Її називають Галею Дячихою – з повагою, вдячністю й теплом. У маленькій церкві на Рівненщині вона вже третину століття керує хором. За цей час спів змінював настоятелів, владику, історичні обставини – але не її. Що дає їй сили – і як усе починалося?
Її голос допомагає молитвам прихожан маленької сільської церкви підноситися в небо. Ця осінь – 35-а в регентстві Галини Кушнірук, або просто, як по-вуличному називають жінку, Галі Дячихи. Так її 35 років називають у Малій Мощаниці.
«Цьогоріч у мене був 35-ий престольний празник», – каже пані Галина. Хор під її керівництвом супроводжує служіння вже п’ятого настоятеля та співав для трьох владик. Вона з теплотою згадує отця Олександра, який став для неї вчителем у регентській справі. Він навчав її уставу та співати.
– Отець Олександр дуже підтримував мене. Якщо під час богослужіння я не могла щось почати співати, він виходив і допомагав. І коли почався перехід до Київського патріархату, отець Олександр сказав мені, що я ще молода й доживу до визнання Української церкви. Разом із новиною про Томос згадала його слова – і серце зворушилося вдячністю. За все дякую Богу і людям. Бог подарував мені й моїй сім’ї багато чуда і зцілень, а люди – багато і добрих слів, і несхвалення. Але час розставляє все на свої місця. І віра в Божий промисел допомагає жити, прощати, любити людей.
Жінка з вдячністю згадує всіх хористів. І тих, кого вже нема… Здається, їх голоси звучать у церковних піснеспівах і дотепер. Є що згадати: «зспіванки» (то не описка, а діалект, – авт.), величезні зошити текстів, розучування складних (гарних, як казала моя баба) мотивів, нові колядки на Коляди, нові пісні про Бога й Україну, веселі празники і сумні події… Роки летять нестримно, як ноти.
Дивишся на її струнку фігуру на криласі, ведеш очима за порухом рук – і думаєш, звідки в цієї немолодої жінки стільки енергії? У кучерявий чуб уже заплуталася сивина, але він так само неслухняно вибивається з-під празникової хустки. Ніби й нема тих років за спиною.
Підходиш ближче до криласу – а Галя-дячиха легко, з усмішкою киває тобі головою. Очі світяться теплом, рука впевнено веде хор – і вже через мить помічаєш отой, як невидимі струни, зв’язок із усіма хористами.
Чи бачила я її коли-небудь у поганому настрої? Ні. Навіть ота ділова сердитість і прямолінійність летять з її очей навпереміш із усмішками та жартами.
Її свята починаються в храмі. Усе вдома має зачекати. Але вона встигає всюди: і в хаті, і біля хати, і на городі. Встигає, щоб встигнути в церкву, де її серце відпускає всі смутки і вклоняється Богу вже більше третини людського віку… Вона вже й не пам’ятає, як жити без неї, без Нього, без церковного співу.
Мирослава ЖОВТАН
Журналістка та медіаменеджерка з багаторічним досвідом роботи у регіональних медіа. Працює з темами соціальної політики, життя громад, комунальних рішень та створює матеріали про сучасні історії Захисників України. З 2023 року — директорка редакції газети «Сім днів» і головна редакторка сайту 7dniv.rv.ua.
У різні роки працювала редакторкою сайту, головним бухгалтером, заступницею головного редактора та управлінською ланкою видань «Сім днів» і «Літопис Заходу». Має досвід реалізації медійних та суспільно важливих проєктів у співпраці з українськими та міжнародними партнерами.