Медикиня з позивним «Кнопа» понад 27 років працювала в реанімації, а під час повномасштабної війни пішла служити до війська. Сьогодні вона – військова анестезистка 104-ї бригади Сил тероборони ЗСУ.
Працює на стабілізаційних пунктах біля фронту – там, де допомога потрібна негайно. Її історія – про свідомий вибір, тишу замість гучних заяв і медицину, яку не зрадила навіть на війні.
Коли почалася повномасштабна війна, вона не залишилася осторонь. Спершу – допомога пораненим у тилу. Згодом – рішення, яке прийняла тихо, без зайвих слів. Сьогодні «Кнопа» – анестезистка 104-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Там, де справді потрібна.
«Я закінчила музичну школу з відзнакою – мала йти до училища, але серце покликало в інший бік. Обрала медицину. І жодного разу не пошкодувала. Більше 27 років працювала в одному й тому ж реанімаційному відділенні. Це не просто професія – це життя”.
Коли Лєна вирішила служити, не сказала про це нікому. Пройшла ВЛК, військкомат, оформила всі документи. І лише в останній день прийшла до колег – попрощатися. «Знала, що будуть відмовляти. А я вже все вирішила».
У ЗСУ «Кнопа» – другий рік. Із самого початку – в 104-й бригаді. «Не йшла одразу. Довго думала. Працювала в лікарні, мала «броню», могла залишитись. Але не змогла. Бачила, як страждають поранені, як дзвонили з подякою ті, кому допомогла. Я знала – маю бути там».
Стабілізаційні пункти – це перша допомога після бою
Лєна працювала на Запорізькому та Куп’янському напрямках. «Знеболення, стабілізація, опрацювання ран, евакуація. Швидко. Зібрано. Чітко. Інколи – на межі можливого. Але по-іншому не можна».
«Кнопа» зізналася, що ніколи не шкодувала через свій вибір: «Ні. І ніколи не шкодувала. Йшла не з емоцій. Йшла, бо знала – так треба. Ще до війська ми з чоловіком приймали в себе волонтерів, які вивозили людей з Київщини. У нашому домі вони могли перепочити, помитися, поїсти. Одного разу приїхала дівчинка з метро – і так зраділа теплому душу… Саме тоді я зрозуміла: маю робити більше».
Вдома медикиню чекає чоловік і дві доньки – Катя й Оля. Старша, як мама, – анестезіолог. Молодша навчається на журналістиці. Обидві залишилися в Україні, хоч мали можливість виїхати. «Катя сказала: «Мамо, не розпинайся. Я тут народилась. Я залишаюсь»».
У Лєни однозначне ставлення до ухилянтів: «Якщо можеш – мусиш. Не обов’язково зі зброєю. Можна копати, готувати, возити, допомагати, волонтерити. Але не можна просто сидіти в тіні, коли інші ризикують життям. Час такий, що участь мають брати всі».
У рідкі моменти перепочинку між боями «Кнопа» відводить душу, займаючись звичними жіночими справами. «У вільні хвилини, – розповідає Лєна, – садимо редиску, цибульку, кріп, руколу. Територію прибираємо, наводимо лад. Для мене це теж лікування – тиші й порядку».
Наближаючи Перемогу, бойова медикиня будує плани на мирне майбутнє: «Мрію зібрати всю родину й поїхати кудись разом відпочити. А потім – повернутися в лікарню. Бо медицина – це моє. Це справа всього мого життя».
Сашко БУГАЙЧУК
Читайте також: 16 годин із турнікетом, 4 км пораненим, але живий: неймовірна історія порятунку