«Союз українок» відродився майже через пів століття у Рівному.
У Рівному, яке входило до Волинського воєводства, у 1926 році була створена патріотична жіноча організація. Біля її витоків стояли такі звитяжниці, як С. Лозицька, О. Глинська, Н. Негребецька, О. Зброжек, А. Горохович.
Ця стаття – нагадування про тих, які жили і боролися за волю проти польського свавілля…
Метою громадської організації було ведення просвітянської роботи з історії, культури, моралі, етики, релігії. Жінки, зокрема голови «СУ», а це С. Лозицька, О. Глинська, Г. Рощинська, багато потрудились для створення філій у Басовому Куті, Клевані, Межирічах, Здолбунові, Здовбиці.
У 1939 році більшовики ліквідували жіночу організацію. Патріоток М. Весельську, С. Гаврилевич було вивезено та у ворожому краї замордовано. Зазнала мук родина Негребецьких, Дзіваків, Бичковських. Спробувала пекла більшовицьких в’язниць багаторічна голова жіноцтва Параскевія Багринівська. Доживали свій вік у далекій Америці Антоніна Горохович, Марія Скрипник, Галина Іллюк, Марія Бульба…
У липні 1990 року відродження «Союзу українок» настало майже через 52 роки. А зробила це Євгенія Михальчук, учителька ЗОШ №4 м. Рівне. Вона стала першою головою відродженої організації. Пізніше очолювали посестри Ярослава Гірник, Любов Гаврилюк, Валентина Плисюк.
Ми зі співчуттям та великим інтересом слухали сумні розповіді жінок-каторжанок Надії Мудрик, Анастасії Кватири, Дарії Лещак, а також Наталії Негребецької, Ніни Криштальської, Євгенії Семенюк, Надії Левчик, Надії Бойко, батьків, братів яких було вивезено з дітьми на чужину.
А чому взялася за перо? Про кого хочу детальніше розповісти? Приводом до написання статті спогадів стала моя присутність в якості гості на конкурсі «Краща книга Рівненщини», який відбувся в Обласній науковій бібліотеці.
Переможцями стали рівняни Петро Велесик, Валентина Люліч, Валерій Войтович, а також відомий письменник з Гощанщини Спиридон Кравчук. Його книга «Бурелом» розповідає про боротьбу місцевого населення за волю на землях Погориння, Прислуччя.
Хотілося б, щоб цю книгу прочитали жителі Сапожина, Корця, Крилова, Межиріч, Даничева, Бабина, Стовпина. Знаю багатьох людей з того краю. Співала з ними в церковному хорі, писала про тих, хто брав участь у визвольних змаганнях статті, які друкувалися в місцевих засобах масової інформації…
Читаючи роман, я на сторінці 43 знайшла розповідь про учасницю національно-визвольного руху Галину Кухарчук-Петренко. Вона, як і її батько, петлюрівець, вчителювали. Коли почалася війна, Галина, колишня випускниця Львівської школи Українського педагогічного товариства, пішла служити отаману Бульбі Боровцю. Мала псевдо «Безталанна». Ось що вона розповідає батькові:
«Вантаж доставила: сім радянських автоматів, стільки ж гвинтівок, ящик набоїв і два десятки гранат».
Рідна людина, батько, котрий мав псевдо «Дорош», яка погодилась відпустити дочку в небезпечну дорогу, радісно притискав її до грудей. Судилося п. Галині зазнати катувань у рівненській тюрмі, сидячи в одній камері з союзянками Ольгою Миколюк (її бандити зі сходу розстріляли у Страсний четвер) та Валентиною Пастушок, якій чужинці присудили 25 років каторги.
Ця скромна жінка розповідала союзянкам про свої зустрічі зі Степаном Бандерою, Ярославом Стецьком, Климом Савуром. Членкиня проводу УПА, пізніше – почесна союзянка, дев’ятирічна каторжанка, була вірна клятві «Здобудем Українську Державу або загинем у боротьбі за неї». Таким героїчним, мученицьким було і залишається воно, наше незламне жіноцтво.
Відходять у засвіти першопрохідці, жінки «Союзу українок». Хотілося б, щоб їхні імена потрапили не в одну книгу.
Тетяна ПІЯР, просвітянка