Так інколи буває: зробиш спробу описати життя тієї чи іншої людини, поставиш крапку, опублікуєш той життєпис, а за якийсь час випірнуть нові, незнані досі біографічні дані та історичні факти. Оскільки ти протягом пори дослідження йшов пліч-о-пліч зі своїм уявним співрозмовником, сливе зріднився з його долею, вельми хочеться ці відомості винести на широкий загал, зробити опис повнішим.
Яків Огибовський
Настоятель православної Дорогобузько-Рясницької парафії з майже піввіковим стажем Яків Огибовський — перший із тих, про кого сьогодні повідаю. У минулості нашого краю він залишився насамперед завдяки тому, що в 1909 році надрукував обсяжну статтю «До питання про місце поховання фундаторки Почаївського монастиря Ганни Тихонівни Гойської». Перед цим же особисто розшукував те місце в підземеллі Успенської церкви Дорогобужа та з’ясував, що найвірогіднішою могилою Ганни Гостської є колишній монастирський цвинтар, де ймовірні останки засновниці, вийняті із церковного підвалу-усипальні, перепоховали в 50-х роках позаминулого століття. Версію про те, що шляхтянка знайшла вічний спокій саме в цьому селі, пізніше потвердив один серйозний дослідник із Рівненщини, хоча вітчизняний історик Володимир Собчук певен, що її поховано в Почаївській обителі.
Опріч того, Огибовський свого часу запізнався, а затим листувався з Олександром Злотницьким — ще одним знаковим краянином, котрий був залюблений в історію рідної йому Гощі, як написав батюшка.
Невідомі біографічні дані
Це відомі біографічні дані пароха. А невідомі? Завдяки проханню, котре він, громадянин ІІ Речі Посполитої з 1924 року, що був середній на зріст і мав світло-карі очі та сиве волосся, адресував 25 вересня 1928 року Рівненському староству з метою отримання польських паспортів для себе й своєї дружини Ганни, дочки рясницького священника Віталія Кондратовича, удалося з’ясувати таке. Яків Огибовський з’явився на світ 2 липня 1859 року в Ярославичах Луцького повіту (нині село Дубенського району), а його дружина — 30 листопада 1865 року в Рясниках. Батько майбутнього душпастиря Федір Тимофійович був причетником православного храму в поблизькому Воротневі (тепер село Луцького району Волинської області). Троє його синів теж ступили на церковну стезю, здобувши освіту у Волинській духовній семінарії. Найстарший Петро — у 1881, середульший Яків — у 1883, а наймолодший Олександр — у 1894 році.
Яків навчався та випускався вкупі з Орестом Фотинським — майбутнім українським істориком, археографом і краєзнавцем, автором історико-археологічного нарису «Дорогобуж Волинський» та ще 15 друкованих праць, поміж ними публікацій про Юрія Немирича й социніанський рух на Волині в ХVІ-ХVІІ століттях, одним із фундаторів Товариства дослідників Волині. Можливо, саме він, родом дубнівець, прищепив землякові палку любов до минувшини рідної сторони.
Протоієрея поховали в Покровському соборі
Вершиною духовної кар’єри протоієрея Олександра Огибовського стало настоятельство в Покровському соборі Луцька. Після кончини в 1938 році його поховали в правій від входу стіні церкви.
Олександрів брат Яків помер через два роки в Рясниках. За кілька десятиліть до того, улітку 1890 року, єпископ Волинський і Житомирський Модест нагородив його набедреником. Як було зазначено, — «за доброзвичайність, піклування про благоліпність храму Божого та старанне навчання Закону Божого селянських дітей у своїй церковнопарафіяльній школі». За рік духівництво 2 благочинницького округу Острозького повіту обрало отця Якова кандидатом у депутати Клеванського окружного духовно-училищного з’їзду. У 1906 році він, як і більшість тодішніх священників, брав участь у попередніх виборах до Державної думи Росії ІІ скликання. Одночасно виконував свої душпастирські обов’язки — далі викладав Закон Божий, служив недільні літургії, сповідав, причащав, відспівував, хрестив, вінчав. Зокрема обвінчав у дорогобузькій церкві Успіння Пресвятої Богородиці барона Петра Вітте — людину архідивовижної долі — з його судженою, а затим там само хрестив трьох їхніх дітей, відспівав у сусідньому храмі місцеву мешканку Марію Ушинську, сестру славнозвісного мікробіолога, асистента Луї Пастера Сергія Виноградського, кузину майбутнього гетьмана України Павла Скоропадського, здійснив обряд хрещення над нині відомим уродженцем Рясник Дмитром Поспєловським, що народився в 1935 році… А от Ніну, дочку Якова Огибовського, улітку 1886 року охрестив настоятель Свято-Михайлівської церкви Гощі Данило Абрамович, теж яскрава зірка на історичному видноколі нашого краю, енергійний дослідник тамтешньої старовини.
Невигадана історія
Сплило чверть століття і в районці з’явилася невигадана історія «Непанський пан Довг’ялло». Ґрунтувалася вона на тривалій розповіді мого друга, з яким я заприязнився наприкінці 80-х років, корінного русивельця, сина офіцера армії УНР, щирого приятеля гощанського «Краєзнавця», великого гуманіста Ростислава Зарічнюка (Царство йому Небесне).
Обійстя шляхтича Станіслава Довг’ялла (на фото) (Ростислав Іларіонович іменував його графом) сусідило із Зарічнюковим. Окрім власне багатокімнатного будинку, до складу маєтку входили парк із рідкісними деревами, сад, що з південного боку впирався в дорогу, квітники, стайня (поміщик кохався в конях) та подібне. Усе це опоясував паркан.
Пан мешкав у Русивлі протягом 20-40-х років. З історії відомо, що литовський дворянський рід Довг’яллів (Довгалів, Даугелів) ще в ХVІ столітті розділився на кілька гілок гербів Абданк, Задора, Дзялоша й Пломенчик.
Чому я тоді вжив прикметник «непанський»? Річ у тому, що Станіслав мав спокійну вдачу та віддавав перевагу не виїздам і світським раутам, а… безкоштовному лікуванню односельців. Де він освоїв мистецтво зцілення, досі невідомо. Одні казали, що за плечима в литовця — факультет медицини мало не Гейдельберга, інші — що секрети знахарства він запозичив у таких же, як сам, народних благодійників. Та факт залишається фактом: за допомогою русивельці вирушали не до гощанського медика, а до свого пана, котрий і на травах знався, і цілющі мазі та настої виготовляв. Ну, а найліпше Довг’яллу вдавалося лікування офтальмологічних недуг.
Щодо його культурного рівня, то ось лишень один красномовний штрих. Людина високоосвічена, шляхтич мав величеньку домашню бібліотеку, досконало знав німецьку мову, читав в оригіналі Ґете й Ніцше, студіював нові посібники з медицини та фармакології.
З року в рік у маєтку працювала група місцевих наймитів, що їх у Русивлі називали хурнелями. Ці селяни вважалися своєрідною елітою, позаяк поміщик регулярно видавав їм за роботу солідну платню. Паралельно кожен хурнель отримував щороку по кілька підвід дров і мав право використовувати для своїх потреб панський луг.
Раз на 2-3 роки до села приїздила Станіславова мати, миловидна інтелігентна пані, яка мешкала під Острогом. Це було своєрідне інспектування, оскільки в ролі глави сім’ї виступала саме вона.
Довг’ялла селяни любили і захистили
У молодості чоловік пошлюбив полячку Анну Горбач (1899, неподалік м. Ліди, Російська імперія – 1986, шт. Нью-Джерсі, США), з котрою нажив дочку Ґеновефу (1923, поблизу м. Ліди чи м. Білосток, Польща – 2015, шт. Нью-Джерсі, США). Перегодом пара розлучилась. У Русивлі литовець уподобав собі молодицю з місцевих — свою економку Олександру Ботан.
Довг’ялла селяни любили. За його незлобливе серце та щиру душу, щедрість і доброзичливість, простоту та врівноваженість, бажання всякчас прийти на поміч і відсутність найменшого натяку на пихатість. Тому коли на наш терен вступило військо «перших совітів» і один з офіцерів зопалу хотів було застрелити «польського гнобителя», на його захист стіною стала вся русивельська громада. Командир лише мовчки знизав плечима.
На початку 40-х років колишній дідич переховував та лікував радянського лейтенанта на ім’я Михайло, що втік із нацистського концтабору. Його в одній із канав виявила Ніна, дочка коханки Довг’ялла.
Улітку 1943 року Станіслав полишив село й виїхав до Житомира: «спрацювало» чиєсь попередження про небезпеку. Потім повернувся до Олександри Ботан, до якої вельми прихилився. Така легковажність виявилася фатальною: наприкінці того ж року шляхтича було вбито. Перед смертю його довго катували: від однієї з кімнат панського будинку до садової лави, де знайшли труп, вела кривава стежка, а на самому тілі родичі нарахували 14 ножових ран. Вони ж опісля перевезли та поховали Довг’ялла на польському цвинтарі в Межирічах.
Коли фронт проходив через наш район, забили й урятованого лейтенанта Михайла. Щодо коханки Станіслава та її доньки-красуні, то першу тоді тяжко поранили, а другу застрелили.
Що засвідчують знайдені документи
Русивельський поміщик народився 30 листопада 1894 року в Познані (за іншими даними, у Вільні). Мав вісьмох сестер і братів, одного з котрих, Кароля, розстріляли 1940 року в сумнозвісній Биківні, що нині входить до складу Києва, а тоді була відведена для «спецпотреб НКВС УРСР». Його батько Домінік (1867, м. Вільно – 1931, м. Рига) репрезентував парость дворян Довг’яллів герба Задора. Також у жилах чоловіка текла кров графів Потоцьких. Щодо матері Анни (1870-1947), то до заміжжя вона була графинею Ходкевич герба Костеша із судетського села Млинува.
Ростислав Іларіонович згадував, що Станіслав не виділявся великим зростом. Архівний опис зовнішності потверджує це. Далі: «Волосся чорне, очі світло-карі, ніс пропорційний, обличчя овальне». І нижче: «Холостяк, освіта домашня, фах — рільник, засоби до існування — маєток Русивель, належний матері Анні Довг’ялло з графів Ходкевичів». Усе завірено синовим підписом, що стоїть поруч дати 18 грудня 1933 року.
Але найцікавішим, як на мене, є фото Довг’ялла. На ньому він у мундирі пожежного зверхника. Це засвідчив історик, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка, знаний дослідник військового минулого Польщі та України першої половини ХХ ст., учасник однієї з наших історико-краєзнавчих конференцій Андрій Руккас, до якого я звернувся за консультацією.
— Правда, мушу це уточнити, — додав він.
ДУМАЮ, багато читачів гощанських «Рідного краю» і «Краєзнавця» ще не забули оповіді про розорення вищезгаданого Олександра Злотницького та його довірену особу Івана Юрця. Обидва збагатилися завдяки дідичці Октавії Валевській. На жаль, ані портрета Валевської, ні світлини Злотницького поки що не вдалося відшукати. Зате в архіві знайшлася карточка гощанця Юрця. Кинувши погляд на неї, ніколи не скажеш, що це колишній пастух із містечкового Застав’я, а відтак багаторічний лакей Злотницького. Модно вкладена зачіска з рівним пробором, вуси «а-ля імператор Вільгельм ІІ» (схожі були в прозаїка Михайла Коцюбинського), білий стоячий комірець, охоплений дорогою шовковою краваткою, піджак… Видно, що фотографія зроблена до 1917 року, в епоху царату. І видно, що тоді Іван мав у розпорядженні великі статки. А втім, він їх мав і пізніше.
Знімок узято з мисливського квитка періоду 1931-32 років. З іншого паперу дізнаємося, що гощанець просить Рівненське староство дозволити йому користати зі зброї протягом наступних 10 місяців. Зокрема з двостволки L62054 калібру 12 та фловера (малокаліберки для полювання на дрібне птаство й рибу) «Вінчестер». Терен полювання — власний 300-гектарний маєток поблизу Милятина Здолбунівського повіту (тепер це Острожчина). Заяву датовано 28 лютого 1932 року. Унизу — власноручний підпис Юрця.
Мабуть, дубельтівку, фловер, а також автоматичний револьвер «Германос» L9364 калібру 7,65 він придбав давненько. Бо мав їх і в 1930 році. Тодішній опис доволі високого Івана такий: «Очі сірі, уста середні, ніс пропорційний, шатен».
За кілька місяців тими двостволкою та пістолетом заволодів Петро Юрець, котрий уважався сином колишнього пастуха (справжнім батьком був Злотницький). Два документи, що стосуються Івана Юрця і його зброї, підписав війт Гощанської гміни та землевласник Радослав Сплава-Нейман. Їх теж датовано 1932 роком.
ДО РЕЧІ, дубельтівку «Зауер» L868933 калібру 12, фловер L88584 та пістолет «Маузер» L75178 мав і Сплава-Нейман, насельник Чудниці. У документі 1931 року збереглися його світлина та опис. Війт був високим чоловіком із сивуватим волоссям, блакитними очима, пропорційним носом і невеликим ротом.
Аби дізнатися, коли саме Сплава-Нейман обіймав свою посаду, я звернувся до історика Валерія Скоцика.
–
– Упродовж 1930-33 років, — сказав він. — А взагалі то дуже прикметний чоловік. У 20-х роках він очолював три повітові староства: Луцьке, Рівненське та Здолбунівське. Після цього недовго виконував обов’язки волинського воєводи. На початку Другої світової війни, у вересні 1939 року, Сплава-Нейман потрапив у радянський полон. Навесні 1940 року його, як і тисячі інших поляків, забили енкаведисти. Сталося це в Катинському лісі — одному з найжахливіших, а тому найвідоміших місць підступних сталінських злочинів.
Юрій КУЗЬМІН
Автор віддає щире слово подяки американській дослідниці, лауреатці Краєзнавчої премії імені Івана Шишка Гощанської селищної ради, уродженці Криничок, випускниці Тучинської ЗОШ І-ІІІ ст. Анастасії М’якушко за пошук і надання оригінального текстового матеріалу та світлин.
Читайте також: Воїни, історія та вдячність: як у Дубенському замку допомагають реабілітації захисників
- Для пасічників запускають сервіс завчасного сповіщення “Є-Бджільництво”
Мінагрополітики запускає перший етап системи «Є-Бджільництво» – електронний сервіс завчасного сповіщення про застосування засобів захисту рослин. З 10 лютого 2025 року в Державному аграрному реєстрі для суб’єктів господарювання буде доступний новий електронний сервіс завчасного сповіщення про застосування засобів захисту рослин…