Зустрів війну у Маріуполі, але додому повернувся ангелом. «Все буде добре, бережи себе!», – написав Костянтин Друзь ненці за кілька годин до загибелі
«Костя народився 1 лютого 2000 року справжнім богатирем – вагою 4 кг 450 грамів, – згадує його мама Надія Василівна. – Меншого сина – Дениса – я народила вже в старшому віці, в 37 років. Але, мабуть, Бог подарував мені другу дитину неспроста. Тепер він для мене втіха і розрада. А Костя вже давно на небесах. Хоча здається, коли переглядаю відео про нього, ніби доторкаюся. Ось він знову заговорить, усміхнеться».
Костянтин Друзь – випускник школи №12. Батьки хотіли, щоб син після 9 класу продовжив навчання в автотранспортному технікумі. Але на півдорозі до цього навчального закладу він сказав: «Не буду тут навчатися!». Повернувся знову в школу і до своїх друзів – Віталія Семчука та Олексія Козачка.
«Надія Павлюк розповідає, що не помічала, щоб Костя мав потяг до військової справи. Лише одного разу випадково в його рюкзаку знайшла повні пляшки з водою. Здогадалася: качає м’язи. Він готував себе фізично мовчки. Коли Костянтину виповнилося 18 років, заявив: «Хочу йти служити «Азов», там, де Віталій Семчук!». Його друг був прикладом для нього. «Це було для мене шоком, – продовжує Надія Василівна. – Не сподівалася, що він обере військову справу. – Пройшов успішно медкомісію в Рівному та Києві. З Києва поїхав у Маріуполь».
Читайте також: Віталій Семчук втратив найкращого друга і не міг цього сприйняти
Костянтин підписав контракт зі Збройними силами Українм на три роки. Після закінчення курсів йому присвоїли звання молодшого сержанта, згодом – головного сержанта. Доріс до інструктора. І він цим дуже пишався – його мрія бути одним із командирів здійснилася! Присилав матері відео, як він навчає молодих рекрутів. «Ти з ними не дуже суворо поводься, – наставляла сина Надія Василівна. – Бачу, голос підвищуєш». На зауваження Костянтин лише усміхався: «Я армійський вишкіл ще не такий проходив! В армії має бути дисципліна. Мені теж було спочатку нелегко. З мене «зліпили» хорошого воїна!».
Коли підписав контракт вдруге, поставив матір перед фактом: «Я це зробив!». Про армійське життя з нею не ділився. А ось сторінку особистого життя відкривав.
Зустріч з Тетяною окрилила
Тетяна працювала в Маріуполі адміністратором в одному з ресторанів. Очевидно, він закохався в неї з першого погляду. Бо відразу почав надсилати фото своєї обраниці матері та бабусі, запитував: «Вам вона подобається?».
«Перше фото, яке він мені скинув у телеграм, викликало в мене змішані почуття, – каже пані Надія. – На ньому модельної зовнішності білявка. Подумала, а чи взагалі є в нього дівчина, можливо, це фотомонтаж, бо вона як на картинці з журналу. Тому попросила сина прислати спільне фото. Це була все-таки його обраниця – красива, і, як пізніше з’ясувала, коли вона деякий час жила в нас, врівноважена, добра душею.
В інтернеті писали, що Костя з Тетяною був одружений. Це не відповідає дійсності. Так, вони планували при поверненні в Київ одягнути одне одному весільні обручки. Але до цієї урочистої миті справа не дійшла.
На мій погляд, Костя був дуже закоханий у Тетяну. І коли між ними виникали якісь дрібні сварки, щоразу питав поради в мене: «Як бути?». «Якщо ти її любиш, маєш пройти через непорозуміння, поступатися. Пробачати чи не пробачати – твоя справа! Я прийму будь-яке твоє рішення – бо ти мій син!» – так йому відповідала.
Коли розпочалася повномасштабна війна, Костя попросив мене прийняти на проживання одну дівчину. Жодним словом не сказав, що це має бути Тетяна. Але тоді ми так і не зустрілися, бо вона поїхала за кордон. Та коли дізналася про смерть Кості, з Франції, де проживала, відразу вирушила в Україну».
Любив робити сюрпризи
Якось Костянтин добирався з Маріуполя до Рівного попутним транспортом. Біля села Омеляна вийшов з машини й вирішив йти до Рівного через поля пішки. Свій шлях фіксував на відео. Пані Надія запитувала: «Чому далі не їдеш, навіщо бити ноги!». Він відповідав: «Я ж військовий, у походах по 45 кілометрів долав!». У цей день якраз відзначала іменини його улюблена бабуся Лідія Данилівна. Уже в Рівному купив їй квіти і натиснув на кнопку дзвінка квартири. Його приїзд для бабусі був повною несподіванкою.
Костя міг дивувати також інших своїми цікавими витівками. Якось зателефонував до матері й повідомив, що їде з Маріуполя додому. І що в Києві на розпродажі купив плаття для дівчини. Надія Василівна подумала: це для Тетяни! Виявилося, що ні! Він познайомився з дівчиною з Рівного в соціальних мережах і пообіцяв привезти їй подарунок. Плаття рівнянці передав, але після цього на побачення не запрошував. Бо його серце полонила лише Тетяна.
Зустрів війну у Маріуполі
– Повномасштабну війну росії проти України син зустрів у Маріуполі, — продовжує Надія Василівна. – Ми з ним у ті дні часто спілкувалися телефоном. Застерігав мене під час повітряної тривоги бути обережною, ховатися в укриття. Він більше переживав за нас, ніж за своє життя. Писав до моєї сестри, яка була на той час в Ізраїлі, щоб вона забрала нашу сім’ю до себе.
У той роковий день я спілкувалася з сином о 5.30 ранку. Повідомив, що цілу ніч переписувався зі своїм другом Олексієм Козачком. Останні його слова зберігаю в телефоні: «Все буде добре, бережи себе!».
Загинув від мінометного обстрілу
Костянтин Друзь зустрів війну у Маріуполі, зі своїми побратимами на початку війни перебував на блокпосту Волноваха-Маріуполь. 12 березня 2022 року стало останнім днем у його житті. Коли пропав зв’язок, він і його бойовий друг вирішили полагодити пошкоджену радіостанцію. Повертаючись із завдання, їх зненацька накрив 120-й міномет. Від його осколків загинули обоє. До бетонного укриття бійцям залишалося якихось декілька метрів.
Детальніше про цей епізод повідомляється у книзі «Літопис Маріуполя»: «Доба 17. 12.03. О 6-й ранку 12 березня почався мінометний обстріл блокпоста. Одна з мін прилетіла на дах будівлі, де з радіостанціями працював полковник Акухтін. Інша – в окоп, де був азовець Костянтин (Ейс).
Там в землю було вкопано контейнер, поверх якого лежали плити. Тобто це був повноцінний бункер. Але хлопці пару метрів не добігли в його середину. Міна влучила в накат траншеї і їх посікло осколками».
Тіло Костянтина і його побратима доставили на «Азовсталь», поклали в рефрижератори. Тут ще тривали жорстокі бої. Живі воювали, а мертві чекали свого часу, щоб їх забрали рідні…
Тут навіть мертвих знову вбивали, бо рефрижератори, в яких вони знаходилися, окупанти знищували фосфорними бомбами.
Тіла багатьох наших бійців, включаючи Костянтина, обміняли на «орківські» лише в липні 2022 року.
Про захисників Маріуполя вже написано книги, складено сотні віршів. Один із них – у центрі Рівного, на фотовітрині:
Нас ніколи не здолати –
Знає хай москаль.
Кожне серце українське –
АЗОВСТАЛЬ.
Довга дорога додому
«Під час служби в Маріуполі він вибив на лікті малюнок «Чорне азовське сонце», – продовжує пані Надія. – Я не була проти. Азовці вибивали «Чорне азовське сонце» то на лікті, то на коліні. Мені дуже допомогло це татуювання сина. Взагалі, довелося пройти довгий шлях, щоб забрати його додому і поховати з почестями.
Перший раз здавала ДНК у Рівному. Потім довелося цю процедуру нам, батькам, повторювати двічі в Києві, бо зразки не збігалися. Згодом патронажна служба створила групу зі слідчою, яка вела справи з розпізнавання загиблих воїнів. До цієї групи скидали знімки воїнів, які мали особливі прикмети (родимки, татуювання тощо).
Я готова була забрати тіло сина без остаточної експертизи. Адже знала, що це він! Знала про це і слідча. Та ще тривалий час не могла привезти його в Рівне. Тому на підвищених тонах уже відбувалися розмови зі слідчою. Спочатку нам сказали: «Тіло Костянтина Друзя перебуває в морзі в Бучі». Туди відразу поїхала Тетяна. Але дівчина тут так і не побачила свого колишнього судженого. Моя поїздка в Бучу також виявилася невдалою, бо, як з’ясувала, його тіло перевезли в рефрижератор у Київ. Весь цей час чекала закінчення всіх цих експертиз мама Віталія Семчука, найближчого друга Кості. Ми вирішили: поховаємо друзів – Віталія і Костю – разом. Бо вони були як брати. Їх вдалося провести з почестями в останню путь аж 19 листопада 2022 року.
«Старший син зі мною у спогадах, на відео»
Старший син, який зустрів війну у Маріуполі, постійно зі мною у спогадах, на відео, де він розповідає про себе, просить дати пораду. Зараз я думаю: чому не поїхала до сина хоча б на місяць тоді, коли служив у Маріуполі. Чекала його вдома під час відпустки. Ці десять відпускних днів проходили дуже швидко, не встигала з ним наговоритися, натішитися його присутністю. Він постійно думками був у Маріуполі, який, до речі, йому дуже подобався: «Там мене хлопці чекають, рекрутів треба тренувати!».
Тепер моя розрада і втіха – молодший син. Денис характером схожий на старшого брата. Хоче бути «пластуном», цікавиться спортом. Зараз саме він підтримує через соціальні мережі зв’язок із Тетяною, яка живе у Франції.
«Я знаю, що Костя дуже любив Тетяну, – ділиться сокровенним Надія Василівна. – А чи любила його Тетяна? Думаю, що так! Бо не кожна дівчина приїхала б із-за кордону на впізнання тіла, щоб провести його в останню путь, а вже пізніше – на відкриття муралу.
Коли почалася війна, вона подарувала Кості на щастя браслет «Пандори». А вже після того, як він пішов у засвіти, я купила для неї новий браслет. Щоб пам’ятала про свого судженого, з яким мріяла бути разом усе життя.
Сказала Тетяні, коли їхала знову за кордон: «Життя продовжується, ти повинна жити! Вийдеш заміж, народиш дітей. Буду завжди рада бачити тебе в себе вдома!».
Посмертно Костянтина Друзя нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня й зобразили в центрі Рівного разом із Віталієм Семчуком на муралі у жовтні 2022 року. Створення стінопису ініціював шкільний товариш загиблих азовців Олексій Козачок. А на фасаді закладу, в якому навчалися хлопці, відкрили пам’ятну дошку.
“Хочу, щоб ця дошка, як і мурал, були символом їхньої пам’яті, героїзму. Бо поки живе пам’ять, живуть і вони», – сказав Олексій Козачок.
Василь ЗАКРЕВСЬКИЙ
Матеріал підготовлено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.
- Життя з чистого листка
Ірина Геворгян – із Горлівки, що на Донеччині. Вторгнення окупантів у 2014 році вигнало її родину з рідного дому, змусило покинути розкручений бізнес. Спочатку сім’я перебралася у Костянтинівку, а з початком повномасштабного вторгнення – у Рівне. Ірина розповідає про себе…