У батальйоні «Вовки Да Вінчі» Віталій Стиба був серед кращих. У цьому легендарному військовому підрозділі, який знає увесь світ, служив і його рідний брат Юрій.
Коли ворог розпочав проти нашої держави повномасштабну війну, Дмитро, Віталій та Юрій Стиби відразу почали діяти – проводили спільне патрулювання вулиць міста з поліцією, тренувалися стріляти, допомагали біженцям. Через місяць зібралися на нараду утрьох, щоб обговорити актуальне питання: хто піде захищати державу, а хто залишиться вдома, щоб бути помічником і охоронцем для сім’ї. Вирішили: вдома залишиться старший брат Дмитро, а Віталій і Юрій підуть воювати.
22-річний Віталій з позивним «Вітаха» та 21-річний Юрій з позивним «Ючик» стали бійцями спецроти «Гонор» батальйону «Вовки Да Вінчі» Добровольчого українського корпусу. У батальйоні «Вовки Да Вінчі» Віталій Стиба був серед кращих.
Ми з багатодітної сім’ї
Cім’я Анатолія Валентиновича та Світлани Лукашівни Стиби – багатодітна. У подружжя шість синів і п’ятеро дочок!
«Ми своє родинне гніздо покинули в 16 років, – розповідає старший із братів Дмитро. – Наші батьки переїхали господарювати в село, а ми з Віталієм залишилися в Рівному. Навчалися в технічному коледжі. Відносини між нами, без перебільшення, були ідеальні. Брат мав величезну силу волі. Можу стверджувати, що в цьому він переважав усіх братів.
Щирий патріот України, свого міста. Це була людина, яка ніколи не здавалася. Він займався змішаними єдиноборствами. Демонстрував свою тверду волю, міцний характер на тренуваннях. Коли інколи через лінощі чи поганий настрій хтось із друзів не дуже горів бажанням покачати м’язи, Віталій казав: «Хлопці, треба йти!». І його слухали. У нього в підпорядкуванні було чимало ровесників і хлопців, старших за віком. Він їх організовував на різні акції. На акції протесту проти хабарників, на прибирання довкілля. З власної ініціативи очищав місто від написів з інформацією про розміщення наркотиків.
Входив в одну з найбільш патріотичних організацій – Добровольчий український корпус.
Він не служив в армії. Але був людиною дії, завжди тримав слово. Працював начальником охорони на заводі шляхово-експлуатаційного управління. У нього в підпорядкуванні були люди різні за віком. Поважали Віталія всі. За те, що був принциповий, відстоював правду.
Інколи, коли люди говорять про загиблих героїв, то перебільшують: найкращий, найвідважніший. Але це не про Віталія! Таких, як він – один на тисячу!».
«Я не міг залишитися за кордоном»
Перед війною Юрій Стиба поїхав у Польщу до друзів. Повномасштабне вторгнення росії в Україну хлопця шокувало. Друзі радили, щоб залишався в Польщі, бо незрозуміло, як може скластися ситуація. Але його внутрішнє «я» підказувало: «Це для мене неприйнятно!».
«26 лютого 2022 року мене взяв до себе в машину чоловік, який їхав до свого сина в Україну, – розповідає Юрій. – Ми в той день тільки одні поверталися з Польщі. На виїзд з України бачили величезні автомобільні пробки кілометрів на 30! Я тоді переживав за те, щоб мене відразу не забрали в армію, в незнайомий мені підрозділ, бо хотів воювати в одній частині зі своїми побратимами. Але все обійшлося.
З початком повномасштабного вторгнення частина наших друзів поїхала на захист Києва, частина залишилася в Рівному. Бо був великий ризик, що окупаційні війська можуть зайти з території Білорусі. Ми разом з поліцією патрулювали вулиці, шукали диверсантів. І знаходили їх серед місцевих, які ставили «мітки» в різних місцях. Це вони робили заради того, щоб посіяти паніку серед населення.
Ми також їздили на тренування зі стрільби, організовували волонтерські групи, зустрічали біженців, допомагали їм з харчуванням, житлом».
«На війну вирішили йти я і Віталій»
«Я та мої брати вольові, патріотичні, – продовжує Юрій Стиба. – Коли ворог розпочав проти нашої держави повномасштабну війну, почав нав’язувати свої правила, для нас це було неприпустимо. Зібралися утрьох – Дмитро, я і Вітюха, почали радитися, хто піде захищати державу, а хто має залишитися вдома, щоб турбуватися про наші сім’ї. Вирішили, що найкраще буде, якщо в Рівному залишиться старший брат. Він у нас найрозумніший, зможе, якщо з нами щось трапиться, забезпечити підтримку і захист родини.
Коли ворога вигнали з-під Києва, я та Віталій вирушили на Схід. Свій бойовий шлях розпочали у складі спецроти «Гонор» батальйону «Вовки Да Вінчі».
Ми, добровольці, більше місяця проходили тяжкі тренування на витривалість, гарт, на мотивованість до боротьби з підступним ворогом. Доброволець на війні – це, на мою думку, найвищий ранг. Він свідомо обирає собі таке життя. Його не гризуть сумніви: «А може я щось неправильно зробив?». Твердий у своїх переконаннях: «Я тут, на передовій, бо прийшов захищати свою рідну домівку!». Для нього немає значення: на вулиці сніг чи дощ, багнюка по коліна, що не дає спокою арта. І коли він проходить ці випробування, стає ще сильнішим. Усвідомлювали: ми зараховані у військовий спецназ, отож підготовка має бути на найвищому рівні.
Ми з братом воювали в одному підрозділі, але виходили на бойові завдання почергово. За період, який я був з Віталієм, ще більше з ним здружився. Ми спали з ним в одному приміщенні, на двоярусних ліжках, харчувалися з одного казанка.
Одружився, коли приїхав у відпустку
У червні 2022 року Віталій приїхав у свою останню відпустку. Одружився з Анною, яку дуже любив. Він хотів мати дітей. Але усвідомлював: не на часі, коли закінчиться війна, тоді можна буде подумати про поповнення сім’ї. Боявся, якщо народиться дитина, то вона залишиться сиротою, без батька. Хоча він завжди вірив у те, що все буде добре, що він не загине. Бо дуже любив життя.
Тяжко в навчанні і в бою
Віталій був оператором протитанкового ракетного комплексу. Хоча він стріляв з багатьох видів зброї, пройшов поглиблені курси парамедиків. Зрештою, для спецназівця це є нормою. Адже ми навчилися закладати вибухівку, мінувати територію, ставити розтяжки, керувати дронами, штурмувати.
Кажуть, тяжко в навчанні, легко в бою. Але, не кривлячи душею, і в боях було дуже тяжко. Бо проти нас (після напружених тренувань добровольців батальйону «Вовки Да Вінчі» перекинули під Бахмут, – прим. авт.) воювали професійні вагнерівці. Вони пройшли Сирію, Афган, багато країн Африки, отож підготовлені до війни дуже добре. Можна сказати, що для них усе життя – війна.
Це не були зеки і наркомани, так звані чмобіки, яких пізніше силою приєднали до військової компанії «Вагнер». Коли вагнерівці дізнавалися, що проти них воюють бійці з Українського добровольчого корпусу, «Правого сектора» чи «Азову» – не жаліли снарядів. Пізніше їм донесли інформацію, що проти них тримає оборону батальйон «Вовки Да Вінчі». Усвідомлювали, це еліта, це сила. І діяли за своїми жорстокими правилами, насамперед використовували артилерію».
«Росіян, які прийшли на нашу землю, ми називаємо гнилими людьми, – додає Дмитро Стиба. – Якщо ми говоримо про вагнерівців, то це зло. Професійні вбивці-нелюди. Воїни-професіонали на стороні зла. Максимально жорстокі, вмотивовані на вбивства заради великих грошей».
«Арта нікого не вибирає, – продовжує Юрій Стиба. – У мене було декілька дуже небезпечних моментів. Сидиш в окопі, а тебе накриває артою. Зверху ще висить дрон, який коригує вогонь. І ти реально нічого не можеш зробити. Відчуття змішані. Розумієш, що не зможеш звідти вийти. Закопатися глибше в землю? Не допоможе! Особливо, якщо потрапить в яму снаряд калібром 152. Через те, що ми були досвідчені й дуже вмотивовані, нам вдавалося тримати бойові позиції без втрат особового складу.
Усвідомлювали, що можемо загинути. Рятувало те, що ти тут заради своєї сім’ї!
Командир нашого батальйону Дмитро Коцюбайло цінував людське життя понад усе. Дорожив кожним бійцем. На жаль, сам загинув від арти. Він був легендарним комбатом, геніальним воїном. У нього в жилах текла кров воїна».
Тримали «Дорогу життя»
Батальйон «Вовки Да Вінчі» провів десятки блискучих військових операцій. Про одну з них варто детальніше розповісти. Батальйон більше місяця тримав «Дорогу життя» біля Бахмута. Це була головна артерія, по якій наші бійці могли доставляти зброю, спорядження в це місто; звідти вивозили поранених. Підступний ворог (це були знову ж таки вагнерівці, – прим. авт.) намагався за будь-яку ціну вибити «вовків», використовуючи авіацію, ствольну артилерію, міномети, одне слово, гатив з усіх можливих видів зброї. Але «Вовки Да Вінчі» трималися. І таким чином врятували не сотні, тисячі життів наших військових!
Про це пізніше, після війни, напишуть не одну книгу, створять художні й документальні фільми.
Віталія розстріляли вагнерівці
«23 серпня 2022 року – останній день життя нашого брата, – говорить Юрій. – На околиці Бахмута треба було зачистити ангар. Наші хлопці не знали, що в ньому зробили засідку вагнерівці. Вони першу автоматну чергу спрямували у Віталія. Почала працювати ворожа арта.
Від командування батальйону «Вовки Да Вінчі» надійшла команда відступити, щоб перегрупуватися. Поранений Віталій мені подзвонив і сказав: «Я помираю! Вмирати не страшно. Я знаю, що я тут заради своєї сім’ї. Бережи її!».
Я ще здивувався, що брат мені подзвонив. Бо ми в зоні бойових дій по телефону не спілкувалися. Але це був особливий виняток.
Справою честі було для наших хлопців забрати тіло Віталія. Хоча ризик був величезний, адже «червона зона»! Та й за всіма правилами військової науки таке не допускається. За одним із кращих воїнів пішли легендарний комбат Коцюбайло, ротний Філімонов і двоє бійців – Євген Світличний та Олексій Найда. Їм вдалося здійснити немислиме – під носом у ворога забрати тіло брата. Це свідчення того, настільки його поважали й цінували.
«Це вас «Вітаха» з того світу береже!»
Після загибелі брата Юрій зі своїми побратимами знову взяв участь у бахмутській операції. «Було дуже гаряче, – пригадує наш земляк. Але з нашого взводу вціліли всі. Неподалік від нас займали позиції бійці з інших підрозділів, у них були втрати. Хлопці з цього приводу казали: «Це вас «Вітаха» з того світу береже!». Я не дуже вірю у вищі сили. Але факт залишається фактом. Усі рівняни, які пішли добровольцями в спецроту «Гонор», живі, хоча багато з них отримали бойові поранення.
Згодом наш підрозділ забрали на доукомплектування, перекинули на північний кордон, бо тоді звідти нависала загроза наступу ворога.
Через травму спини, яку отримав під час бойових дій, мене звільнили з армійської служби. Але я залишаюся в команді «Вовки Да Вінчі»: допомагаю по можливості фінансово своїм побратимам, сприяю в лагодженні техніки тощо.
Віталій був особистістю
«Віталій Стиба був особистістю, – говорить рівнини Максим Ніколайчук. – Патріотичний, сміливий, рішучий. Таких як він, на жаль, не дуже багато. Він ніколи не грав під чужу дудку. Відстоював справедливість, якщо бачив, що хтось вчиняє неправильно. Чітко відстоював свою позицію: «Має бути по чесному, і тільки так!».
Віталій Стиба був начальником охорони на асфальто-бетонному заводі шляхово-експлуатаційного управління. Користувався авторитетом у колег.
Він був моїм найближчим другом. Не сприймало серце, коли дізнався, що загинув на війні. Не хотілося в це вірити, Але війна, на превеликий жаль, забирає найкращих». У батальйоні «Вовки Да Вінчі» Віталій Стиба був серед кращих.
«Духом не впадеш – силою взяти не зможуть!»
Дмитро та Юрій Стиби з власної ініціативи і за підтримки друзів увіковічнили пам’ять «Вітахи» – створили на його честь мурал і встановили на стадіоні «Авангард». На ньому фото і життєве кредо Героя: «Духом не впадеш – силою взяти не зможуть!». Його реально не взяли силою, бо він був сильний духом.
Василь ЗАКРЕВСКИЙ
Матеріал підготовлено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.
Наша довідка
Історія батальйону повʼязана з засновником і його першим командиром – Дмитром «Да Вінчі» Коцюбайлом та 1-ю штурмовою ротою в складі 5-го батальйону Добровольчого українського корпусу.
З 2014 року бійці 1-ї штурмової роти у складі ДУК брали участь у боях в найгарячіших точках фронту на Донеччині та Луганщині: в Авдіївці, Пісках, Карлівці, а також у боях під Савур-Могилою, Старогнатівкою, Степанівкою.
З початком повномасштабного вторгнення рота «Вовки Да Вінчі» переросла в 1-й окремий штурмовий батальйон, який восени 2022 року приєднався до лав Збройних сил України у складі 67-ї окремої механізованої бригади. 7 березня 2023 року в битві за Бахмут було смертельно поранено Дмитра Коцюбайла. Батальйон очолив Юрій Капустяк.
- «Верес» та «Оболонь» знову зіграли внічию – без голів, але з емоціями
Рівненський «Верес» та столична «Оболонь» зіграли другий матч за п’ять днів. Цього разу – у чемпіонаті прем’єр-ліги. Після поразки у кубковій грі, яка відбулася 30 жовтня на рівненському «Авангарді», кияни прагнули взяти реванш у матчі чемпіонату.
Читайте також: Родинам полеглих героїв з Рівненщини вручили посмертні ордени та медалі