Іноді одна проста фраза може повернути нас у цілі десятиліття. Так сталося з письменницею Вірою Мельниковою, коли її іноземні студенти поставили несподіване запитання: «Мем, а чому овочі у воді?» Воно запустило ланцюг спогадів про буремні 90-ті, культурні відмінності та те, як клімат формує наш смак — часто непомітно для нас самих.
Письменниця з Рівного Віра Мельникова переповіла на своїй фейсбук-сторінці кумедний епізод, який не стирається з її пам’яті вже три десятиліття. Перші дні календарної зими, коли господині відкривають перші банки домашніх закруток, несподівано нагадали їй про той випадок. Усе починалося як звичайний день народження в буремному 1993 році, а закінчилося візитом іноземних студентів, які поставили запитання, здатне зупинити будь-яку українську господиню: «Мем, а чому овочі у воді?»
Цей момент запустив цілий ланцюг спогадів – про реалії 90-х, культурні відмінності й те, як клімат і традиції формують наші смаки. Далі – історія без купюр, з авторським гумором і точністю деталей.
Спогади, які повертають у буремні 90-ті – WHY TOMATOES IN WATER?
Було це давно. 1993-й рік. Друге січня. Мій День народження (не ювілей!) вирішено було святкувати скромно, по-домашньому, без помпезності та фанатизму у вузькому сімейному колі, та й на той час худенький гаманець не дозволяв розгулятися на широку ногу.
У 90-х видача зарплатні була справжньою подією. Найчастіше цей процес (наразі він здається нам гранично дивним) відбувався так: працівникам, згідно виконаної роботи, видавали в якості заробітної плати, вироблену на рідному підприємстві продукцію, яку вони мали збувати самотужки і вже тоді отримувати довгоочікувану платню.
Такий стиль розрахунку часто призводив до курйозних випадків: на цегляному заводі робітники отримували за роботу е-N-ну кількість цеглин, на льонокомбінаті – платили простирадлами, на комбінаті по виготовленню матраців – матрацами, на шкіряній фабриці – жіночими сумками; на хлібокомбінаті – борошном, а ще – електричними лампочками і навіть… туалетним папером!
Як бачите, виживав той, хто був не лише гарний працівник, а ще й кмітливий та підприємливий з навичками та знаннями маркетолога й менеджера. Найважче було нам, бюджетникам, викладачам, вчителям. Ми нічого матеріального не виробляли і додому могли принести лише купу зошитів для перевірки на всю ніч.
Я ж сьогодні тішилася, що ця дата припала на мій законний вихідний (субота), заздалегідь склала нехитре меню і сьогодні з самісінького ранку сумлінно гарувала біля плити. На гостей чекала тільки о 16-й.
Встигну все зробити не поспішаючи», – заспокійливо міркувала сама собі. І дійсно, не було сенсу в той пам’ятний ранок мені особливо перейматися: голубці, накручені ще звечора, вже відпочивали у холодильнику, салат «Олів’є» – вже накришений, чекав свого логічного завершення – возз’єднання з майонезом; котлетки смажаться на пательні й передбачають здивувати гостей своїм часниково-цибулиним ароматом; апетитні шматочки оселедця гарно розташувалися на святковому блюді, прикрашені духмяною петрушкою. Солодко-ванільний аромат від пиріжків з гарячої духовки заполонив усю квартиру й намагається дреманути далі – у коридорчик самісінького під’їзду.
День народження, що пішов не за планом
14.00! Діти повернулися зі школи й пропонують свою допомогу в підготовці до святкового обіду. І раптом дзвінок у двері, замислилась: «І хто ж це може бути? Для родини ще не час? Цікаво…» Син відчиняє двері. «Мамо, швиденько йди сюди!» – в його голосі чую нотки схвилювання і ледь уловиму розгубленість.
Прямую до дверей, на ходу звичним жестом торкаюсь бігудів на голові. І бачу… свою групу студентів-іноземців! Сказати, що для мене це був шок, – це означає – нічого не сказати! Радше – це була глибока кома!
Перше, що мені дзенькнуло в голові, це – зачинити двері. Але так в даній ситуації вчинити було неможливо, не могла ж я, викладачка університету, кураторка групи, сама спровокувати міжнародний скандал! А мої симпатичні смугляві діти екваторіальної країни лагідно й привітно усміхались, переминаючись з ноги на ногу, чекаючи на запрошення.
Староста групи Навін Базрачарія тримав у руці великий букет рожевих троянд, а Анімеш і Раджендра тягли за собою якийсь великий загорнутий у папір плоский пакунок! Юнаки, що стояли за ними, щиро демонстрували свою білосніжну усмішку. Я зрозуміла, що мені слід будь яким способом «вийти з піке», адже від цього залежить моя майбутня репутація, викладацька кар’єра та й добробут моєї сім’ї.
Довелося використати чисто жіночий театральний прийом: я сором’язливо зіщулилася, жестом руки вказала на бігуді і, щоб прискорити взаєморозуміння, бовкнула англійською: «One minute! Wait a little bit»! На що почула ввічливе: «Yes, oh, of course, madam». Я усміхнулась і зникла за дверима квартири.
Що там почалося! Діти враз отримали термінові завдання: дочка – накриває на стіл, син мухою летить в сарайчик за різними консервованими запасами. Я ж по-військовому, з навичками ніби бувалого солдата швидко переодягаюся, нервово зриваю з волосся бігуді, з блідого обличчя роблю «крашанку»! А в голові безперервно майорить, як прапор, одна думка: «І хто ж це мені сьогодні підклав таку «міну-бяку»?
Від кого мої підопічні дізналися про дату мого народження й адресу, де я живу? Що ж, мої дорогенькі колеги, потім зроблю я вам «службове розслідування»! А на часі дію зібрано й чітко: кидаю контрольний погляд у велике трюмо і впевненим кроком прямую до вхідних дверей, артистичним щиросердним жестом запрошую непроханих гостей до своєї оселі.
Несподівані гості та культурний шок за столом
Ну, ось нарешті всі всілися за стіл. Мої діти, як і я, грали роль привітних господарів. І що ви думаєте? У нас все вийшло «ok»! Початкова напруженість і сором’язливість моїх студентів скоро трансформувались в приємну дружню розмову, в такий собі своєрідний мовний тренінг.
Щирі усмішки, тости-побажання з келихами шампанського спричинили гарний настрій та налаштували на веселі жарти. Я ж намагалася ненав’язливо частувати юнаків, пропонуючи їм то одну, то іншу страву.
Тішилася, що вони їли майже все, що стояло на столі. Ось лише жоден з них чомусь не торкався маринованих помідорів, солоних огірків, квашеної капусти. Я помітила, що студенти загадково переглядалися і перемовлялися не англійською, а своєю мовою – «непалі», при цьому не відводили цікавих поглядів від моєї домашньої консервації.
Коли я поцікавилася причиною такого «ігнору» до моїх з любов’ю приготовлених овочів, то у відповідь отримала пряме й неочікуване запитання: «Мем, скажіть будь ласка, а чому овочі у воді?» Я враз усе зрозуміла! Вони ніколи не бачили і не вживали овочі у консервованому вигляді. А навіщо непальцям займатися таким складним та трудомістким процесом заготовки, якщо вони, живучи в субтропічному кліматі, збирають по 2-3 врожаї на рік їх у свіжому вигляді?
І як я тільки не намагалася вмовити своїх гостей покуштувати свої заготовки, дарма – всі делікатно відмовлялися. Натомість дуже сподобався їм узвар із сухих яблук, вишень, слив. Вони навіть поцікавились складом інгредієнтів цього напою. А я подумала : «Як цікаво! Живемо на одній планеті, а клімат, як загадковий невидимий володар скеровує наше життя, умови існування, і навіть відчуття-почуття…смаки!
Чому для одних — делікатес, а для інших — дивина
Подібний випадок – неприйняття традиційно приготовленої їжі стався і зі мною. Колись я відпочивала на березі Чорного моря у місті Феодосія. Швидко промайнув час відпочинку і ми з подругою Олесею завтра мали повертатися додому.
Мешкали ми там у невеличкому приватному готелі. Його господиня Ірина Олександрівна – доволі привітна інтелігентна жінка, запропонувала нам зробити, як зазвичай, «прощальний вечір». Вона добре «підметушилася», бо ж мала вже чималий досвід в організації подібних вечірок. Наприкінці імпрези до обідньої зали офіціант урочисто вніс торт, морозиво і щось червоненьке у великій кришталевій вазі.
«Овва! Та це ж червоний кавун!», – ми здивовано усміхнулись (бо ж тоді був лише травень місяць!) і заплескали в долоні. Я завжди любила кавуни, для нас в нашому західному краї України вони були особливими ласощами. Наші нові знайомі із задоволенням смакували апетитні кавуни.
А ось ми з Олесею спочатку підозріло подивилися на червоні скибочки, котрі визирали з кришталевої краси, а потім, коли все ж таки наважилися їх покуштувати, то ледве змогли приховати від гостей своє розчарування.
«Солоні! Вони солоні! Жах, як їх можна їсти», – тихенько прошепотіла мені на вушко Олеся. А офіціант, як навмисне, – ввічливо пропонував нам ці «ласощі». Та ще й сама Ірина Олександрівна весь час нам підкладала найгарніші шматочки. Я як тільки могла відмовлялася фразою: «Дякую, ми вже сьогодні вранці їх об’їлися». Тепер я розумію щире здивування моїх непальських студентів при і їхнє зовсім не дивне запитання: «А чому томати у воді?»
Як клімат і традиції формують наші вподобання
Моя подруга дитинства – пані Діана, живучи в Ізраїлі, також дуже дивується моїм сумлінним приготуванням до зими: моїм численним світлинам зі слоїками з салатами, соліннями, маринадами, якими я перед нею хизуюся в Телеграмканалі.
Ізраїльтяни позбавлені цього клопоту. Все просто – сама природа подбала про їхній добробут і здорове харчування. Овочі і фрукти ростуть і зріють на землі обетованній круглий рік. Ось такі метаморфози природних феноменальних явищ, традицій і смаків народів світу! Прийде час і ми, можливо, і в наших широтах не будемо витрачати дорогоцінний час влітку біля плити. Ось тоді вже й відпочинемо!
Віра МЕЛЬНИКОВА
Журналістка та медіаменеджерка з багаторічним досвідом роботи у регіональних медіа. Працює з темами соціальної політики, життя громад, комунальних рішень та створює матеріали про сучасні історії Захисників України. З 2023 року — директорка редакції газети «Сім днів» і головна редакторка сайту 7dniv.rv.ua.
У різні роки працювала редакторкою сайту, головним бухгалтером, заступницею головного редактора та управлінською ланкою видань «Сім днів» і «Літопис Заходу». Має досвід реалізації медійних та суспільно важливих проєктів у співпраці з українськими та міжнародними партнерами.