Історія почалася на кладовищі невідомих воїнів у Дніпрі й знайшла своє продовження на сцені Рівненського драмтеатру. Марія Матіос розповідає про неймовірну зустріч – письменниця й мати героя, чиє ім’я вона вписала в свою книгу, навіть не знаючи, чи є у нього рідні…
Рівненський драмтеатр нещодавно розпочав 86-й сезон прем’єрою вистави «МАМИ». Постановку створено за однойменною книгою сучасної української письменниці Марії Матіос у співпраці з київською режисеркою Анжелікою Чорнойван, художницею Катериною Кардель та колективом театру.
«МАМИ» – це історії жінок, які пізнали щастя материнства і біль утрати. У їхніх долях – відбиток трагічної історії українців, що в різні епохи ставали жертвами агресії північного сусіда. Вистава звучить як особиста й водночас національна пам’ять, як щире свідчення поколінь.
Проте за кожною художньою історією часто стоїть життєва правда. Саме такою правдою поділилася з читачами Марія Матіос, розповівши на своїй сторінці в соцмережах про неймовірну зустріч, що стала можливою завдяки театральній постановці:
«Ця історія, якою я упродовж кількох днів «інтригувала» читачів свого Інстаграму у час перебування в Рівному напередодні прем’єри, – сумна і водночас світла. І хоч вона ще триває, хочу розказати бодай стисло.
Для мене вона почалася 2017 року, в один із приїздів до тодішнього Дніпропетровська по дорозі з АТО. Після військового госпіталю я попросила відвезти мене на місце, де ховають неопізнаних воїнів. Так я опинилася на Краснопільському кладовищі. Серед могил із пронумерованими табличками «Тут спочиває невстановлений захисник України – Реєстр №… – Вічна пам’ять» я зауважила кілька могил із портретами, іменами і датами. Мені сказали, що це могили тих, кого (за результатами аналізів ДНК) признали родичі, але водночас відмовилися від перепоховання. Переважно, щоб не тривожити рештки загиблих. (У телефоні у мене зберігаються ці фото).
Пишучи МАМУ СИДОНІЮ (книжка МАМИ) я назвала три справжні прізвища з Краснопілля: Дмитро Пермяков, Юрій Коновалов, Сергій Іщенко. Подумала: хоч так залишу їх імена в пам’яті тих, хто читатиме книжку. А вже під час підготовки до вистави попросила працівників Рівненського театру спробувати розшукати когось із родичів загиблих. А раптом!..
Скажу так: розшукали двох мамів, одного батька і дружину. Одні живуть у Дніпрі, інші у Києві, ще одна мама – в Одеській області. Усіх запросили на виставу (театр брав на себе всі витрати). Мали намір приїхати всі. Але ж, розумієте: життя – вік, тривога, страх, особисті проблеми. Іншим разом приїдуть.
З міста Роздільна Одеської області приїхала мама Сергія Іщенка – Віліна Петрівна Іщенко. Після кількаденного спілкування з цією неймовірно світлою, інтелігентною жінкою можна написати ще одну книжку про її сина. «Кіборг», солдат Сергій ІЩЕНКО (22.12.1975 – 20.01.2015) загинув у ДАПі, відмовившись від евакуації, поступившись місцем пораненому товаришеві. Свого часу Віліна Петрівна погодилась із результатами аналізу ДНК, ще кілька років після того сподіваючись на диво… Дива не відбулося. Тепер у Роздільній на алеї героїв – лиш портрет її сина, а за першої нагоди мама іде в Дніпро на його могилу. Не скаржиться. Вірить у нашу перемогу. Лиш зітхає, що після 2019 року вже ніхто їй не дякував за сина, як було до цього. І не збирає матерів загиблих.
Віліна Петрівна у Рівному була огорнута увагою і турботою колективу театру (дякую, Володимир Петрів!, дякую, Іренко, дякую, Тетянко!). А два вечори поспіль, на завершення вистави ми запрошували Віліну Петрівну на сцену і я розказувала цю історію. І це були неймовірно зворушливі хвилини. Чули би ви, як приймало Рівне цю маму!
У перший вечір на сцені я подарувала їй вишитий рушник і пов’язала ним її, як пов’язують на гуцульських весіллях найдорожчих гостей. Це один із тих рушників з моєї домашньої колекції, якими у виставі Сидонія (акторка Катерина Лапіна) пов’язує хрести на Краснопільському кладовищі. Подарувала їх всіх театрові. Хай служать людям.
А розчулена Віліна Петрівна повернулася до себе додому. Каже, невісточка, яка мешкає у Дніпрі, шкодує, що не приїхала з нею також.
Ось така невигадана історія однієї Мами. І чомусь мені так здається, що вона колись ще матиме продовження».