Його знають у Рівному не лише за фельдшерський халат, а й за фотоапарат у руках. Уже 50 років Анатолій Похилюк працює на «швидкій», виїжджаючи туди, де життя балансує на межі. А у вільний час — ловить світло, зупиняє мить і зберігає історії міста через об’єктив. Це розповідь про людину, яка щоразу простягає руку допомоги — і водночас вміє побачити красу там, де інші проходять повз.
Першого квітня 1975 року Анатолій Похилюк вперше переступив поріг Рівненської міської станції швидкої медичної допомоги (нині – Рівненська станція екстреної (швидкої) медичної допомоги Рівненського обласного центру екстреної медичної допомоги РОР).
Відтоді ось уже півстоліття, він незмінно працює фельдшером «екстренки». Його історія – це тисячі викликів і порятунок сотень життів; його робота – це постійне балансування між життям і смертю, між людською надією та невблаганними обставинами. За 50 років на «швидкій» він став свідком безлічі людських трагедій, але при цьому зумів зберегти своє творче начало та здатність помічати прекрасне навколо себе.
«Цю роботу треба любити»
Робота на швидкій допомозі – це не просто професія, а спосіб життя, коли кожен день приносить новий виклик, нову історію, нову битву за життя. Вона вимагає не лише знань, а й витримки, людяності, готовності до будь-якого сценарію. Саме тому ця професія – це не просто обов’язок.
– Цю роботу треба любити. На «швидкій» працюють лише ті, кого вона «затягує». Кому ж вона не до душі – йдуть і шукають щось краще для себе, – говорить Анатолій Похилюк. – Я б сказав, це – як вибір супутниці життя: коли обрав, то вже – назавжди.
Вибір долі
Утім, треба сказати, що спочатку Анатолій Георгійович бачив себе в іншій ролі, аніж медиком. З дитинства він мав потяг до мистецтва, гарно малював, тож після восьмого класу хотів вступати до художнього училища у Вижниці.
Проте доля склалася інакше: дідусь порадив хлопцеві не їхати далеко з дому, а ліпше продовжити справу своєї матері, яка все життя пропрацювала фельдшером у с. Гориньграді Першому. Зрештою, так і сталося – Анатолій вступив до Рівненського медичного училища і став фельдшером, як мама, щоправда, не у ФАПі, а на «швидкій».
Починав працювати в лінійній бригаді, згодом його перевели до протишокової, а потім – у першу кардіологічну, яка нині називається бригадою інтенсивної терапії. До її складу входять лікар, двоє парамедиків і медичний технік (саме так правильно сьогодні називати посади фельдшерів і водія).
Служба в умовах невідомості
Робота в «екстренці» – складна і напружена. За добу бригада може отримати від 7 до 15 викликів на найрізноманітніші ситуації, як то аварії, нещасні випадки, травми, тяжкі хвороби. Кожен виклик – це невідомість, адже медики ніколи достеменно не знають, що чекає їх на місці події. Та їхнє завдання – врятувати життя, незалежно від обставин: чи це допомога людині, що втратила свідомість через хворобу, чи особі в стані сильного алкогольного сп’яніння, яка, м’яко кажучи, непривабливо виглядає та ще й, буває, агресує та розпускає руки. Всі вони мають право на допомогу.
– Як би неприємно нам не було, ми маємо діяти професійно і надавати допомогу всім, хто її потребує, – каже Анатолій Похилюк. – Взагалі, вважаю, медик, який працює на «швидкій», повинен любити людей, або хоча б відчувати до них жалість і співпереживати їм.
Пам’ять, яка не стирається
Тяжко порахувати, скільки людей завдячують врятованим життям і збереженим здоров’ям бригаді, в якій працює Анатолій Георгійович. Та, звісно, бувають і трагічні випадки, коли медики – безсилі. Всі вони залишають слід у їхніх серцях.
– Це ті історії, що не стираються. Як сьогодні пам’ятаю день, коли ми намагалися врятувати 12-річну дівчинку, яка втопилася в озері, – пізню і єдину дитину в батьків. Або хлопчину-підлітка, який наклав на себе руки, повісившись. На жаль, наші зусилля не повернули їх до життя, – розповідає Анатолій Похилюк. – Але попри тяжкі спогади, в нашій роботі є й багато світлих моментів, успішних реанімацій, які надихають не опускати рук і дають сили й упевненість сміливо сприймати інші виклики. Тим паче все, що відбувається на роботі, я завжди залишаю там і, повертаючись додому з чергування, дивлюся на світ по-новому.
Спроба змінити курс
До слова, в певний період життя Анатолій Георгійович пробував змінити дещо своє життя. На початку свого трудового шляху він кілька років працював санпросвіторганізатором стаціонару при статвідділі в Рівненській ЦМЛ (не полишаючи, втім, роботи на 0,5 ставки на «швидкій»).
Потім вирішив взагалі залишити медицину і йти вчитися на водія, але в училищі йому відмовили і не прийняли документи. Тож чоловік повернувся на «швидку» і працює тут донині. Каже, не дуже шкодує, що не здійснилося, та приймає все, що подарувала йому доля.
У світі фотографії
Однак життя Анатолія Похилюка не обмежується лише медициною. Він зміг реалізувати себе ще в одній галузі. Його ім’я сьогодні широко відоме не тільки рівнянам, а й у всій Рівненській області завдяки мистецтву фотографії, яке стало для нього способом розкрити світ, зберегти моменти і передати історії, які гідні бути розказаними.
Анатолій Георгійович багато років був фотокореспондентом у місцевих періодичних виданнях – «Слово правди», «Зміна», «Вільне слово», «ОГО», «Волинь». Найдовше, 10 років, працював у газеті «Сім днів». Також робив фотоілюстрації для історичних і документальних книг. Мав кілька персональних виставок.
Сьогодні Анатолія Похилюка з фотоапаратом можна побачити на всіх заходах, які проводяться в місті, або ж просто на вулиці чи в парку. Його фотооб’єктив зберігає неповторні миті життя нашого міста і його мешканців, людські емоції та чарівну красу природи. Фотографія стала для нього способом не лише передати момент, а й зафіксувати історію.
Фотограф з серцем медика
– Мистецтва фотографії я ніде спеціально не вчився, – пригадує Анатолій Георгійович. – Вперше я побачив фотоапарат «Смена» ще в дитинстві у свого знайомого, і ця справа мене зацікавила. Трохи пізніше я знайшов такий же фотоапарат у свого дядька, який погодився мені його віддати.
Тоді й почав фотографувати, поступово придбав фотопапір, хімреагенти, збільшувач. Коли вступив до медучилища, батьки купили мені «Фед-4», який випадково розбився. І якби тоді мама відмовила мені, можливо, я й не досяг би того, що маю зараз. Але вона мене підтримала і купила мені новий фотоапарат «Київ», який я бережу донині. Відтоді все й закрутилося. Я весь час знімав в училищі, потім – після чергувань на «швидкій»; спочатку – для себе, а згодом почав отримувати й від інших запрошення пофотографувати на особистих святкуваннях чи міських заходах.
Мені подобається «живе» фото, я люблю ловити в кадрі людей, підмічати цікаве й гарне у природі. Люблю знімати спортивні змагання чи мистецькі заходи, робити фоторепортажі. Натомість статичне фото і студійна зйомка – це не моє.
Родинна історія і спадкоємність
Любов до мистецтва фотографії сформувала в Анатолія Похилюка особливий погляд на світ. А його світлини є важливим історичним надбанням нашого краю, яке він щодня примножує. Частиною цієї історії є також і сім’я Анатолія Георгійовича. З дружиною Надією він познайомився також завдяки фотографії, адже зустрілися вони в магазині «Спорттовари», де вона працювала товарознавцем-продавцем у відділі «Туризм, фото».
Відтоді вони разом уже багато років. Виховали двох дітей: син Олександр здобув фах інженера, а донька Ольга, як і батько, працює фельдшеркою «екстренки». Нині в родині зростають дві внучки: старша Анастасія – студентка, навчається за спеціальністю «Освіта початкових класів» у РДГУ; менша Поліна – ще школярка. Обидві – творчі й талановиті, як і їхній дідусь. Можливо, колись і їхні імена стануть відомими.
Секрет довгого життя
А Анатолій Георгійович каже, що головне в житті – здоров’я, і він знає це краще за багатьох. Адже саме воно є фундаментом, на якому будується все: і сили для роботи, і можливість насолоджуватися життям, і щастя близьких. Якщо воно буде міцним, то будуть і успіхи, і радощі, й натхнення долати будь-які життєві випробування. Як приклад, його життя – історія служіння людям і любові до мистецтва, яка знайшла відображення в кожному кадрі та врятованому житті.
Дана РОМАНЮК, Медичний вісник плюс
Читайте також: Унікальний музей у Рівному, який тримається на голому ентузіазмі