8 серпня, виповниться 20 років від дня відходу в кращі світи корифея української словесності, лауреата Державної премії в галузі науки і техніки, автора 50-ти книг, першого голови «Просвіти» на Рівненщині, безстрашного патріота Бориса Ільковича Степанишина.
А 3 квітня наступного року відзначатимемо 100-річчя від дня народження славного сина України, іменем якого названо (рішенням Рівненської міської ради від 2005 року) одну з вулиць міста.
Цей мудрий українець неодноразово був оббріханий радянською владою. Сумно і боляче, що деякі сучасні «будівничі України» забули про сором і Бога, знову вилили корито бруду на знаного Педагога, просять засудити (невідомо ким) за нібито розкол рівненської «Просвіти» (аж через 20 років!). Може, не стануть оббріхувачі суддями, бо в декого – рильце в пушку. Вони підуть в небуття, а Борис Ількович увійшов в історію України як талановитий методист, справжній педагог, Просвітянин.
Знала цю Людину, Вченого майже 30 років, працювала з ним, часто була гостею у його родині. До моїх спогадів (які я розпочинаю) хай приєднаються десятки славних українців, які знали Бориса Ільковича як надзвичайно порядну людину, працелюба, ненависника тоталітарної системи.
Борис Степанишин мав тоді звання доцента
З цим проукраїнським діячем я познайомилася в середині 70-років минулого століття. Молодий, стрункий, він привів у мій 9-й клас студентів-практикантів з Рівненського педінституту, майбутніх учителів-філологів. Борис Степанишин мав тоді звання доцента. Уже в перший показовий урок за твором Тараса Шевченка «Мені однаково» учений підкорив усіх логічним мисленням, вишуканістю мови, непідкупною любов’ю до нашого Генія.
Пізніше завдяки Борису Ільковичу я стала членкинею «Просвіти», учасницею просвітянського хору. З ним сиділа у президії у Рівненському драмтеатрі під час відзначення першої річниці Ухвали про державний суверенітет України у 1991 році. Його виступ у храмі мистецтва – це був державницький розум про етапи духовного відродження нашої держави. Під його мудрим керівництвом перевіряла виконання Закону «Про мови», проводила уроки української мови у військовій частині, виступала з лекціями у Народному університеті «Просвіта», готувала рецензії на твір Купчинського «Зимовий похід» і його підручник з української літератури для учнів 9-го класу. Збирала кошти на спорудження пам’ятника Тарасу Шевченку, а також – підписи серед учителів на захист доброго імені уже на той час професора.
Гордою є з того, що пригостила у своїй скромній світлиці двох велетів духу – Бориса Степанишина і Павла Мовчана. Незабутній майстер слова записав мене до керівництва «Просвіти», згадав у своїй книзі «Дума про школу» як учителя-патріота. Як делегат VI з’їзду ВУТ «Просвіта», відгукнулася на прохання вже почесного голови «Просвіти» стати відповідальним секретарем цієї організації. У газеті «Волинь» вела сторінку «Вісті з «Просвіти». На її шпальтах вітала з днем народження, а також оформила сторінку «Пам’яті Бориса Степанишина».
Не забував майже щоденно приносити букетик квітів своїй дружині
Мене не раз дивувала його всюдисущність. То він виступає на мітингах, відвідує прем’єри вистав у драмтеатрі, пише рецензії, дає настанови вчителям під час методичних засідань. То друкує роздуми, статті, дослідження у галузі філології і друкує у журналах «Дивослово», «Українська мова і література в школі». Всіх, хто його оточував, дивувала непідкупність і щирість Бориса Ільковича, відданість своїй справі. При цьому він не забував майже щоденно приносити букетик квітів своїй вірній дружині Веліні. Днями вона відійшла у засвіти, встигнувши оформити п’ять папок із просвітянського спадку нашого вченого і передати на збереження у Рівненський обласний державний архів. Глибоко шануючи Бориса Степанишина, невтомно доглядаю могилу Великого Педагога.
Тетяна ПІЯР, почесна просвітянка
Читайте також: Російські генерали перетворили війну на власний піар, а нагороди роздають своїм родичам
- Блокування українських вантажівок було анонсовано поляками
Польські фермери розпочали анонсований раніше страйк перед пунктом пропуску “Медика – Шегині”.