В палаці культури «Текстильник» Рівного відбувся високомистецький захід, підготовлений просвітянами під орудою Миколи ПАНАЩУКА, який був присвячений пам’яті лауреата Шевченківської премії, класика української і світової культури, мислителя, достойного продовжувача Івана Франка Дмитра Васильовича ПАВЛИЧКА.
Зі щирими спогадами про Поета поділився депутат України трьох скликань Микола Поровський.
Він сказав: «Це той Павличко, який руйнував радянську тюрму. Він одним із перших підписав Акт про незалежність нашої держави».
Талановитий поет, художник Микола Тимчак теж мав теплі зустрічі з майстром слова. Читав власні поезії, присвячені Дмитрові Павличку і сказав, що той був керманичем нації. Про роль Павличка в утверджені українсько-польських стосунків, які були непростими, розповіла кандидат філологічних наук Лілія ОВДІЙЧУК.
Майстерно декламували поезії учні, лунали на його слова пісні, говорили про нього як про визнаного у світі майстра поетичного перекладу, культуролога. Усім припав до душі хор «Лукаш» під орудою заслуженого працівника культури України Галини Івченко.
А я, милуючись майстерним співом аматорів, спостерігаючи за монітором, що демонстрував одна за одною світлини, на яких поруч друзів, політиків, родини був присутнім майстер високої поезії, линула думкою до своєї рідної ЗОШ №4, в якій пропрацювала 42 роки. Вивчаючи творчість Дмитра Васильовича, я наголошувала учням, що він талановитий лірик, співала з ними на слова поета пісні «Лелеченьки», «Два кольори», розповідала, що вони звучать на всіх континентах світу. Тоді й на думку не спадало, що я кілька разів зустрінуся з цим державотворцем, який переніс у літературу долю свого народу. І в думках не було, що колись наяву побачу велета філософської думки.
Вперше зустрілася з ним у Рівному, коли він приїхав на запрошення незабутнього Василя Червонія. Це була майже приватна зустріч із творцем Народного Руху на Рівненщині. Добре пам’ятаю цю подію початку дев’яностих, ось уже більш як 30-літньої давності. Проводжаючи його, стоїмо на пероні. Я (автор цієї статті), Марія ГОЛЕНКО, пан Василь, Ірина Міськова. Чекаємо потяг на Львів. В очікуванні вдивлялися в обличчя такого відомого письменника, вловлювали, вбирали в себе кожне його слово. Він згадав 1948 рік. Тоді галичан свідомо не приймали у київські вузи. На даху потяга, без грошей, він повертався до Львова. Була зупинка. Рівненська міліція, стягнувши з даху, обшукала його речі в надії знайти компромат, бо в руках тримав велику валізу. А нині привітно з нами жартував, запрошував у гості…
Вдруге я мала можливість побачити пана Дмитра у світлиці голови «Просвіти» Бориса Степанишина, коли останній шукав захисту від нападників, які розкололи цю патріотичну організацію. Адже поет вчився разом з нашим головою «Просвіти» у Львівському університеті. Обидва були упівцями. Я чула його палку промову на Гурбах. Забула лишень, з якого приводу п. Дмитро був у Будинку культури ім. Тараса Шевченка з дружиною Богданою, родом із Тернопільщини, та двома їхніми доньками.
Тоді я сиділа неподалік від цієї аж надто скромної родини. Чи могла я здогадатися, що в недалекому майбутньому його донька Соломія допомагатиме з перекладами батькові, а він називатиме її своєю вчителькою?
Останній приїзд цього достойника в Рівне відбувся у 2016 році. Звичайно, він відвідав Народний дім, розмовляв із письменниками. Зокрема, Євгеном ШМОРГУНОМ, Василем БАСАРАБОЮ, Миколою ТИМЧАКОМ. Поцікавився просвітянською бібліотекою, в якій я на громадських засадах працюю ось уже 10 років. Йому тоді Ірина БАКОВЕЦЬКА вручила на згадку з дарчими підписами рівненських просвітян книгу «Революція Гідності», автор якої – місцева письменниця Анна ЛИМИЧ. Потиснув мені руку, бібліотеці «Просвіти» подарував книгу «Спогади».Дмитро Васильович піднявся на третій поверх, зайшов у кімнату-музей Василя Червонія. Перехрестився, опустив голову, витер непрохану сльозу.
Вже пізніше під орудою голови «Просвіти» Івана ВЄТРОВА відбулася у вщерть заповненій залі Рівненського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти презентація його спогадів. Вразила мене не тільки його феноменальна пам’ять, ерудиція, гострий розум. Дійсно, переді мною, вчителями-курсантами стояв 86-річний Мудрець – справжній професіонал, співець нашої волі, який жив, горів і страждав Україною.
Тетяна ПІЯР, просвітянка