадав між іншим: дали лейтенанта. Заочно.
– Через три роки мав би старшого. Потім, кажуть, дослужився б до полковника, – каже він. – Краще б сто гривень до пенсії додали.
Пішов першим
У дев’яносто другому авіація доживала. Пального не давали навіть на прогрів двигунів – потрібно було хоча б п’ятсот літрів на два тижні, щоб просто прокрутити системи. Не було. Ходили, чекали, знову ходили.
Юрій Федорович порахував вислугу – і написав рапорт. Пішов першим у частині. Сам.
– Хлопці ще сиділи, чекали. А я кажу: все, давай папір.
Після звільнення – цивільне життя, пенсія ліквідатора, суди через недоплату. Юрій Волочаєв має першу категорію учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС та другу групу інвалідності, пов’язану з Чорнобилем. Заборгованість із виплат накопичується, погашають її частинами – коли і в якому обсязі, наперед не кажуть.
– Рахую іноді: скільки треба прожити, щоб отримати те, що винні, якщо платять по сто гривень? Двох життів не вистачить.
Каже це без злості. Просто констатує.
Військкомат у сімдесят
Коли в лютому 2022-го почалося повномасштабне вторгнення, Юрій Волочаєв пішов до військкомату в перші ж дні. Не розмірковував.
Там подивились на вік. Сімдесят.
– Ой, куди вам.
Пояснив: у піхоту не просить. Є спеціальність – оператор радіаційної розвідки. Є досвід із парашутами: понад тисяча двісті стрибків, посвідчення інструктора парашутно-десантної підготовки, вміє укладати рятувальні й гальмівні парашути.
– Зараз таке заборонено, – відповіли. – Не можемо.
На тому й закінчилась друга спроба.
Чорнобиль не закінчився
Чорнобиль не попереджає. Його не відчуєш одразу – ні тоді, в кабіні над реактором, ні потім, вдома. Він повертається пізніше: аналізами, діагнозами, рядками в медичних картках і цифрами в пенсійних документах.
Юрій Волочаєв не говорить про героїзм. Для нього це була робота, яку треба було виконати.
Але за цим «треба» – польоти без дозиметрів, перший проліт над відкритим реактором, Бураківка зі ста п’ятдесятьма рентгенами і рішення не зависати там, де фонить півтори тисячі.
Він це зробив. Повернувся. Живе.
І через багато років, уже в сімдесят, знову прийшов у військкомат. Не з обов’язку напоказ – просто тому, що для себе колись це вже вирішив: якщо є робота, яку треба зробити – її роблять.
Журналіст із понад тридцятирічним досвідом роботи в регіональній пресі. Працює з темами місцевого самоврядування, суспільного життя, історії, культури та розвитку громад. З 2018 року головний редактор газети “Сім днів”
У різні роки був кореспондентом, завідувачем відділу, заступником головного редактора та головним редактором у виданнях «Вільне слово», «Рівне», «Літопис Заходу», «Рівненська газета» та «Сім днів». У 2018–2023 роках очолював редакцію газети «Сім днів» і керував діяльністю ТОВ «Рівненська газета “Сім днів”».
У 2013 році отримав звання Заслуженого журналіста України.