Якось зненацька згадала, що не любила в дитинстві зелений борщ і деруни…
Тобто я була всеїдна і зовсім неконфліктна дитина, але от до цих страв мала претензії, точніше певну відразу. Ну не було в мене на «тертюх», як казали в нас, «кишки».
А в селі як готують? Якщо бабуся простояла весь ранок на кухні з дерунами, натерла їх на тертці й насмажила на пательні, то дулю ви побачите до вечора, а не ще якесь «єдзенє». Але попри те, як тільки я чула з кухні запах дерунів, все – був голодний протест. Бабуся на те й була моєю бабусею, щоб правдами-неправдами нагодувати «посинілу» внуцю…
У хід ішли хитрощі: за одного деруна мені давали цілих дві ложки сметани. А якщо вже й те не допомагало, то пропонувався підкуп – радянський рубль за порцію.
У мене був такий пластиковий Дід Мороз, в шапці якого я зробила дірку і кидала в його порожні снігові нутрощі скручені у трубку рублі.
Таким чином, якби хто цікавився, то міг би порахувати порції дерунів, завдяки яким я сумлінно збирала «на велосипед». Але ніхто за те не брався, а Союз взагалі скоро розвалився, тому усі «дерунячі» рублики так і розтанули разом із Дідом Морозом. Велосипеда, до речі, я не маю й досі… Але то вже інша історія.
Ольга ЗАЙЧУК