Золото листя і тиша війни – між ними поезія
Народна майстриня з Рівного Валентина Кондратюк – про поезію, що народжується з повсякденності, Котофейкіна та вірші під повітряних сирен
Валентина Кондратюк – це той рідкісний тип творчої особистості, яка знаходить натхнення в найпростіших речах: сніжинці на вікні, мурчанні кота, спогадах про дитинство. Її поезія народжується не в кабінеті письменника, а в гущі повсякденного життя – між домашніми клопотами, під час репетицій хору, серед ляльок-берегинь, яких вона створює власними руками.
Коли почалася війна, багато українських авторів замовкли, шукаючи нові слова для нових реалій. Валентина ж, навпаки, заговорила ще дужче – щодня по вірші, а то й по два. Її слова стали не лише творчістю, а й способом виживання, молитвою, оберегом для себе та інших.
Розмова з нею – це подорож у світ, де поезія не є розкішшю чи хобі, а необхідністю, як дихання. Світ, де з тривожних ночей народжуються рядки надії, а з суму за померлим котиком – ціла книжка для дітей.
Поезія з повсякденності
– Пані Валентино, чи пам’ятаєте той момент, коли вперше склалися у Вас рими? Яким було це відчуття?
– Так, пам’ятаю. У п’ятому класі на уроці літератури писали твір на вільну тему. Тої пори була сніжна, морозна зима. Я сиділа за партою біля вікна і, повернувши голову до шибки, побачила велику пухку сніжинку. І так мені захотілося про неї написати, що слова швиденько складали рядок за рядком, моя кулькова ручка старанно виводила кожну літеру. Я пишалася собою. Перший вірш. Та спроба віршування виявилася невдалою – я отримала набагато нижчу оцінку, ніж очікувала. Ось такий перший творчий доробок.
– Кажуть, що талант до слова успадкували від батька. А що саме від нього найбільше запам’яталося – інтонація, мудрість, гумор?
– Так, тато писав і навіть друкувався в газетах, коли був молодим. Я й не знала тоді про його талант. Лише згодом, через десятки років, дізналася, коли він знову вирішив віршувати. Думаю, що гумор і той дивовижний політ я таки успадкувала.
– Чи хтось у школі підтримав Вас у цьому, чи, навпаки, доводилося писати «в стіл»?
– Підлітковий вік для мене був часом невпевненості у своїх силах, своїх творіннях, хоча тоді був списаний цілісінький зошит на 48 аркушів, який нікому не показувала. Тому так, писано «в стіл». На жаль, не збереглося жодного вірша.
– Ваші вірші часто починаються з малого: листочка, сніжинки, букета. Це вміння помічати дрібниці – Ваш дар?
– Думаю, що кожна людина помічає такі дрібниці, просто не розглядає їх як підґрунтя до вірша.
Якось восени йду мокрим, після дощику, тротуаром і бачу намиті кленові листочки. Такі гарні, що пройти повз не змогла і назбирала. Склала букет і поставила у вазу. І ось маленький вірш:
На сірій стежці пляма золота,
То клен під ноги листя розкида.
Пройти повз золот-лист
немає сил,
Я підійму й букет зроблю на стіл.
Додому я листочки занесу
Й поставлю в вазу золоту красу.
Коли музика допомагає слову
– Ви малюєте і співаєте в хорі. Чи допомагає спів чи пензель відкрити нові відтінки у віршах?
– Думаю, що так. Ще в дитинстві під музику Поля Мор’я (цю платівку слухала майже щодня) складала пісні та співала вдома. А рік тому, наспівуючи одну мелодію, народився вірш про літо.
Люблю коли приходить літо,
І все буяє і цвіте.
Згадую гарний час канікул,
Як джміль над квіткою гуде.
Як ми малими задивлялись
На хмарки й молочко пили,
Як в полі квіточки збирали,
Плели віночки на горі.
Люблю, коли настає літо
І спогади ці оживуть:
Стіл деревʼяний, в вазі квіти,
У кварту молочка наллють.
Спішить бабуся з пиріжками,
Ще й з полуницею вершки.
Ох, як же хороше думками
Пройти дитинства стежечки.
Там пахне щастям і любовʼю,
Теплом і радістю душі,
От, повернутися б в дитинство,
Та стежки заросли усі.
– Бувало так, що спів у хорі підштовхував до нових рядків?
– Не так спів, як люди, що співають у хорі – добрі, талановиті, які всім серцем люблять народні пісні. Вони спонукають до написання.
Котофейкін і маленькі дива
– Книжка про Котофейкіна вже стала улюбленою в багатьох дітей. Як народилася ідея цього пухнастого героя?
– Був у мене трьохколірний котик. Та з ним трапилося непоправне. Сум із Музою створили Котофейкіна. Синові сподобався дитячий маленький вірш про Котофея, і він запропонував залишити рудого котика своїм персонажем і продовжити вигадувати пригоди. Так Котофейкін знайомиться з гусочками Гелгошами, які рятують його від спеки, з песиком Кубиком, з яким щоранку займається зарядкою, з голубами, які дуже полюбляють пісні руденького, та іншими тваринками. Ось так і утворилася ця дитяча збірка.
– У віршах котик потрапляє в кумедні й повчальні пригоди. А у Вас вдома є свій «Котофейкін»?
– Зараз у нас живе справжній Котофейкін – рудий котик, який потрапив до нас із-під Києва. Такий «пухкий подаруночок», який теж пізнає світ, по-своєму спілкується з голубами, муркоче, лащиться і надає оселі особливого шарму.
– Які відгуки від дітей чи батьків найбільше Вас зворушили?
– Коли робила презентацію книжки в перших класах, розповідала діткам про Котофейкіна, бачила оченята, які світяться добром і ласкою, а вуст торкалася щира усмішка. У ці хвилини серце тріпоче від радості, що розповідь цікава, її розуміють і підтримують маленькі слухачі. Це найпрекрасніші миті.
Слово під час війни
– Війна змусила багатьох переосмислити своє слово. Як вона змінила Вашу поезію?
– Війна стала початком нового періоду життя і творчості. Вже в березні наша сім’я випробовувалася на віру і міць. Вірші для мене стали свого роду розрадою. Щодня вірш, а то й два. Писалося про те, що найбільше нам всім боліло, та й зараз болить.
Найпершим був вірш про «павучків». Я пам’ятаю, що до нас у волонтерський центр, що утворився в Покровському соборі, завітало рівненське телебачення, ось там і прозвучав мій перший твір уже воєнних днів.
– Чи доводилося писати вірші під сирени? Які думки тоді йдуть першими?
– Так, писалося, ще й як. Ні на крок не давала своїй вірі та надії десь чи сховатися, чи перечекати.
– Є рядки, які стали для Вас наче особистою молитвою чи оберегом?
– Так, є такі рядки.
Запроторила відчай до льоху,
Біль – у сховок далекий сховала,
Одягнула спокій, як свиту
І довіру (щось довго лежала).
У кишені напхала обіймів,
Їх міцненько замочком закрила,
Бо щоразу вигулькують тісні,
Тільки б крок я назустріч ступила.
Й поспішила в незнане я завтра
Із усмішкою (завжди зі мною),
До незвіданих митей у датах,
Мрій майбутніх, у долю з любов’ю.
Коло підтримки і жіноча сила
– Ви керуєте «Клубом дозвілля». Що для Вас найбільша радість у цих зустрічах?
– Знову ж таки очі людей, які сяють вірою і добротою. Спілкування та можливість поділитися своїми знаннями і думками. Ми співаємо, читаємо вірші, граємо в цікаві пізнавальні ігри, проводимо майстер-класи і ходимо в театр, обговорюємо різні події та робимо свій внесок для пришвидшення перемоги.
– Які миті з клубу або з хору «Верес» найбільше гріють душу?
– Миті, коли тебе розуміють, підтримують. Їх безліч. Ось, наприклад, на відкриття моєї виставки інтер’єрних ляльок-мотанок в обласній бібліотеці мене підтримати прийшли мої подруги з «Клубу дозвілля» і народний аматорський хор «Верес», друзі та рідні. Від щастя моя душа співала, як кажуть, «була на сьомому небі від щастя». Такі миті найбільше гріють душу.
– Ви є в Союзі Українок. Чим для Вас важлива ця жіноча спільнота?
– Важлива в духовному відродженні української нації. Треба, щоб мова і культура наша далі розвивалася й міцніла, щоб було, як у словах пісні: «Україна – це я».
Ось уже 4 роки поспіль у Шевченківські дні ми проводимо фестиваль-конкурс «І твоя, Кобзарю, слава не вмре, не загине». Діти різного віку мають змогу співати пісні та читати напам’ять вірші великого Кобзаря. Хочу відзначити, що охочих щороку все більше. І це чудово!
У гармонії з тишею
– У яких умовах найкраще пишеться? Тиша, шум, чи, може, спів пташок?
– З насолодою слухаю спів пташок і дивлюся, як потріскує вогонь у каміні, щось згадую, щось вигадую. Ще полюбляю писати вірші в тиші, коли ніхто і ніщо не відволікає. У ці моменти відпускаєш усе, поринаєш у стан творчості. І це прекрасні миті!
Читайте також: У Рівному стартував II Всеукраїнський інженерно-технологічний хакатон