Психологіня Наталія ДУБОВА, яка більше як рік працює з переселенцями, як ніхто розуміє їхній душевний стан і тривоги. Адже самій не раз через війну та сімейні обставини доводилося переїжджати з місця на місце, долати життєві труднощі, знаходити в собі сили і йти вперед.
У Святому Письмі пишуть: «Лікарю, зціли себе сам». Навчившись допомагати собі, психологиня у цю скрутну добу знаходиться поруч з тими, хто найбільше потребує підтримки.
Здавалося, немає нічого страшнішого, ніж втратити роботу
До 2014-го Наталія Дубова жила в Алчевську Луганської області. 12 років пропрацювала на одному місці – психологом-профконсультантом у Службі зайнятості. Допомагала людям, які перебували у кризових станах через втрату роботи. А ще – профорієнтацією, здійснюючи багато діагностичних обстежень.
– На той час здавалося, що немає нічого страшнішого, ніж втратити роботу, – каже Наталія Вікторівна. – Дедалі більше відчувала, що вплив негативу, який випромінюють ці люди, досить відчутно позначається на моєму емоційному стані. Тому почала шукати, як допомогти собі, аби не вигоріти. Ще тоді збагнула, що це – спорт, спілкування з людьми, які розуміють тебе.
Багато часу проводила з сином. Він тоді був ще дитиною. А коли у 2014 році через бойові дії на Луганщині вирішили виїхати з Алчевська до моїх родичів у село, помітила, що відновити внутрішні ресурси мені неабияк допомагає природа. Тоді й зрозуміла, що село лікує. Проживаючи там, працювала у Службі зайнятості, але вже на іншій посаді.
Допитливий психолог почала вникати, як переживають втрату роботи люди, які перебувають у зовсім іншому середовищі. Бо велике індустріальне місто – це одне, а село (особливо взимку) – зовсім інше. Спостереження збагатили її уяву про цю проблему: переживання людьми складнх життєвих обставин, що вони роблять у таких ситуаціях, як ставляться до негараздів.
У пошуках «свого» місця
Надбавши нового досвіду, Наталія Дубова прийшла до висновку, що не можна за будь-яких обставин зупинятися, треба рухатися далі. Так і вчинила, коли невдовзі сама опинилася у доволі скрутній ситуації.
– У 2015 році син закінчив школу і вступив до Харківського авіаційного університету, – розповідає Наталія Вікторівна. – Назріло питання: як вивчити сина? Адже зарплата державного службовця не достатня, щоб дозволити собі винаймати в іншому місті квартиру.
Шукала, намагалася щось знайти у Харкові, в інших містах Луганщини, де мала родичів, аби хоч питання житла вирішити. Пробувала відкривати власну справу. Але зрозуміла, що ресурсу, щоб допомагати іншим, немає. Адже на той момент дуже переймалася обставинами. Мене виснажувала тривога: а що далі? Намагалася знайти альтернативу, бо ми якось не звикли погано жити. До війни у нас було своє приватне підприємство. Тож почала шукати місце роботи, де більше платять. Так опинилася в ролі няні в Тель-Авіві.
В Ізраїлі подивилася на світ іншими очима
Переїзд до незнайомої країни, зі слів психологині, ще більше розширив її уявлення про те, що таке насправді кризові стани.
– В Ізраїлі теж траплялися обстріли, – веде далі Наталія Дубова. – Але не часто і далеко. Але там, в Тель-Авіві, коли заходиш у будь-який дім, то бачиш, що є спеціальна кімната, де можна сховатися під час обстрілів. Таке відкриття навіяло мені думки: «Так, світ такий. І твоє головне завдання – радіти тому, що маєш. Якщо можеш щось робити для того, щоб покращити своє становище, то роби це».
Придивляючись до життя ізраїльтян, жінка запримітила, що кожну хвилину свого вільного часу вони проводять з близькими і друзями, активно займаються спортом.
– Якщо вийдете в день шабату на вулиці Тель-Авіва, – зауважує Наталія Вікторівна, – то побачите, що це просто свято життя. В одному місці якісь пенсіонери навчаються робити фото. В іншому діти катаються на скейтах. У сквері та парку люди різного віку практикують йогу. Якщо підете до моря, то там на кожному кроці грають у футбол, волейбол, займаються різними видами водного спорту… Життя просто вирує. Я вперше в житті побачила, що на тренажерний майданчик вишиковуються чималі черги. Там і діти, і дорослі. В тому числі бабусі й дідусі. Ніхто не звертає увагу на те, у що ти вдягнений, який у тебе колір шкіри, якою мовою розмовляєш. Люди сповна насолоджуються дозвіллям.
Ніхто жодного разу не дорікнув за незнання мови
Ще один момент, який перезавантажив уявлення психологині про кризові стани – це ставлення людей одне до одного. В Ізраїлі вона жодного разу не почула докору на свою адресу за те, що не розмовляє ні на івриті ні хоча б англійською. Жінка володіє українською та російською. Трошки, як каже, знає вірменську, бо в неї чоловік – вірменин. На побутовому рівні розуміє французьку, яку колись вивчала.
– Коли приходила з дитиною на дитячий майданчик, люди завжди віталися, – продовжує Наталія Вікторівна. – Помітивши, що ти вдруге сюди завітав, зустрічають тебе, як добре знайомого – обіймають, тиснуть руку. Знають, що не знаєш ні івриту, ні англійської, намагаються всіма можливими способами порозумітися, показують на рухах. Усією поведінкою демонструють: якщо ти з нами і не чиниш нам ніякого зла, то ти – наш. Це мене надзвичайно приємно вразило.
Крім того, сім’я, в якій жінка працювала нянею, багато мандрувала Європою, інколи їздила в країни Сходу.
– Це також перевертає твій світогляд, – наголошує психологиня. – До речі, виїхавши з Донбасу, я відкрила для себе світ живопису та архітектури – відвідувала курси, на яких детально розбираються різні напрями мистецтва. Почала відвідувати музеї. І все це також додало життєвих сил.
Слухала історії маріупольців, які у перші дні просто жахали мене. Але заходиш у соцмережі, де розповідають про якісь виставки, подорожі, концерти, і знову ж таки переконуєшся, що світ такий – він контрастний і багатогранний. Шукати гармонію – це особиста справа кожного. Ніхто її для нас не створить.
Знову взялася за підручники
Початок великої війни застав Наталію Дубову в Ізраїлі. Жінка відразу поривалася повернутися в Україну, до сина, який у Києві. Хоча він заспокоював маму, що в нього все добре, вона наполягала: коли будуть разом, обом буде спокійніше. Десь до травня ще трималася. А потім, не стерпівши, через Відень і Польщу приїхала в Україну. Зупинилася у Рівному, куди тоді евакуювався син.
– Просто сидіти, нічого не роблячи, не могла, – зізнається Наталія Вікторівна. – Але не знала, як працювати з людьми, які переживають психологічний стрес, біль втрати. Нас не навчали цього, коли здобувала спеціальність дитячого психолога. (Закінчивши виш у 2000 році, жінка посіла посаду психолога в дитячому садку, в якому працювала з 1990-го. А коли дитсадки почали скорочувати, влаштувалася в Службу зайнятості). Курс кризової психології зводився буквально до трьох лекцій. І те було зовсім про інше – жертви Чорнобильської катастрофи, воїни-афганці. Та й усе дуже поверхнево. Тому, ще будучи в Ізраїлі, знайшла онлайн курси, які закінчила вже у Рівному. На них учили, як допомагати переселенцям, в тому числі дітям, як допомогти пережити втрати.
Закінчивши навчання, Наталія Дубова звернулася до Служби зайнятості, де їй запропонували вакантне місце в Рівненському центрі соціально-психологічної допомоги. Там жінку відразу застерегли: робота важка, а зарплата маленька.
– Але справа не в зарплаті, а в тому, що людям було важко і їм треба було допомагати, – пояснює Наталія Вікторівна. – А тих, кому потрібна підтримка, було багато. І всі вони – переважно переселенці. Жило у центрі десь до сорока осіб – здебільшого жінки з дітьми віком від 5 до 80 років. Були люди, які повернулися з полону. Ті, хто виїхав з-під обстрілів із Сєвєродонецька, Бахмута… Були люди, які отримували звістки, що залишилися без житла. Хтось втратив близьких… Щось вдавалося, щось – ні. Познайомилася з місцевими психологами, які допомагали мені.
Довелося згадати набуті знання
Влаштувавшись на роботу в Реабілітаційний центр, жінка звернула увагу на те, що немає особливо з чим працювати. Особливо з дітьми. Адже у мирний час там жили люди, які потрапили в складні життєві обставини. Заклад абсолютно не був розрахований на те, що там перебуватиме багато дітей. Не було чим малювати, погратися, розважитися. Відвідуючи свого часу семінари (це було у 2015 році), навчали складати грантові заявки. Наталія Дубова вирішила скористатися набутими знаннями.
Написала кілька проєктів: один з них стосувався облаштування кімнати для дітей, другий – облаштування психотерапевтичного простору. На реалізацію цих ідей грантодавці (БФ «Рокада» і БФ «Наше майбутнє») надали майже 420 тисяч гривень, за які закупили інвентар, іграшки, телевізори, комп’ютери. Втім через непорозуміння з керівництвом щодо використання обладнаних усім необхідним ігрових кімнат психологиня вирішила звільнитися з Реабілітаційного центру, де працювала майже рік.
Чоловіки не плачуть, вони «з’їдають» себе зсередини
Саме в цей час звільнилася вакансія психолога в Центрі підтримки «ЯМаріуполь.Рівне», в якому зареєстровано 1037 внутрішньо переміщених осіб різного віку – від немовлят до 83-річної бабусі, які проживають на територіях Рівненської та Волинської областей. Наталія Дубова запропонувала свою кандидатуру і її взяли.
– Дуже непростою була перша зустріч, коли 6-річна дитина розповідала мені про смерть свого батька, – зізнається Наталія Вікторівна. – Це було дуже важко. Насилу стримувалася, щоб не розплакатися. Зі слів її мами, дівчинка зі мною вперше заговорила про свою втрату. До цього взагалі не хотіла сприймати реальність. А тепер, видно, змирилася.
Зараз кризовими у психологині залишаються тільки чоловіки. Це її дуже бентежить. Бо, як вона зауважує, даються взнаки старі гендерні стереотипи: «Ти мужчина, ти повинен!», «Чоловіки не плачуть».
– Якщо нічого не зміниться, я навіть не знаю, що в майбутньому станеться з чоловіками, – каже Наталія Вікторівна. – Дуже прикро, але чимало чоловіків, в тому числі й серед маріупольців, з якими я стикаюся, починають пити. І щораз збільшують дозу. Це зрозуміло: коли щось болить, людина збільшує дозу ліків. Шкода, бо йдеться про цілком нормальних людей молодого і середнього віку, які працюють. Вони «згризають» себе зсередини: розповісти не хочуть, а самостійно справитися не можуть. Намагаюся знайти до них підхід. Інколи вдається.
Зовсім інша ситуація з людьми, яких у центрі «ЯМаріуполь» жартома називають активістами. Це здебільшого жінки 55-65 років, яким цікаво все. Як одна з них розповідала Наталії Дубовій, вона вже побувала на 35 тренінгах. Де що відбувається, туди і йде. Пропонують подорож – їде, концерт – іде, екскурсія – її, майстер-клас – вона і там. Але таких людей, на жаль, небагато – насилу 20. Прикро лише, каже Наталія Вікторівна, бо чим частіше людина виходить у світ, не сидить у чотирьох стінах, забившись у куточку, тим легше позбутися психологічного тягаря і відновити рівновагу.
Діти ображаються через «москалів»
Полюбляють заходити до психологині й діти. Інколи щоб просто поспілкуватися. Було, влітку завітала дівчинка. Наталія Вікторівна почала з нею гратися. Дитина непомітно розговорилася і психологиня відразу визначила, де в неї зачаївся страх, що породжує негативні думки. Почала з нею професійно працювати – і дівчинка почала позбуватися тривог.
– Дуже прикро, що багато дітей 6-8-річного віку, особливо ті, котрі живуть у селах, – продовжує Наталія Дубова, – не те що скаржаться, просто ображаються, що на них кажуть «москаль» чи «москалька». «Чому?», – допитуюся. – «Ти ж так гарно розмовляєш українською». А виявляється, буває під час уроку дитина забула українське слово, вжила російське. І це відразу викликає осуд місцевих учнів.
Треба віддати належне вчителям, які намагаються загладити такі ситуації, допомогти, підтримати. Втім дитині це все одно дуже западає в душу. У дорослих вже наріс захисний панцир, а діти не захищені. Їм розповідають, що Україна єдина, а вони бачать, що це не так. Дуже прикро, але третина молодих людей кажуть, що тут не залишаться. Що поїдуть кудись ближче до центру. Дуже переймаються ситуаціями, коли ображені діти категорично відмовляються ходити до школи, бо там їх обзивають «москалями». А яка вона, та дитина, скажімо з Харкова, «москалька», якщо вона 27 днів просиділа у підвалі, де не пила і не їла?
Треба йти далі
Загалом, маріупольці, зі слів Наталії Дубової, добре інтегрувалися в нові громади. Практично всі діти відвідують місцеві школи, гуртки, клуби, секції. Вони влилися у колективи. Лише маленький відсоток (це природно) залишилися замкнутими у собі. Дорослі всі працюють, кожен знайшов для себе якесь заняття.
Знайшла себе в житті й Наталія Дубова. Здобула ще одну вищу освіту – психолога в Національному університеті «Острозька академія». Адже, як каже, ніщо, в тому числі й наука, не стоїть на місці. Отож, аби йти в ногу з часом, треба рухатися вперед.
– Йдучи далі, думаєш, – ділиться Наталія Вікторівна, – можна здатися, зайнятися чимось іншим. Для прикладу, вишиванням. Але поки в мене ще є ресурси, продовжуватиму допомагати людям. Все те, що зараз говорять про психічне здоров’я, це правда. Про нього треба дбати. Щонайменше використовувати бодай найпростіші рекомендовані вправи (в інтернеті, телевізорі, газеті) – все працює. Допомагає. Переконалася в цьому за останніх півтора року. І дітям допомагає, і дорослим.
Василь ГЕРУС
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю газети «Сім днів» і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу
Читайте також: Проєкт «єРобота» допоміг стоматологині з Рівненщини здійснити мрію
- Учні з 61 громади Рівненщини вже отримують безплатне харчування
Гаряче харчування для школярів 1-4 класів уже запроваджено у 61 громаді області, а це 96% від потреби. Наша область входить до тих регіонів, де в 12 громадах учні безоплатно отримують шкільні порції як особи, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.