За її плечима – 52 країни, жодної іноземної мови, крім рідної, та правило: спочатку роблю, а вже потім радію, що наважилася. Вчителька мистецтва з Рівненського ліцею №8 щойно повернулася з Кенії – й там, як завжди, не оминула школу.
Вона летіла з України дві доби й ледве встигла на рейс після пригод на кордоні – але таки добралася. Бо для Світлани Мосійчук «потім» не існує: якщо треба, то обов’язково зараз.
Днями у Facebook з’явилися її світлини з савани: леви поруч із джипом, червоний слон, діти масаїв біля дошки, бірюзовий океан. «Кенія – це свобода», – написала пані Світлана.
Їй добре за п’ятдесят, але вона не з тих, хто відкладає життя на диван. Подорожує одна, завжди знаходить пам’ятники композиторам – і, здається, майже нічого не боїться.
Ми поговорили про те, чому хотілося доторкнутися до лева, що означає «акуна матата» і як Фредді Мерк’юрі привів її на Занзібар.
«Якщо мені треба – то зараз»
– Яким був Ваш перший момент у Кенії?
– Шалене задоволення: я нарешті добралася до місця призначення! Летіла з аеропорту імені Шопена, тому перетнути кордон – ще той квест. Їхала з України за дві доби і то не встигала… Були пригоди на кордоні, але все вдалося – допоміг прикордонник. Я така людина: якщо мені щось треба, то це обов’язково і зараз!
– Ви написали, що Кенія – це свобода. Що це означає для Вас?
– Свобода в савані – кайф від побаченого. Звірі вільні, бо в нас їх можна зустріти тільки в зоопарках. Я їх зовсім не боюсь, було бажання хоч рукою доторкнутися до лева, але водій кричав на мене, щоб я закрила вікно. Дивилась на все тільки з даху джипа. Я дуже люблю звірів. Усяких.
– Який запах або колір Кенії залишиться з Вами назавжди?
– Запах тропіків – його не сплутаєш ні з чим. Уперше я його відчула в Індії. І кольори: білосніжний пісок і бірюзовий океан.
– Що вразило більше – природа чи люди?
– І природа, і люди. В екзотичних країнах мене вражає все, бо воно не таке, як у нас.
«Акуна матата – без проблем»
– Що найбільше здивувало в кенійцях?
– Кенійці живуть просто, ніби сьогоднішнім днем. Основний їхній вислів – «акуна матата», що означає «без проблем». До речі, в Кенії українців майже немає. Але люди нам дуже співчувають, кажуть: «раша – фу!» – і показують.
– А як виглядає їхнє повсякденне життя?
– Це справжній вибух. Передусім – люди. Усміхнені, відкриті, дуже емоційні. Часто почуєш «Jambo!» – привітання, що одразу створює відчуття гостинності. Кенійці носять яскраві канги та кітенге – тканини з візерунками й написами. Ринки – це хаос, сміх, торг і гори манго, папаї, авокадо. А вуличне життя – то окрема історія.
– Ви швидко відчуваєте себе “своєю” в чужій країні?
–«Своя» я завжди і всюди, якось мені вдається, хоча не володію НІЯКОЮ мовою, крім своєї рідної. До поїздки читаю про країну, звичаї, як поводитись, щоб не зганьбитися. В екзотичних країнах люди прості й добрі, тому мені легко. Основне – без понтів: я ж туристка.
«Вчителька вмикається, коли бачу дітей»
– Ви спеціально зайшли в школу масаїв. Чому це важливо?
– Школа… а як же без неї! (Сміється) Вперше я потрапила в школу в Індії й тепер завжди намагаюсь побачити цей заклад у всіх екзотичних країнах. В Європі мені не цікаво: подібне до наших шкіл, тільки в сто разів краще і «по-багатому».
– Які там діти?
– Діти в кенійських та інших школах нічим не відрізняються від наших: не дуже хочуть вчитися. Але там дисципліна ого-го, і тому в них немає вибору. Там, де я була, в масаїв: парт немає, добре, що є якась підлога, на голову нічого не капає і сонце не пече – вже добре. Вчитель один на всі предмети, десь на фото є з палкою.
– Ви й у подорожі залишаєтеся вчителькою?
– Вчителька «вмикається», коли бачу дітей. Цікавить усе, хоча вони нас, білих, бояться – це в Африці.
«Їхала туди, куди можна було»
– Коли почалися Ваші подорожі?
– Подорожувати любила і люблю завжди. Раніше, за совка, мало куди пускали, але їхала, де можна було. Ось, для прикладу, була в Чечено-Інгушетії – тепер уже туди й не потрапиш, і немає такої республіки.
– Є країна, яка змінила Вас найбільше?
– Я від усіх країн в шоці, бо кожна неповторна і цікава. У будь-якій можна знайти таке, чого немає в інших. Можливо, мені щастить, але всюди знайду щось унікальне. Кожна країна змінює мене, але то ненадовго. Залишаються тільки спогади – от їх пам’ятаю дуже добре.
– Що шукаєте в кожній новій поїздці?
– Шукаю таке, чого ще не було в моєму житті: чого не бачила, чого не пробувала. Люблю екстрим. Спочатку роблю – параглайдинг, наприклад, чи відвідування печер повзком на животі, – а потім радію, що я молодець. Бо якби знала, як це страшно, можливо, й не спробувала б! (Сміється)
«Страшно не буває. І це правда»
– Все плануєте чи дозволяєте собі імпровізацію?
– Маршрути планую… навіть не так: хочу туди поїхати, але не завжди вдається, тому знаходжу щось інше. Основне: ніколи не жалкувати, що десь не була. Може, ще все колись вдасться. А якщо ні, то й немає чого сумувати – і так достатньо побачила на свій вік.
– Вам буває страшно в далеких країнах?
– Ніколи не буває страшно, і це правда. Тим більше, що подорожую завжди одна і в запасі тільки українська мова. Ось, скажімо, будучи в Кенії, в джипі на сафарі нас було двоє поляків, троє китайців і я, українка. Нічого, розібратись і порозумілися.
– Звідки береться ця впевненість?
– Якщо десь попаду в незручне становище чи ще щось, то втішаю себе тим, що засвоїла гарний урок і більше на граблі не наступлю. Але наступаю. (Сміється)
«Поки ноги носять по світу – то й добре»
– Чому для Вас важливо не відкладати життя «на потім»?
– Відкладати немає куди. Роки вже не ті, поки ноги носять по світу, то й добре.
– Звідки у Вас стільки енергії?
– Секретів не знаю. Є бажання, і для мене це головне. На дивані лежати не буду. Наполеглива: якщо сьогодні скажуть мені «ні», то прийду завтра-післязавтра, поки не скажуть «так». Але це на сто відсотків не працює, і я все розумію, хоча почуваюся – м’яко сказати – прикро.
– А ресурс? Звідки він береться?
– З ресурсами тяжко. Дай мені волю, то вже б побувала в країнах Південної Америки і на станції Вернадського. Трохи відвідала тамтешні країни – Домінікана, Мексика, – але хочеться ще. Не скаржусь, бо я дуже весела. Всяке буває, сумую недовго.
«Фредді Мерк’юрі відправив мене на Занзібар»
– Музика впливає на подорожі?
– Музика часом допомагає вибирати напрям подорожі. Наприклад, Фредді Мерк’юрі народився на острові Занзібар. Все, я там маю бути – і я там була! Едвард Гріг з Норвегії. У вільний час від екскурсії всі побігли купувати якісь ковбаски з оленя, а я хочу знайти пам’ятник композитору – і знаходжу. Про те, як шукала, можна книгу написати з серії «Мої приколи».
– Яке фото з Кенії для Вас найцінніше?
– Фото з сафарі.
– Найщасливіший момент поїздки?
– Момент, коли побачила лева: живого, дикого… близько, аж не віриться. Бо їх не завжди можна зустріти на сафарі.
– Куди мрієте поїхати далі?
– Хочеться в Японію, Австралію, материковий Китай – бо на острівному була, – у Південну Америку… Або в екзотичні країни. Але фінанси все стримують. Про здоров’я не кажу й не думаю, чогось…
Не люблю їздити в одну країну декілька разів – побачила і досить, треба їхати й відкривати для себе щось нове. Але не завжди виходить: люблю море, океан. Отже, влітку їду туди, де вже була.
Читайте також: Білий, чорний чи сірий: який хліб кращий для шлунка
Журналіст із понад тридцятирічним досвідом роботи в регіональній пресі. Працює з темами місцевого самоврядування, суспільного життя, історії, культури та розвитку громад. З 2018 року головний редактор газети “Сім днів”
У різні роки був кореспондентом, завідувачем відділу, заступником головного редактора та головним редактором у виданнях «Вільне слово», «Рівне», «Літопис Заходу», «Рівненська газета» та «Сім днів». У 2018–2023 роках очолював редакцію газети «Сім днів» і керував діяльністю ТОВ «Рівненська газета “Сім днів”».
У 2013 році отримав звання Заслуженого журналіста України.