«Тиша на знімальному майданчику! Камера… мотор!» – ці слова звучать для десятків дітей із Рівного та інших міст України не як гра, а як справжня пригода. У центрі сюжету не вигадані супергерої, а юні актори, для яких кіно стає способом говорити про себе. Усе це в унікальному кіножурналі «Байки», де кожна історія – це крок дитини до великого екрану, а кожна роль написана спеціально під її характер, вік і мрію.
Над стрічками працює повна команда: сценарист, режисер, оператори, композитор, звукорежисер, монтажер. А зйомки – по вихідних, по 3–6 годин, щоби не заважати навчанню, але дати повне занурення в процес. Після кожного сезону, який складається з 12 фільмів, – премʼєра на великому екрані в «Кінопалаці Кіно – Доміно». Тут на червоній доріжці діти отримують свої перші нагороди, дипломи й навіть «Оскари» за кращу чоловічу та жіночу роль.
Про те, як народився дитячий міжнародний кіножурнал «Байки» та як участь у ньому змінює дітей – ми поспілкувалися з Олександром Молодцовим, головою Рівненської обласної кінокомісії та продюсером проєкту.
Війна зруйнувала плани, але не мрію
– Як з’явилася думка створити кіножурнал «Байки»?
– Я родом із Донеччини, народився в Горлівці. Ще у 2014 році ми планували створити власний кіножурнал для області, своєрідний аналог «Єралашу». У травні того ж року провели перший кастинг, зібрали акторів і відзняли перші замальовки. Участь брали і діти, і дорослі, відомі люди з Донецька, Горлівки, Макіївки, Єнакієвого. Але до прем’єри ми так і не дійшли – почалися обстріли і довелося переїжджати, як і багатьом іншим.
Я переїхав до Запоріжжя й там продовжив те, що ми вже вміли добре робити. Дуже швидко проєкт зацікавив інші міста. Першим зателефонував тодішній Кіровоград (нині Кропивницький), далі – Дніпро, Полтава. А коли кіножурнал з’явився в центральній Україні, запрошення почали надходити і з заходу країни.
Формат, якого не вистачало Україні
– Чому обрали саме формат коротких дитячих історій?
– Тоді в Україні такого формату не існувало. Я знайомий з Аланом Бадоєвим – ми разом народилися й виросли в Горлівці, в одному кварталі. До кіно я десять років займався музикою. І саме він порадив мені перейти від музики до зйомок. Як показав 2022 рік, ця порада виявилася дуже вчасною: під час війни музика відходить на другий план, святкувати вже не хочеться. Ідею знімати з дітьми я придумав сам. Хотілося заповнити нішу, якої в Україні фактично не було, і стати своєрідним «українським Грачевським».
Кіногурток, що виріс до міжнародної сцени
– Ви починали ще у 2014 році. Як «Байки» змінилися відтоді?
– Наш проєкт виріс масштабно. Спершу ми працювали в Україні, а згодом почали зйомки за кордоном. Там теж брали участь українські актори – ми лише змінювали локації. Для тих, хто нині живе за межами країни, це стало ковтком свіжого повітря: ми несемо їм трохи тепла з України.
Спершу ми бачили кіножурнал радше як розважальний проєкт, своєрідний гурток за інтересами. У радянські часи в кожному будинку культури був кіноклуб поряд із танцями чи вокалом. Після незалежності ця традиція зникла. Я ж хотів відродити її в сучасному форматі, щоб у кожному обласному центрі діти й дорослі мали можливість творити кіно.
Україна має багату акторську спадщину: Ніна Ільїна, Лариса Кадочникова, Віктор Андрієнко та багато інших. Вони формували історію нашого кіно, відкривали шлях навіть тим, хто потрапив у Голлівуд. Але сьогодні їхні імена майже не відомі. Ми більше говоримо про блогерів, які збирають перегляди. Я ж переконаний: потрібно відрізняти культуру від простого контенту.
Кіношкола без класів і підручників
– Скільки часу займає підготовка одного випуску?
– Усе залежить від складності. Над будь-яким фільмом працює команда: все починається з ідеї, далі пишеться сценарій, підбираються локації й актори, відбувається зйомка, монтаж, композитор створює музику та саундтреки. Це велика робота, але якщо процес налагоджений і кожен знає своє місце – все робиться швидко.
У Рівному я зустрів чудових людей лише рік тому. Вони були звичайними студентами коледжу інформаційних технологій чи навіть школярами. Через війну багато фахівців виїхали, виникла гостра проблема з кадрами. Тому я вирішив навчати молодь. Протягом півроку ми робили більше практики, ніж теорії. І тепер вони вже самостійно можуть створити будь-який фільм. Це, власне, і є результат нашої роботи.
Маленькі актори – велика увага
– Хто пише сценарії? Чи є місце для дитячої творчості?
– Сценарії створюють наші автори. Дітей ми не долучаємо, тому що спочатку складаємо список ідей, з них пишемо синопсиси, які викладаємо в групу для батьків. Вони обирають, у якому фільмі хочуть зніматися їхні діти. Потім сценарій підлаштовуємо під характер дитини, її можливості.
– У якому жанрі найкомфортніше працювати?
– Найчастіше працюємо в жанрі комедії. Через нього легко показати суспільні теми – наприклад, стосунки між батьками й дітьми.
– Які найбільші труднощі виникають під час зйомок із дітьми?
– Діти, коли невпевнені в собі, говорять тихо, дивляться прямо в камеру, забувають слова. Це приходить із часом, але на початку майже всі новачки поводяться саме так. Хтось звик учити віршики й працює старанно, а хтось зовсім інакше.
Найбільша складність – тримати їхню увагу. Під час зйомок вони поруч із друзями, починають гратися, відволікаються. Тому потрібні постійні репетиції: щоб слова не забули, щоб зйомка не переривалася. Якщо щось не так, перезнімаємо.
Є один великий плюс і один великий мінус. Плюс у тому, що це діти. Вони грають самих себе й не «переграють», як дорослі, які намагаються наслідувати професії чи жести. Дитині достатньо вдягти халат, і вона вже лікар у кадрі. Вона природна.
Мінус у тому, що робота з дітьми має більше обмежень. Є питання цензури: не можна, щоб у кадрі були алкоголь, тютюн, сцени булінгу чи бійки. Усе має бути лагідно й красиво, всі усміхаються. Це добре, але не завжди цікаво для драматургії.
Незалежність дорожча за телеефір
– А як фінансується «Байки»? Чи є підтримка від держави або спонсорів?
– Я від початку хотів, щоб це був саме кіноклуб або гурток – і так воно нині працює в кожному місті. Батьки сплачують за участь дітей так само, як платять за уроки танців чи співу.
Цього року ми створили громадську організацію «Рівненська кінокомісія». Плануємо співпрацювати з містом і областю та подавати програми на фінансування. Хоча розумію: зараз, у такий час, підтримку швидше отримають документальні фільми, наприклад, про незалежність України. Наступного року буде кругла дата, й такі проєкти можуть зацікавити владу.
Я подавав заявки на фінансування під час пітчингу в Києві, але, відверто кажучи, результату не було. Наші діти потрібні нам самим, а не державі.
– Чи були спроби співпраці з телеканалами чи онлайн-платформами?
Ще на початку, коли з’явилися «Байки», ми вийшли на великі компанії, які мають канали 1+1, 2+2, СТБ, Новий канал. Їм було цікаво, і вони самі запропонували договір. Але був нюанс: усі авторські права мали переходити до них. Фактично проєкт ставав би їхнім. Це означало б зйомки лише в Києві, скорочення нашої команди й відсутність тієї атмосфери комфорту, яку ми створюємо для дітей у їхніх містах. Тому я відмовився.
Ми більше орієнтувалися на онлайн-платформи. Сьогодні в нашого YouTube-каналу вже близько 800 тисяч підписників. Паралельно нас підтримують місцеві телеканали, які не висувають жорстких умов. У Рівному це, наприклад, телеканал ITV. Тож глядачі можуть побачити роботи не лише в інтернеті, а й по телебаченню.
Кіно, яке лікує сміхом і вчить правилам
– На Вашу думку, дитячий кінематограф може впливати на виховання молодого покоління?
– Знаєте, наші фільми впливають не лише на дітей, а й на дорослих. У певному сенсі кіно – це психологія. Люди підсвідомо ставляться до фільмів відповідно до свого стану: коли сумно – шукають стрічку, щоб поплакати, коли хочуть підняти настрій – комедію.
Тому ми з самого початку вирішили: наші фільми мають бути повчальними, із закладеною мораллю. Це не «разовий гумор», який подивилися й забули. Я хочу, щоб ці історії можна було переглядати через рік, через десять років, і щоб вони залишалися актуальними й цінними для різних поколінь.
Сценарії створюють наші дівчата-авторки, і я завжди наголошую: фільми мають чомусь навчати. Наприклад, ми співпрацюємо з поліцейськими, щоб знімати історії з елементами правової освіти: діти порушують правила – «дитина-поліцейський» пояснює, чому так робити не можна. Так контент стає не лише розважальним, а й освітнім, придатним для шкіл чи бібліотек.
Інколи наші фільми стають дзеркалом для дорослих. Адже дорослі – це ті ж діти, тільки з досвідом. Часто батьки, які колись мріяли потрапити в кіно, реалізовують ці мрії через своїх дітей. А буває й так, що саме дорослі бачать у наших фільмах себе.
Рівне мріє стати кіномістом
– Які плани маєте на розвиток проєкту в Рівному та в Україні?
– Мої плани прості: повернутися в 2021 рік, коли ми могли працювати у звичному форматі. Тоді в нас були представництва в усіх обласних центрах, і діти з менших міст приїжджали до великих, знаходили себе й брали участь у зйомках. Територіально розширюватися зараз немає сенсу.
По Рівненщині ми вже працюємо активніше: відкрилися в Костополі, Здолбунові, Дубні та Сарнах. З наступного року хочемо двічі на рік проводити кінофоруми в цих містах із показами й зустрічами. А в Рівному плануємо відновити щорічні кінофестивалі. Потрібен майданчик, де можна розмістити велику кількість гостей і зробити місто візитівкою для кінематографістів.
Адже кіно завжди прив’язане до локацій. Якщо режисеру потрібен замок чи автентичне українське село, він шукає, де це можна зняти. І наше завдання показати, що такі місця є на Рівненщині. Бо там, де є кіно, там розвивається й туризм.
Ми плануємо запускати кінофоруми та кінофестивалі – формати, які вже раніше проводили й які завжди мали хороший відгук. Єдине, що залишається головним пріоритетом – це безпека. Якщо раніше ми бачили прильоти десь далеко, то сьогодні, на жаль, ситуація непередбачувана, і ніхто не може дати гарантії. Тому для нас дуже важливо, щоб усі події відбувалися в максимально безпечних умовах.
Коли дитячі «Байки» стають дорослими мріями
– Якою є Ваша найбільша мрія, пов’язана з цим проєктом?
– Мрія – щоб в Україні відродилося кіно. Я розумію: якщо зараз не вкладати знання в дітей і вони не полюблять кінематограф, то ми можемо втратити все. Людей, які ще тримаються за цю ідею, стає дедалі менше.
Якщо нічого не робити, кіно зникне, так само, як поступово зникає телебачення чи радіо. Усі підуть у соцмережі, TikTok чи Instagram. Це спрощений формат, а в інших країнах саме кіно залишається на першому місці. Я не хочу, щоб Україна перетворилася на країну «третього світу» без власного кіно.
Розмову вела Анастасія ВОЗГРЕЧКО
Читайте також: Юзефінський дуб у «Пущі Радзівіла»: виміряли обхват і підтвердили вікову життєздатність