Травматолог мав чіткий план: показати дев’ятикласниці «справжню медицину» – біль, втому, нескінченні проблеми. Нехай посидить на прийомі кілька днів і відмовиться від цієї романтичної ідеї стати лікаркою. План провалився. Катерина Почтар поверталася додому з палаючими очима. Мама побачила їх одразу – і зрозуміла: дочку вже не зупинити.
Майже 18 років по тому, Катерина – лікарка-терапевтка лікувально-діагностичного центру «Здорова родина» (донедавна працювала сімейним лікарем у ЦПМСД «Ювілейний»), тренерка для медиків первинної ланки. Авторка курсу «Долаємо стрес» і популярних дописів про медицину і людяність у професії. Вона пройшла через вигорання, бачила систему до реформи і після, працювала в найважчих умовах приймального відділення Рівненської обласної клінічної лікарні. І ті самі вогники в очах досі не згасли.
«Моя душа дуже точно підказала напрямок»
Момент усвідомлення прийшов несподівано – у дев’ятому класі, коли Катерина раптом уявила себе лікаркою.
«Це стан, який важко описати словами. Я просто уявила себе лікаркою – і всередині стало дуже спокійно. Ніби щось важливе стало на своє місце», – згадує вона. Це не був імпульс чи емоційний порив. Швидше – глибоке відчуття правильності й внутрішня впевненість, що саме тут її покликання.
«Я чітко усвідомила, що життя і здоров’я людей – це надзвичайна цінність. Моя цінність. І якщо я буду частиною системи, яка це береже, для мене це матиме великий сенс», – пояснює лікарка.
У родині Катерини не було медиків – жодного. Тому її рішення оточення сприйняло переважно скептично.
«Мої близькі казали, що я ні з того, ні з сього вирішила стати лікаркою. Ніхто не очікував від мене такого вибору», – зауважує Катерина. Їй говорили про невелику зарплату, необхідність працювати на кількох роботах, нічні чергування і постійну самопожертву. Часто згадували й складне, виснажливе навчання. І, звісно, корупцію: «Ти навіть не поступиш. Мрій собі, але все одно нічого не вийде».
Випробування травматолога
Тато подруги Катерини, травматолог із великим стажем, вирішив діяти радикально. Він запросив дівчину до свого кабінету – посидіти на прийомі й побачити реальність професії.
«Ідея була проста: я подивлюся, як усе відбувається насправді, – і передумаю», – розповідає Катерина.
Вона провела в кабінеті кілька днів. Спостерігала, як люди заходять із болем, страхом і тривогою. І як виходять – не завжди повністю здорові, але з полегшенням і вдячністю.
«Це дуже сильно на мене вплинуло. Я поверталася додому з палаючими очима. Мама, побачивши ці вогники, зрозуміла: ніхто мене не переконає не вступати до медичного», – згадує лікарка.
Чому ці аргументи її не зупинили?
«Бо медицина була моєю мрією. Я не хотіла йти проти себе», – просто відповідає Катерина. – «Зараз можу сказати чесно: багато з того, про що мені тоді говорили, справді існує. Я розуміла це вже тоді, а тепер – ще краще. Ті люди були по-своєму праві. Я їм вдячна – вони намагалися вберегти мене від важкого життя».
Та водночас вона усвідомлювала:
«Можливо, працюючи на легшій і краще оплачуваній роботі, я жила б простіше. Але не була б повністю щасливою. Для мого щастя потрібно лікувати людей. Це моя внутрішня потреба, можна сказати – навіть призначення».
Приймальне відділення: школа на все життя
У 2007 році Катерина закінчила Дніпропетровську медичну академію з відзнакою. Перші роки вона працювала черговою лікаркою у приймальному відділенні обласної лікарні – там, куди з усієї області везуть найважчі й найменш зрозумілі випадки.
«Так-так, ця маленька дівчинка після університету одразу потрапила в такі надскладні умови», – з усмішкою каже Катерина про себе.
Вона пояснює специфіку роботи так: «В області багато поліклінік і лікарень, і з простими випадками вони справляються. Але якщо трапляється щось незвичне, незрозуміле або надто важке, пацієнтів направляють в обласну лікарню. А це означає – у приймальне відділення».
Удень – консиліуми, широкий спектр обстежень, колеги поруч. А вночі?
«Вночі в тебе є загальний аналіз крові, загальний аналіз сечі, кардіограма і твій мозок. І все. І посеред ночі ти маєш зрозуміти, що відбувається з людиною, маючи лише найпростіші дані», – описує Катерина.
Що дала ця робота?
«Це було дуже важко, але саме цей період дав мені неймовірний досвід. Він сформував сміливість, витривалість і справжнє клінічне мислення. А ще – віру в себе. Бо якщо я впоралася тоді, то зараз, на амбулаторному прийомі терапевта, я точно впораюся з усім у межах своєї компетенції», – каже лікарка.
«Я вдячна кожному, хто тоді зустрівся на моєму шляху. Завдяки їм я стала такою, якою є».
Радянщина та реформа
У 2019 році Катерина прийшла в сімейну медицину – саме в період реформи первинної ланки. Те, що було до цього, вона без перебільшення називає «радянщиною, совдепією, нульовим рівнем».
«Я пам’ятаю свій кабінет: коли мені потрібні були фотографії для перших дописів, я відкривала фотошоп не для того, щоб «підправити» себе, а щоб замальовувати дірки на стінах. Не було комп’ютерів, інтернету, медичного обладнання – теж нуль», – згадує лікарка.
Що стосується знань і навичок, ситуація була не кращою.
«Підручники часто були морально застарілі й без наукового підґрунтя. Вони могли базуватися не на дослідженнях, а лише на думці автора. Було багато фейків, фейкових діагнозів, неефективного лікування, непрацюючої діагностики. І ці методи, ну, зовсім не лікували. Вони нікому не допомагали», – каже Катерина.
Окрема історія – конференції фармкомпаній:
«Вони не мали на меті підвищувати професійний рівень лікарів. Їхнє завдання було продавати препарати. Це не дуже хороше джерело інформації. Там не завжди правда».
Систему того часу Катерина описує як непрозору, корумповану й надмірно бюрократичну.
«Це явно було не про допомогу людині. Коли я спілкуюся з прогресивними лікарями – у нас є цілі спільноти однодумців, – багато хто зізнається, що до реформи серйозно планував кидати медицину. Хтось хотів поїхати за кордон і працювати на будівництві, хтось – піти на базар, стати касиром чи офіціантом. Будь-ким. Бо зарплата була вищою, а відповідальності – менше».
Що ж змінилося після реформи?
«Коли вона почалася, лікарі отримали можливість здобувати справді якісні знання й навички. Це міжнародні протоколи, міжнародні курси. Нарешті з’явилися класні навчання і в нас – ті, що реально роблять лікаря кращим і дають лікування, яке працює», – говорить Катерина.
Вона описує це відчуття з особливим захопленням:
«Це неймовірно – бачити, як те, що роками не допомагало, раптом починає працювати. Коли людина приходить після всього, що тільки можна було спробувати, і нічого не дало результату. А ти призначаєш лікування – і воно допомагає. І ти бачиш, наскільки ця людина щаслива й вдячна. Це справжній кайф».
Поступово змінилося все:
«Ми отримали ремонти, комп’ютери, обладнання – усе, що потрібно для роботи». Але найважливішою стала зміна філософії.
«Ми навчалися не лише медичним, професійним навичкам, а й soft skills – м’яким навичкам, яких нас раніше не вчив ніхто. Це про комунікацію, про повагу до людини», – пояснює Катерина.
Вона чітко формулює різницю:
«Радянська медицина – це про хворого. Є хворий, є інструкція – і ти просто щось з ним робиш. Вийшло чи не вийшло – вже як буде. А сучасна медицина – це про людину. І в слові «людина» кожну літеру треба писати з великої. Бо крім органів і хвороб у людини є її потреби, думки, почуття, емоції, біль. Усе це потрібно враховувати, щоб надати справді якісну допомогу».
Тривожні тенденції
Втім, сьогодні Катерина бачить і тривожні сигнали.
«Потім усе це ніби трохи зупинилося. З’являються управлінські рішення на різних рівнях, які знову повертають нас до радянської медицини. Тобто ми з росіянами воюємо на фронті, а в інформаційному полі й у розвитку медицини починаємо знову до них скочуватися – і це дуже прикро», – каже лікарка.
Вона наводить конкретний приклад:
«За 2025 рік кілька моїх знайомих лікарів – прекрасних, сильних фахівців, якими я захоплююся і пишаюся, – цього не витримали й пішли з медицини. На жаль».
Водночас Катерина працює з колегами й добре бачить реальний рівень сучасної первинки.
«Я проводжу тренінги, зустрічі «Груп рівних» для лікарів і медичних сестер первинної медичної допомоги. Чую їхні історії, відповіді на запитання, беру участь у дискусіях – і можу сказати, що пишаюся ними. Це високий професійний рівень і велика емпатія. Зараз є багато якісних навчань, і я рада, що сімейні лікарі та медичні сестри ними користуються й постійно зростають», – говорить вона.
Але болить інше.
«Болить, що не завжди є комфортні умови праці та гідне ставлення. Болить, що лікарі звільняються. Болить, коли вони виїжджають за кордон», – відверто каже Катерина.
Межі компетенції та щирість
З пацієнтами Катерина багато говорить про межі можливого.
«Я завжди говорю щиро. Кожна професія має свої межі. Не існує фаху, який охоплює всі знання і навички у світі. Наприклад, кухар може не вміти лагодити труби – і це не робить його поганим кухарем. Письменник може не вміти читати рентгенівські знімки – і це не робить його поганим письменником», – пояснює лікарка.
Вона продовжує:
«У кожної компетенції є свої знання, обов’язки й відповідальність. Так само і в медицині. Є первинна ланка – педіатр, терапевт, сімейний лікар. Ми працюємо з найпоширенішими патологіями і добре з ними справляємося. Але якщо з’являються «червоні прапорці» – такі й такі, ми направляємо до кардіолога. Інших – до уролога, невролога і так далі».
Чи не підриває це довіру до лікаря?
«Ні, не підриває. Якщо сказати коротко – я говорю чесно. Пацієнти часто й самі це відчувають, а я просто озвучую те, про що вони думали. Щирість, навпаки, будує довіру. Коли люди знають, що їм ясно і чітко все пояснять і лікування справді спрацює, вони почуваються спокійніше», – каже Катерина.
А що стається, коли лікар не знає меж своєї компетенції?
«Якщо лікар намагається робити те, чого не вміє, пацієнтові може стати гірше. Потім він потрапляє до іншого фахівця, який пояснює, що лікування було неправильним і направляти треба було значно раніше. Так дуже легко втратити довіру», – резюмує вона.
Катерина часто повторює: багато чого вона навчилася у своїх пацієнтів.
«Це правда. Я вчуся від них щодня. Мені здається, кожен день приносить щось нове. Я даю людям тепло, підтримку, опору – і отримую це у відповідь. Це взаємний процес. У мене справді суперова професія», – говорить лікарка.
Позитивність – це щоденна робота
Катерину часто називають позитивною і заспокійливою лікаркою.
«Мене справді постійно так називають. Але це не дар від природи і не риса характеру. Це щоденна робота над собою», – пояснює вона.
Говорячи про це, Катерина починає з базового:
«Давайте спершу подумаємо, що таке емоції. Це наші природні, нормальні реакції, які виникають протягом дня багато разів, і вони всі різні. Сучасна наука вже не ділить емоції на позитивні й негативні, хороші й погані. Бо зрозуміло: всі емоції потрібні».
Навіть ті, які раніше вважали «негативними».
«У злості, гніві, сумі, розпачі, відчаї, відразі – у всіх цих емоцій є глибокий і дуже важливий сенс. Вони нам допомагають, оберігають і, як не дивно, роблять життя легшим», – каже лікарка.
Проблеми починаються тоді, коли людина не вміє з ними обходитися.
«Якщо емоції ігнорувати, тікати від них або «душити», цього «негативу» накопичується забагато. І він починає виливатися на оточуючих. Таких людей зазвичай не називають позитивними», – пояснює Катерина.
Втім, є інший шлях.
«Можна навчитися стресостійкості, управлінню емоціями й стресом. Можна сформувати щоденні звички й практики, які допомагають бути в ресурсі, знаходити внутрішній спокій, баланс, гармонію. Коли ти не застрягаєш у важких емоціях, а екологічно їх проживаєш, ти справді починаєш випромінювати тепло. І тоді справляєш враження позитивного медика – бо таким і є», – говорить вона.
Звідки в ній ця внутрішня м’якість?
«Це щоденна робота над собою. І цьому можна навчитися. Більше того – цьому потрібно навчатися. Нас усіх учили турбуватися про тіло: гігієна, спорт, харчування, сон. Але майже ніколи не вчили, як піклуватися про психічне здоров’я», – каже Катерина.
Саме тому вона створила курс «Долаємо стрес».
«Це навички, які реально можна опанувати. І навіть не обов’язково приходити на консультацію. Курс можна пройти вдома, у зручному темпі. Це короткі відео – кілька хвилин на день. Не багатогодинні лекції», – пояснює лікарка.
Принцип простий:
«Ви послухали, подумали, зробили вправу, написали мені свою рефлексію – я дала зворотний зв’язок. І день за днем життя починає змінюватися. Будь-яка людина може бути спокійнішою, гармонійнішою, щасливішою. І цьому можна навчитися».
А яке правило допомагає їй самій переживати стрес?
«Коли стається щось важке, мені хочеться побути на самоті, нікого не бачити. І тоді я сама собі нагадую: чому ти вчиш інших? Соціальна підтримка. Тобто потрібно йти до людей. Тепле, дружнє спілкування допомагає пережити будь-які негаразди», – ділиться Катерина.
Вогники не згасли
Що тримає Катерину Почтар у професії після майже 18 років у медицині?
«Відчуття сенсу. Коли кожен прийом починається зі слів: «Дякую, мені стало краще»», – каже вона.
І додає:
«Я багато через що пройшла. Але ті вогники в очах не згасли. Я люблю медицину, люблю людей, люблю допомагати. Так, є втома – бо витрачається ресурс. Але це приємна втома. Коли любиш те, що робиш, робота перестає бути тягарем».
Дев’ятикласниця, яка прийшла до травматолога і мала передумати, не передумала. Вона стала лікаркою, про яку мріяла. І вогники в її очах досі палають – тепер для пацієнтів, які виходять з кабінету трохи спокійнішими, з полегшенням, а іноді й з усмішкою.
Журналіст із понад тридцятирічним досвідом роботи в регіональній пресі. Працює з темами місцевого самоврядування, суспільного життя, історії, культури та розвитку громад. З 2018 року головний редактор газети “Сім днів”
У різні роки був кореспондентом, завідувачем відділу, заступником головного редактора та головним редактором у виданнях «Вільне слово», «Рівне», «Літопис Заходу», «Рівненська газета» та «Сім днів». У 2018–2023 роках очолював редакцію газети «Сім днів» і керував діяльністю ТОВ «Рівненська газета “Сім днів”».
У 2013 році отримав звання Заслуженого журналіста України.