Сьогодні минає два роки, відколи перестало битися серце Тараса Козлишина. У ніч з 26 на 27 лютого він загинув на Київщині.
Ми вже публікували спогади дружини Тараса – Олесі про Героя, ім’я якого носить одна з вулиць Рівного.
Сьогодні пропонуємо читачам розповідь про те, чим найбільше запам’ятався загиблий Захисник своєму вчителю історії Віктору Мисану.
Дитина з особливої сім’ї
– Тараса, як нікого, дуже добре пам’ятаю. Не можу сказати, що багато, але залишилися надзвичайно яскраві спогади. Він закінчив ліцей у другій половині дев’яностих років. Це були діти, народжені в радянському союзі. Їхні батьки пройшли через перебудову, а вони вже навчалися і закінчили українську школу. Тобто, отримали освіту, яка ґрунтувалася на українській історії. – згадує вчитель
Але перше враження, яке в мене склалося про Тараса, – що до нас прийшла дитина з особливою сім’ї. В чому ця особливість проявлялася? У вихованості. Наш обласний ліцей має справу з дітьми з усієї області, лише частина з них – з Рівного. Так ось серед рівненських дітей він дуже яскраво виділявся фундаментальним домашнім вихованням, особливим шанобливим ставленням до батьків, яке постійно підкреслювалося в якихось ситуаціях – «То це ж мама», «То це ж тато».
Видно було, що хлопець народжений в любові і вихований в дуже гарних стосунках між батьком і матір’ю. І дитина виросла в цьому родинному товаристві дуже позитивною. Мені здається, що це мало великий вплив на нього. Перш за все, як на майбутню людину, майбутнього сім’янина. Крім того, знаєте, він світився якимсь добром і чистотою. Тарас приходив до школи дуже акуратний. Це не був якийсь дорогий одяг. Одягнений у звичайні прості речі, але завжди чисті. Це красномовно говорило про те, що про дитину турбуються.
Вихований в доброзичливій атмосфері, Тарас Козлишин був дуже приятельським із своїми однокласниками. У їхньому класі вчилося, якщо я не помиляюся, три хлопці (бо це був філологічний клас), а решта – дівчата. Там такі були дівчата – «відірви голови». Особливо одна із них – Скала, нині відома блогерша, яка живе в Сполучених штатах Америки. Якщо вона була абсолютно безкомпромісною, прямою і напористою, то Тарас – своєрідним її протистоянням. Він зі всіма знаходив спільну мову. Тобто, був приятельським, дуже компанійським.
…Тарас був гарним, старанним учнем. Я не можу сказати, що надто виділявся серед інших, але ніколи не байдикував на уроках.
Літературна магія з Тарасом і Шевченком
А це інший момент, що мені запам’ятався. Він вчився у філологічному класі, де класним керівником був літератор Олег Леонідович Михайлов. Це вчитель мови і літератури. Він творчий вчитель, але маломовний, таке враження, що в нього кожне слово на вагу золота. Але разом з тим, Олег Леонідович якось «розкручував» цих дітей і прищепив їм любов до літератури. Так от, я вже навіть не знаю, чи це генами передалося, чи заслуга вчителя, але Тарас дуже гарно читав поезію. Ви, знаєте, настільки осмислено, по-дорослому робив це.
Пригадую два випадки, як він читав Шевченка. Першого разу це був конкурс до дня народження Кобзаря, який ми проводили в березні. Тарас читав на ліцейській сцені вірш «Розрита могила». По-перше, я раніше взагалі не чув цього твору Шевченка. А по-друге, хлопець читав настільки образно, що в мене, дорослої людини, склалося таке враження, що я стою біля цієї розритої могили. В нього не було фальші, було все природньо.
Ще один випадок стався, коли я був у них на уроці. Він тоді читав вірш «І виріс я на чужині і сивію в чужому краї…». Було таке враження, що перед мною стояв чоловік, десь років 60 чи 70. Настільки Тарас емоційно. і змістовно передав слова. Ніби він прийшов сам з цього заслання. То от це в нього таке було внутрішнє було.
Чому полякам повезло, а нам не повезло?
– Тоді в школі їм викладався повний курс історії України. Тарас не належав до тих, хто мовчав на уроках. Він вступав у якийсь дискусії, висловлював свої думки. Були такі ситуації, коли він, чесно казав: «Ви знаєте, я на сьогодні не дуже добре підготувався, але я вам обіцяю наступного разу такого не буде». Всі діти обіцяють, але якщо він пообіцяв, то неодмінно дотримувався слова.
У Тараса було не байдуже ставлення до історії, до подій минувшини. Особливо я пам’ятаю, як в 10 класі, коли ми вивчали національно-демократичну революцію початку 20 століття, і там все це пов’язане з боротьбою і з програшами. Він ніяк не міг з цим змиритися: «Ну чому так? – допитувався. – Чому полякам повезло, а нам не повезло?»
Ми тоді зосереджувалися на зовнішньому чиннику, тому я пояснював, як зовнішній чинник може відіграти, вплинути на долю всього народу. Європа була зацікавлена в Польщі. Хотіла, щоб повернути їй незалежність, а Україні – ні. І Україна лишилася на роздоріжжі.
А він все: чому та чому? Я знову пояснював, що ми можемо тільки припускати чому, а в голову влізти політикам ми не можемо. У нього було багато запитань, тобто Тарас був дуже вдумливим хлопчиком, який мислив. Він і розмірковував, як доросла людина.
Людина, яка все порівнює, явно щось хоче змінити
Коли Тарас закінчив школу, ми довгий час не спілкувався. Періодично бачилися з ним на вулиці 16 липня, де він навчався в Інституті слов’янознавства. А перша наша післяліційна зустріч відбулася, коли я їхав в Київ на початку двохтисячних. Він з дружиною їхав тією ж маршруткою. Ми цілу дорогу з ним проговорили. Тарас розповів, що вони приїхали з Німеччини, про те, що він робив за кордоном, де вчився, де працював. І знаєте, це були міркування вже дорослої людини.
Ми обговорювали з ним, речі, які стосувалися України. Він весь час мене питав: «Ви були за кордоном?». А тоді виливав те, що його боліло: «Ви знаєте, я не знаходжу собі спокою. Ну чому так? Чому вони живуть там краще?». І він наводив елементарні приклади з побуту, організації життя, дивуючись: «Чому ми так не живемо?» Він тоді нічого не говорив: повернеться з-за кордону чи ні. Але з розмови складалося враження, що він не залишиться там, що він повернеться. Тому що людина, яка ставить такі запитання і порівнює, вона явно щось хоче змінити.
Тарас завжди вдавався до порівняння. Наприклад, запитував: «А хіба ми не можемо так утилізувати пляшки?». Він розповідав, скажімо, про способи утилізації пляшок, паперу і т. д., і тут же зауважував: «Ну хіба для цього треба ресурси? Ні!» І я тоді подумав, що Тарас точно буде займатися чимось корисним, щоб змінювати Україну. І це була одна така дуже довга розмова, швидше, навіть дискусія філософського спрямування. А як зробити, а що поліпшити?
У нього все було розписано по хвилинах
Востаннє я з ним бачився, коли він був задіяний у війні. Тарас прийшов до нас в ліцей у військовій формі. Це було влітку, йому потрібно було ксерокопію документа про освіту – він щось десь втратив. Тоді просив допомогти йому знайти в архіві матеріали і видати довідку.
Тарас настільки був зайнятий. Ви знаєте, що в мене склалося таке враження, що в нього все було розписано по хвилинах. Це була людина, в якої були справи. Було видно, що в нього життя – на суцільних колесах, що це людина дії…
Через те дуже шкода, що такі йдуть, дуже шкода. Це люди, які можуть розбудовувати Державу. Це ті, хто не втече. Це ті, хто не здасть, хто відповідальний за сім’ю, родину, дітей. Це ті, які не просто народжують, а які й виховують. З одного боку, здавалося б, це звичайна така собі людина. Але з таких звичайних, але відповідальних, людей формується той кістяк народу, який щось може зробити. І через те дуже сумно, що таких Господь-Бог забирає. Отакий спомин в мене про Тараса.
Матеріал підготовлено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.