Валентина Демчик працює у Рівненському ліцеї №9 й усе в своєму житті робить за велінням серця, тому не вагається з вибором навіть у найскладніших ситуаціях. Вона була серед тих, хто після повномасштабного вторгнення ворога не чекав команди, що робити. Педагог разом з колегами почала нарізати стрічки для маскувальних сіток, виготовляти для розвідників кікімори.
Also available in English: More than five hundred kikimoras for the Armed Forces of Ukraine made by a teacher from Rivne region
Нині Валентина Демчик очолює спільноту педагогів-організаторів міста Рівне. У соціальній мережі Instagram створила сторінку для дітей під ніком nevga_movna, яка користується популярністю. Саме тут реалізується просвітницький проєкт «Ми – Україна!», покликаний виховувати в підростаючого покоління любов до України, її видатних представників, наших звичаїв, традицій.
Виготовила близько півтисячі кікімор
Перше, що впадає у вічі в кабінеті Валентини Олександрівни – військовий антураж: стрічки для маскувальних сіток; трилітрова скляна банка, яка слугує для виготовлення… кікімор на каски.
«На початку війни ми, вчителі, створили в ліцеї осередок допомоги військовим, – говорить пані Валентина. – Кожен намагався щось корисного зробити для перемоги. Ми мали вузьку спеціалізацію – нарізали з захисного матеріалу стрічки для плетіння маскувальних сіток і передавали їх спочатку в ліцей №18, а згодом до лялькового театру. Матеріал зносили вчителі, батьки, а потім купляли за власні кошти, зокрема в магазинах вживаного одягу. На жаль, ніхто нам не робив знижку на цей товар, хоча знали, на які потреби ми його використовуємо. Лише одна з продавчинь від себе особисто додала нам 50 гривень. Згодом вийшли на керівника звалища, що розміщувалося на околиці міста. Звідти привозили чимало тюків злежаної тканини, одягу з неприємним запахом, який доводилося довго вивітрювати, а потім тільки нарізати на смужки».
Згодом, зі слів Валентини Олександрівни, вони взялися за виготовлення кікімор, які ще називають каверами.
«Першою в ліцеї почала їх виготовляти наша колега Ольга Крисюк, – веде далі співрозмовниця. – Зараз продовжуємо плести з педагогинею Наталією Хохлюк, яка впродовж цих двох років свій вільний час присвячує такій потрібній справі. До речі, її чоловік нині воює на фронті.
Кікіморове «виробництво» в основному розгорнулося у волонтерів вдома. Хоча, коли є вільна хвилинка, весь реманент під рукою, до плетіння кікімор можуть долучитися всі охочі учні та вчителі.
«Спочатку на виготовлення однієї кікімори йшло 3,5 години, – пояснює Валентина Демчик. – Зараз, коли вже набила руку, вкладаюся у 2 години. Ми тісно співпрацюємо з волонтерським осередком при Покровському соборі. Саме там забезпечують відповідними матеріалами і звідти відправляють на фронт готові кавери. За два роки особисто виготовила для наших доблесних захисників сотні кікімор! Буду і далі продовжувати цю справу – до Перемоги!
До волонтерства вчителів доєдналися учні
Валентина Олександрівна радіє з того, що в ліцеї чимало активних учнів, які добре усвідомлюють, що йде війна, і що всім разом треба боротися з підступним ворогом. Так, учні 6-в класу постійно розсмикують мішки на нитки для плетіння, навіть під час тривоги не полишаючи цю важливу справу. Ліцеїсти з різних класів беруть додому матеріал для нарізування. А ще на уроках трудового навчання виготовляють обереги у вигляді маленьких ангелочків. Їм не треба нагадувати, щоб долучилися до цього процесу. Вони самі прибігають до вчителів і просять: «Дайте нам волонтерську роботу!».
«І це дуже круто, це мене надихає, – зізнається пані Валентина.
Ліцеїсти, як розповіла педагогиня-організаторка, окрім того постійно пишуть листи, передають малюнки нашим бійцям, які знаходяться на передовій.
У розмові з дітьми, – зауважує Валентина Олександрівна, – постійно наголошую: для військових це дуже важливо – малюнками вони обклеюють бліндажі, дитячі листи зберігають як дорогоцінну реліквію. Це їх мотивує».
До слова, Валентина Олександрівна сама з початком повномасштабного вторгнення почала виготовляти обереги-ангели, які передавали бійцям, дарували батькам українських захисників. А потім вона почала прикріплювати янголят як оберіг до кожної кікімори.
«Вірю, що він рятує життя, – каже пані Валентина. – Дуже хотілося б, щоб було саме так… Добре було б, щоб усі ми активніше підключалися до волонтерської роботи. Бо коли хтось каже, що від мене нічого не залежить, – це неправильно! Залежить, і ще як!»
Уже майже рік виходять на монопікет «Гроші на ЗСУ»
У листопаді виповниться рік, як пікетники перший раз вийшли під стіни міської ради. Валентина Демчик приєдналася до них у грудні.
«Підтримати нас приїжджала організаторка Всеукраїнської акції «Гроші на ЗСУ» Марія Барабаш, – розповідає співрозмовниця. – До нас, протестувальників, виходили міські високопосадовці, – каже пані Валентина. – Згодом ми змінили локацію – почали збиратися щосуботи з 11.00 до 12.00 години біля обласного драмтеатру».
Зі слів Валентини Олександрівни, активісти акції «Гроші на ЗСУ» хочуть донести свою позицію до місцевих депутатів. Протестувальники ставлять перед собою завдання домогтися збільшення фінансування Збройних сил України з міського бюджету до 20 відсотків.
«Спочатку на акції приходило більше рівнян, – продовжує пані Валентина. – Тепер зовсім мало. Додам, що в основному – це люди з активною громадянською позицією, а також ті, чиї рідні воюють на фронті. З-поміж нас є жінка, яка втратила сина, волонтери, активісти, молодь і люди старшого віку. Ми добре розуміємо, що збільшення фінансування на потреби Збройних сил збереже життя багатьом нашим воїнам, бо вони будуть мати більше дронів, засобів радіоелектронної боротьби, оптичних приладів тощо. Це війна не на життя, а на смерть. Підступний ворог хоче знищити нас як націю. Тому немає чого чекати, думати: треба діяти! І гроші витрачати не на бруківку, квітники, фонтани, а спрямовувати на потреби ЗСУ!».
Душею – на фронті…
Так говорить про себе Валентина Демчик. Бо на фронті вже тривалий час воюють її двоюрідний брат Олександр (позивний «Кок») і племінник Олександр (позивний «Агроном»). Взяли до рук зброю люди мирних професій – брокер і садівник.
«Двоюрідний брат пішов на війну на початку квітня 2022 року добровольцем, – розповідає пані Валентина. – Уже третій свій день народження зустрічає на «нулі». Зараз перебуває на одному з найгарячіших напрямків фронту – Покровському.
Племінник Валентини Олександрівни пішов захищати Україну, отримавши повістку. І став вправним воїном. Раніше нищив ворога під Бахмутом, зараз його підрозділ перекинули в район Торецька. Він уже майже 2 роки на війні.
«Для мене вони герої, пишаюся ними! – каже жінка. – Навіть перебуваючи в пеклі, підтримують мене морально, і не тільки. Брат, знаючи про наші мирні акції, якось зателефонував: «Вам, очевидно, треба мегафон? Допоможу!». Через два дні мегафон був у моїх руках. У недавній розмові обнадіяв мене щодо Покровська: «Не переживай, не віддамо!».
Волонтерка знає, наскільки для них, українських захисників, важлива підтримка й віра, що їх чекають вдома. Яке то для них щастя, коли з дому прийде посилочка з печенею, пиріжками чи тортиком, зробленими з великою любов’ю. Радіють, як малі діти!
«А ще, – продовжує Валентина Олександрівна, – радіють коротким зустрічам із найближчими, як ота недавня, коли зустрілись у Покровську батько з сином всього на 15 дорогоцінних хвилин (це про зустріч мого дядька з моїм братом). Тому щиро вдячна своїм рідним, їхнім побратимам, кожному, хто захищає! За можливість жити! Ми в неоціненному боргу перед вами!»
Ліцеїстам є на кого рівнятися
У ліцеї №9 учням є з кого брати приклад. Один із Героїв російсько-української війни – Олесь Самчук.
«Це дитя Богеми, надто ідеальний для цього жорстокого світу, зовсім юний, але його по праву можна назвати Людиною з великої букви, – каже про свого учня Валентина Демчик. – У нашому ліцеї діє президентсько-парламентська республіка «КУТ». Так-от, коли Олесь прийшов до нас навчатися, ми йому запропонували посаду міністра патріотичного виховання «Здорова нація». Він відразу погодився. Активний, щирий, талановитий, товариський, завжди усміхнений і чемний. Одне слово – справжній. Таким він був і залишиться в наших серцях».
Перед підписанням контракту зі Збройними силами Олесь завітав до рідного ліцею.
«Ми довго з ним розмовляли в моєму кабінеті, – згадує Валентина Олександрівна. – Він, між іншим, сказав: «Я підписаний на вашу інстаграм-сторінку, постійно її переглядаю. Ви робите потрібну справу. Не думав, що ви така націоналістка!». Сприйняла це як комплімент і правильний вектор руху».
Понеділок – «патріотичний», вівторок – «історичний»…
Сторінка, яку створила в інстаграмі Валентина Демчик, заслуговує на цінний досвід.
«Сторінку створено 4 роки тому, – розповідає пані Валентина. – Це був період ковіду. Контактувати з дітьми можна було тільки дистанційно, тому було дуже непросто працювати, здійснювати виховну діяльність. Тоді я задумалася, а чому б не об’єднати дітей навколо соціальної мережі? Діти, як правило, «сидять» в інстаграмі або в тік-тоці. Оскільки тік-ток – це не мій формат, зупинилася на інстаграмі. Запустити сторінку допомогли діти, нині випускники, Дарина Бондаренко, Тетяна Середа, Ірина Метлякова, Альона Ткачук. Дуже вдячна своїм вихованцям, що навчили новому ремеслу». От так педагог-організатор навчилась в учнів вести соцмережі.
Читайте також: Бойова медикиня заслуговує на хороші слова
Спочатку Валентина Демчик розміщувала на сторінці інформацію про заходи, що відбуваються в ліцеї. Додавала цікаві матеріали, опитування, змонтовані відео. Коли почалася війна, зрозуміла, що потрібно вести просвітницьку роботу, щоби «наповнити» і малих, і дорослих усім українським.
«Поділила тиждень на 5 днів, – говорить Валентина Олександрівна. – Понеділок – «патріотичний». Щопонеділка розміщую інформацію про Героїв, які віддали своє життя за нашу свободу. Вівторок – «історичний», готую матеріали про видатних постатей, суспільно значимі події. Багатьом моїм колегам і учням полюбилася «Рідномовна середа», яка об’єднує справжніх поціновувачів української мови. Четвер назвала «Мистецьким», щоб розмістити тут щось цікаве про культуру й мистецтво нашої країни, традиції й митців. «Туристична п’ятниця» також до вподоби багатьом, бо саме тут можна здійснити віртуальну мандрівку найкрасивішими куточками України».
На підготовку матеріалу у Валентини Демчик йде приблизно дві години: знайти, перевірити, змонтувати, оформити. При цьому вона обов’язково робить посилання на першоджерела, дотримуючись академічної доброчесності.
«Мені дуже подобається дізнаватися ще більше про нашу рідну Україну, – зізнається вчителька, – й ділитися цими знаннями з іншими! Буду рада бачити нових підписників за посиланням https://www.instagram.com/nevga_movna/?igshid=YmMyMTA2M2Y% !
На моє переконання, сьогодні інтелігенція має виконувати просвітницьку місію. Бо війна не за територію, а за нашу ідентичність.
А щастя крапельку – і світ уже у веселці!
Валентина Демчик пише вірші, знаходячи в буденності красу й гармонію.
Я попросила три ключі у долі…
Я попросила три ключі у долі…
Що перший ключ? Звичайно, од любові.
Бо без кохання – жевріти, не жити!
Нещасний той, хто не навчивсь любити.
А другий ключ – то віра і надія
У те, що зрониш, у душі прозріє.
Бо шлях Учителя – важкий він і тернистий,
Його пройти – не нанизать намисто.
А третій ключ від щастя я просила.
Як жінка, я часом така безсила…
А щастя крапельку – і світ вже у веселці!
І доля мовила: «Єдиний ключ – у серці!
Якщо воно наповнене вогнем
Любові, милосердя, доброти,
Повір, єдиним тим ключем
Всі двері у житті відчиниш ти».
Подякувати долі хочу я –
У мене є й покликання, й сім’я.
А ти мене, дурненьку, доле, вчи.
І… не потрібні вже мені ключі.
***
Журавлиний ключ по небу лине.
Ось змахнув крилом останній птах…
І печальна пісня журавлина
Оживе в зимових диво-снах.
Серце полином гірким наллється –
Так не раз бувало у житті:
Тіло плаче, а душа сміється,
Сонце – в небі, місяць – у пітьмі.
…Журавлиний ключ верта додому.
Вже скінчилися зимові сни.
Крила-крилоньки не знають втоми,
Силою наповнені весни.
Сонце засміється в розмаїтті,
Соками наповниться рілля.
В серці – щастя, бо нема на світі
Кращого, ніж рідная земля!
Повертай додому, рідний сину!
Як журавлик той, додому повертай!
І завжди люби ти Батьківщину –
Солов’їній пролісковий край.
У багатьох ліцеїстів батьки воюють
«У нас є клас, де батьки 11 дітей відстоюють незалежність на сході України, – говорить директор ліцею Іван Іщук. – В інших класах також багато учнів, чиї татусі на фронті.
Протягом навчального року в ліцеї №9 проводять чимало благодійних акцій на підтримку наших захисників. Використовують для цього різні форми – ярмарки, аукціони, розіграш лотерей, продаж сувенірів тощо. Так, під час однієї з благодійних акцій зібрали більше 50 тисяч гривень! До волонтерства долучаються практично всі. «Це важливо, – наголошує Іван Іщук, – бо тільки разом ми зможемо подолати ворога й повернути в Україну мир».
Василь ЗАКРЕВСЬКИЙ
- 2024-й для Квасилова був складним, але й продуктивним
Кінець року – це час традиційного підбиття підсумків, аналіз того, що планувалося зробити, що вдалося і що не вдалося. Про те, яким був 2024-й, що минає, для Квасилова, – з перших вуст старости селища Віти Кисільової.