Сьогодні в Рівному попрощаються із Героєм 21-річним Олександром Шияном. За бажанням Героя, військового вшанування на майдані Незалежності не буде. «Жодних штучних квітів, світський одяг та камерна церемонія прощання для найближчих», – саме так просив Олександр. Тож рідні виконують його останню волю.
Олександр Шиян народився у Бердянську на Запоріжжі. Втім, доля привела його саме до Рівного, звідки родом дружина Героя — Олександра.
“Багато часу він присвятив служінню для діток з інвалідністю та їхніх мам. Люди, які бачили це, кажуть, що Саша – це людина з добрим і люблячим серцем. То було не просто волонтерство. Він дійсно щиро любив цих дітей, багато з яких були з важкими формами інвалідності. Саме під час такого волонтерства у пансіонаті ми і познайомилися, закохалися, почали планувати спільне майбутнє. Він був люблячим чоловіком, справжнім джентельменом, яких мало. Турботливим і вірним. Навіть дивлячись в очі смерті, він більше хвилювався не за себе, а за тих, кого він залишить тут, на землі. За три роки сімейного життя, не було і дня, щоб він не сказав, як сильно любить. І то були не пусті слова, а весь час підтверджені діями. Він був винятковим. Таких не було і не буде,” – розповідає дружина Героя.
Після одруження Сашко переїхав до Рівного, був відданим та турботливим чоловіком та братом.
Сашині сестри пригадують, що він був не тільки як старший брат, а й як наставник, друг, особистий захисник та борець за справедливість. Він завжди захищав свою сім‘ю перед оточуючими. Був авторитетний, мужній, серйозний.
“Братик, маленький, а відгукався на великі біди. Він був там, де були інвалідність, смерть і потреба. Його праця любові залишила нетлінний слід у моєму житті,” – розповіла Катерина, дружина померлого двоюрідного брата, якій Герой допомагав піклуватися про донечку з інвалідністю після смерті чоловіка.
Сашу завжди цікавив його рід – в нього було багато різних версій, звідки все-таки походить його прізвище і хто насправді його предки. Тому він завжди шанував своїх бабусь і дідусів. Він пишався тим, що українець.
Тож, коли ворог прийшов на рідну землю, Сашко не зміг залишатися осторонь. Спершу подбав про дружину, аби була у безпеці. А сам волонтерив, потім потрапив до сил територіальної оборони та врешті ЗСУ.
“Саша не хотів воювати, але у його рідному Бердянську війна значно ближче, аніж у Рівному, тому бачив багато на власні очі… Тато його друга загинув в АТО, тож Саша не хотів, аби орки були тут, прагнув, аби вони пішли геть,” – продовжує Олександра.
Сашу всі згадують з посмішкою. Він був веселим, гуморним добряком. При цьому цілеспрямованим, впевненим і морально сильним. Ніколи не мирився з несправедливістю, навіть найменшою і незначною. Він завжди боровся з нею.
Побратими Сашка відгукуються про нього, як про справжнього, щирого патріота, відданого своїй справі. З ним не страшно було йти на війну. Він мав велике і сміливе Козаче серце. Саша був як друг і брат, підтримував своїх товаришів, навіть поки сам був у пеклі боїв. Завжди виходив на поміч.
Та в першу чергу, Сашко завжди залишався християнином, віруючий ділами і вчинками, сильний приклад служителя.