Не зміг залишити своїх хлопців і пішов у свій останній штурм…

Діліться інформацією з друзями:

З 27-річним лейтенантом Володимиром Стельмахом рівняни попрощалися 16 березня 2022 року. Герой загинув у бою з ворогом, визволяючи від окупантів Київську область. На честь мужнього Захисника торік у місті перейменували вулицю Курчатова, що нею він ходив, адже займався регбі (був гравцем регбійного клубу «Рівне») на Мототреку, який розташований на цій вулиці, а пізніше і працював на ній же.

З ПОВІДОМЛЕННЯ КОМАНДУВАННЯ 109-го ОГШБ
«Старший лейтенант СТЕЛЬМАХ Володимир Володимирович, заступник командира роти з морально – психологічного забезпечення військової частини А3892
04.03.1995 – 11.03.2022 рр.
11.03.2022 року в ході наступальних дій у с. Слобода Кухарська під час обстрілу ворожих танків завдавав вогневого ураження й по піхоті противника; допоміг підпорядкованому особовому складу покинути зону вогневого ураження, викликавши вогонь на себе.
Указом президента України №229/2022 за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня».

А 8 липня 2023 року старшому лейтенанту Володимиру Стельмаху присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

Зустріла мене мама Володимира – Зінфіра Файзекловіївна – у дворі будинку. Ми піднялися в кімнату. Я побачила, що стіл та диван – у фотографіях… А на них Вова ще зовсім маленький, Володя з великою рибиною, з друзями, сестрою, батьками… І безліч світлин сина у військовій формі.

Шкільні альбоми, подяки та грамоти, робочі зошити курсанта академії та журнал зі знімками випускників академії 2020 року. Деякі були в рамках, деякі просто лежали гіркою.

Пані Зінфіра важко зітхнула і сказала, що відбирає фотографії, адже вони з батьком, Володимиром Євгеновичем, планують у цій кімнаті зробити стіну пам’яті сина.

Мама загиблого Захисника розповідала, а її сльози капали на стіл та підлогу…

«Час – він не лікує рани, – писав Еріх Марія Ремарк. – Він просто закриває їх зверху марлевою пов’язкою нових вражень, нових відчуттів, життєвого досвіду… А іноді, зачепившись за щось, ця пов’язка злітає, і свіже повітря потрапляє в рану, даруючи їй новий біль… і нове життя… Час – поганий лікар… Змушує забути про біль старих ран, завдаючи все нових і нових… І з кожним роком на душі все росте і росте кількість погано накладених пов’язок…»

Ця цитата одного з найвідоміших письменників XX століття спливла в пам’яті під час розмови з мамою полеглого Героя. Попри те, що від дня загибелі сина минуло більше як півтора року, жінка не змирилася з важкою втратою. Душевна рана ні-ні, та й починає «кровоточити», залізними лещатами стискати материнське серце.

Навіть не намагалася (це просто неможливо) спробувати відчути, що переживала Зінфіра Файзекловіївна, розповідаючи про сина. Просто сиділа мовчки і слухала матір, очі якої то спалахували посмішкою, коли жінка згадувала щось приємне, то наливалися сльозами невтішного горя.

Вирішила майже дослівно, нічого не прикрашаючи і не викидаючи, переповісти спогади матері полеглого Героя України Володимира Стельмаха.

З дитячих років дуже рвався до школи

– Він у нас дуже непосидючим та енергійним був. Я виросла без батьків, мене виховувала бабуся… Володя як приїде, було, до прабабусі, то де дерева найвищі, там він і має бути. Одяг подертий, весь у подряпинах… І руку, і ногу ламав.

У дитячий садок він не ходив. Тоді так склалося, що я була вдома. Та тоді взагалі у садочок влаштувати дитину було важко. Тому Володя то в бабці моєї був, то з нами. А в школу дуже хотів. Такий беззубий пішов у перший клас! І все йому було дуже цікаво.

Дуже любив математику. Коли він ходив у 8-й клас, то, як переказували знайомі, вчителька одинадцятикласникам розповідала: «У мене є такий хлопець, що я ще приклад до кінця не напишу, а він уже відповідь каже». Дуже «математичним» був.

У школі почав займатися регбі. Він багатьма видами спорту цікавився: футболом, волейболом, регбі. Йому пропонували займатися ще й пляжним волейболом, але він «уперся». Мовляв, ні! Буду займатися регбі. Я сварилася: «І чого ти те регбі вибрав?» На це син казав, що то «сучасний вид спорту, такого в нас ще не було».

Володя із сестрою були дуже близькими, хоча різниця у віці в них 8 років. Він її виглядів. Інші діти грали з м’ячами, а він мусив катати возика з малям. Маруся виросла з ним, тому була, як хлопчисько. Ляльок у неї не було. Замість них – м’ячі, машинки, велосипеди, самокати – то були її іграшки. Де Вова, там і вона. То так і вибрала, Вовиною доріжкою, йти далі. Студентка тієї ж Львівської академії сухопутних військ, що і свого часу брат.

Планував навчатися на хірурга, а пішов у «водник»

Син щоправда, коли закінчував школу, мріяв бути лікарем-хірургом або травматологом. Посилено хімію, біологію вивчав. Ходив на факультативи, трохи й до репетиторів. Казав мені: «Це ж так цікаво, коли рятуєш людину. Це ж яка добра справа». Я йому не перечила. ЗНО він гарно склав. Поїхали, завезли документи в Чернівці та Тернопіль. Хоча Володя більше хотів у Чернівецький медуніверситет. Він в 11-му класі зустрічався з дівчинкою, і вони разом додатково, для підстраховки, віднесли документи у «водник». Вона не поступила в Тернопільську фінансово-економічну академію і йому повідомили, що в першу хвилю не пройшов у Чернівці на державну форму. Лише на платне…

Нікому навіть і слова не сказав, що потім йому подзвонили з Чернівців і повідомили, що він пройшов за другою хвилею на державне… Він пішов у «водний», куди його дівчина поступила. Я була тоді дуже засмучена. Казала йому: «Зараз ви зустрічаєтеся, а колись, можливо, розійдетеся різними дорогами…» Хай би вчився. Тим більше, що пройшов.

У «воднику» син провчився три роки і якось каже мені: «Мамо, немає толку від того навчання: знаєш чи не знаєш – плати гроші. Який сенс з того диплома – заочно чи стаціонарно закінчив. Тому я піду на заочне. Тоді й вам трохи легше буде». Перевівся на заочне і пішов працювати у «Фоззі». Став розроблювачем червоної риби. А в жовтні йому прийшла повістка в армію…

Командири порадили солдатові йти вчитися на офіцера

Він відразу заявив: «Мамо, я піду». Дуже хотів у Національну гвардію. Почали готувати документи туди, але так сталося, що в листопаді, буквально за кілька днів до початку набору, його відмінили. Він дуже засмутився: «Не хочу нічого іншого. Буду чекати літа». Але хто йому дасть чекати? То він підписав контракт. Взяв відношення з Рівненської військової служби правопорядку. Прослужив він там буквально може з пів року.

Володя був дуже кмітливий. Якось йому під час чергування сказали вимити кабінет після ремонту. Пилюки там від шпаклівки повно було… Дзвонить мені: «Мамо, ми вже три рази кабінет миємо, а скрізь все рівно все сиве». Порадила ще раз помити приміщення теплою водою. За якийсь час син дзвонить і розповідає: «Знаєш, що я зробив? Пішов у магазин і купив олії. Усе натер – і сивину, як рукою зняло. Прийшов зранку командир і каже: «О як все блищить!» Оцінивши синову кмітливість, йому запропонували вчитися на офіцера. Сказали вибирати будь-який військовий заклад в Україні. Сказали, що дадуть йому туди направлення. Він спочатку хотів у Харківську академію імені Ярослава Мудрого, але потім вирішив поступати у Львів. Усе ж ближче.

Чотири роки минули, як один день

Це було у 2016 році. Завіз він документи в квітні, а в травні вони мали їхати на ротацію. Його не взяли, бо у червні-липні треба було складати іспити. Вова тоді дуже шкодував: «Краще б я не подавав документи. Можна було б і на наступний рік. Краще б поїхав в АТО. Я там більше потрібний». Тоді я йому сказала, мовляв, вивчишся на офіцера, ось тоді й будеш більш потрібним. Він погодився з цим, хоча дуже рвався в АТО, бо ж там його хлопці служили.

Поступаючи в академію, написав заяву на спеціальність «Управління автомобільними підрозділами». Поїхав здавати екзамени на профпридатність та фізпідготовку. Довелося ще раз складати ЗНО з української мови та математики, адже вже три роки минуло, відколи він його здавав після школи. Та коли все здав, потелефонував мені й каже: «Мамо, я не пройшов туди, куди хотів. Але мені запропонували набагато кращий варіант – на морально-психологічне забезпечення. Там, мамо, навчаються лише 4 роки, тож я швидше буду в АТО».

Я тоді подумала: «Чотири роки… Може, вже і війна закінчитися». А вони, ці 4 роки, пролетіли, як один день. Війни ще й на його долю припало… (згорьована матір, згадуючи, знову витерла сльози).

…На розподілі Володимир Стельмах потрапив у 109-й Окремий гірсько-штурмовий батальйон 10-ї Окремої гірсько-штурмової бригади. Володя дуже задоволений був. Казав, що саме туди і хотів.

У лютому 2021-го – ротація в АТО

Спочатку 109-й батальйон стояв у Коломиї – там, де й 10-а Гірсько-штурмова бригада знаходилася. Вони в палатках жили, піддони – на землі. Польові умови…

А вже в лютому 2021 року приїхали на Рівненський полігон. Звідси – в АТО, були біля Торецька. Спочатку Володя служив заступником командира роти вогневої підтримки. Там, в АТО, командир роти захворів і потрапив до лікарні. То Вова став виконувачем обов’язків командира роти. Потім комбат перевів його в роту швидкого реагування.

Син розповідав, було: «Якщо я раніше знав свою позицію, протяжність якої півтора-два кілометри, то тепер маю знати позиції всього батальйону – де який корчик, де який кущик». Він таким був, що разом із хлопцями і на «нулі», і кругом був.

Розповідав мені, що ходять до «орків», розтяжки ставлять… Він усе хотів бачити і робити сам. Йому все «горіло» – так спішив жити…

У Карпатах став козачим сотником

Відбули вони ту ротацію (тоді в них були дуже великі втрати: 9 чоловік з батальйону загинуло) і вже звідти у листопаді поїхали до Івано-Франківська. Там уже було постійне місце дислокації: нові казарми. Дуже гарно і умови хороші. Комбат написав подання в ОК «Захід» на призначення Володі ротним. Але прийшла відмова, бо виш не той. Втім, син поставився до цього спокійно, мовляв: «Нічого страшного, я потім поїду в Київ на курси і тоді вже не буде відмови».

*Володимир в Карпатах під час відпустки*

Ще в АТО йому пропонували іти на заступника комбата, та він не захотів. Бо, як казав, ротним хоче бути. Коли я вже потім розмовляла з комбатом, то він мені сказав, що Володя не був МПЗшником. Він був командним лідером. У нього всі якості, всі задатки командира були.

Якось на Різдвяні свята Володя зі своїм старшиною їздив у Карпати. Розповідав, що там збиралися, як він казав, вищі чини козацтва, то його посвятили в козаки. А трохи згодом сина висвятили в сотники, бо він – ротний, а в роті 100 чоловік, тому й сотник. Він мені дзвонить (згадуючи, пані Зінфіра усміхається) такий задоволений і каже: «Мамо, я вже сотник».

Перед самою війною ще встиг побувати вдома у відпустці

У лютому, перед початком повномасштабної війни, він був у відпустці, мав відпочивати до 24 лютого. Проте поїхав раніше. Уже знали, що буде війна…

Весь батальйон перевели з Івано-Франківська на полігон на Львівщину (в Старичі). А створену ротно-тактичну групу відправили на Волинь, на білоруський кордон. Тож війна застала його на Волині, адже тоді думали, що будуть наступати з Білорусі.

В ту ніч, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я була на роботі. Буквально о 5-й ранку дзвонить моя подруга, яка і повідомила, що Київ бомблять. У неї дочка там була. Я відразу набираю Вову. Вони вже не спали. «Сину, – кажу, – кацапи напали, Київ бомблять». Почула в трубці голос сина: «Хлопці, почалось»…

Ще кілька днів залишалися на Волині, а потім їх перевели. 7 березня вже на Житомирщині були. Тоді дуже багато воїнів загинуло… Розбомбили…

Вони тільки приїхали, ще й розвідки зробити не встигли. А наказ був за будь-яку ціну вклинюватися, бо Київ уже захлинався…

Рота Володі стояла в селі Калинове, а командний пункт батальйону – в Малині. Ночували фактично просто неба, бо ті ямки, що вирили, навіть землянками назвати не можна було… Як розповідав мені син, він усіх в шаховому порядку положив. Пояснював: «Якщо лежатимуть у рядок, то, зненацька напавши, «кадирівці» всіх виріжуть. А так поки до одного доберуться, то інший зреагує». Дуже з літаків їх тоді бомбили. Погоріло багато техніки… У хлопців знищили все, що в машині було.

8 березня син дзвонить і каже, що приїжджали якісь вищі чини і поставили його перед фактом, щоб приймав посаду заступника командира батальйону. А 9 березня він пішов на завдання, мовляв: «Добу маю протримати позиції, а вже потім поїду приймати посаду». Але не встиг, бо 11 березня загинув…

Батьки востаннє зустрілися з сином за день до його загибелі

– Ми з батьком (Володимиром, – авт.) перегнали тоді до нього дві машини, які волонтери передали: з Німеччини та з Нідерландів, – розповідає мама Героя. – Найняли двох водіїв і трьома машинами поїхали на Київщину. Не було, правда, пального, то ходила всюди просила, щоб заправити автомобілі. А на роботі ми ті машини завантажили їжею. Дівчата булочок напекли. Постачальники передали ковбас, сиру, яблук, бананів… З Німеччини ще генератор привезли, павербанки. Машини повністю були запаковані. Так і поїхали на Київщину.

Страшно було. Ті, хто там не був, не розуміють, що там творилося і що люди пережили. Коли ми проїхали Житомир, то жодної зустрічної машини не бачили, тільки колони військової техніки в напрямку Києва. А вже коли повернули до Малина, то склалося враження, що потрапили в кіно про орків. Таке все сиве, жахливе. Навіть не те, що пташка ніде не летить, гавкання собаки ніде не чути. Світла також немає… Аж мурахи по спині бігають. Подзвонила Володі, а він каже: «Ти б, мамо, побачила, що тут коїться! То ракети, то літаки… Але ми тримаємо позиції».

*Володимир Стельмах з побратимами під час передачі автівок, які їм пригнали 10 березня*

10 березня син мав зранку вийти з позицій на передовій і, виїхавши ближче до Житомирщини, зустріти нас. Але зателефонував і сказав, щоб їхали далі, доки нас будуть пропускати, бо він не може їхати назустріч. Отож ми перед Київською областю повернули з траси ліворуч і поїхали далі. Виїхав Володя ще з двома солдатами забирати машини. Побачивши булочки, відразу спитав: «Це фозівські?» Він ті булочки з сосисками, як зараз пам’ятаю, вийняв з ящика і хлопцям дав… (жінка знову заплакала, – авт.). Вони ж там голодні були. Коли перебували на Волині, то їм волонтери продукти возили. А там хто? Там і люди голодні були, то де військові візьмуть? Так ми толком тоді і не поговорили, бо поруч два водії, чужі люди, були. І він мені нічого не розказав. Хіба що те, що добу був на позиціях, а завтра, мовляв, поїде приймати посаду.

Про смерть Володимира рідні довідалися через дні

Я зараз думаю: чого мені, як мамі, серце не підказало нічого поганого? Я тоді така задоволена була, що ті машини привезли їм…

А 11 березня, була на роботі. Зранку вирішила не телефонувати синові. Нехай, думала, відіспиться, а, може, поїхав до керівництва. Пізніше телефоную йому, а він все поза зоною та поза зоною. Ну, гадаю, побачить, що я дзвонила і передзвонить. Бо він мені ще раніше казав, що там дуже поганий зв’язок був. Володя завжди знаходив можливість мені зателефонувати. А тут 11-го – нема дзвінка, 12-го – теж нема. Вже й дочка дзвонить і питає: «Що з нашим Вовою?» Кажу, що не виходить на зв’язок.

Але я після її дзвінка почала телефонувати до комбата. А він не бере трубки… Тоді почала писати йому… Теж ніякої реакції. Тоді я звернулася до наших волонтерів. Вони почали взнавати… Їм повідомили, що Вова загинув…

Там ще один Володимир Стельмах був, але той старший – років 40 чи 45. То спершу казали, що не мій, а той загинув. Але в мене вже було передчуття, що щось сталося… Та до останнього хотілося вірити, що то не мій Вова… А в понеділок зранку (14 березня, – авт.) передзвонив мені комбат і сказав, що Володі нема… (в цей момент мені хотілося зупинити інтерв’ю, бо здавалося, що зараз серце матері розірветься від болю – авт).

Він ще три дні пролежав, де загинув, бо там були кацапи. Комбат сказав, що вже забрали, попрощалися з ним, а тіло відвезли у морг.

Повідомили нам, що тіло Володі знаходиться в Київському моргу. Кажу до чоловіка: «Їдьмо забирати…» Однак потім виявилося, що Вовине тіло у Житомирському морзі. Волонтери привезли його… І все. Нема… Болить… Живу згадками про минуле… Збираю все по крупинкам…»

Мати плакала, навіть не помічаючи своїх сліз… А я сиділа і не знала, що сказати. Трохи заспокоївшись, продовжила спогади…

Він не зміг залишити своїх хлопців

Спочатку була інформація всюди, що Володимир Стельмах загинув під час авіаобстрілу. Тоді дуже багато загинуло в Малині, де базувалася 10-а бригада. Там 11 числа був великий авіаобстріл, і в розслідуванні його смерті писалося, що загинув під час авіаобстрілу. Володя зранку там дійсно був, отримував озброєння, але він поїхав звідти ще до обстрілу.

На похоронах нікого з його хлопців не було, бо там біда була… Вже потім приїжджали, коли Київщину звільнили. Вони й розповіли, як Володя загинув.

Комбат мені пізніше розказав, що Володя не мав іти на штурм. Але вранці, прийшовши на нараду, довідався про план дій: бригада готувалася в наступ.

«Він послухав і так дивиться на мене, – розповідав комбат. – Я йому кажу: «Що, Володю, їдеш сьогодні приймати посаду?» А він у відповідь: «Та ні. Якщо дозволите, то я ще з хлопцями піду на завдання. А поїду вже завтра».

Тоді комбат сказав Володі: «То бери своїх хлопців і йди». Він і пішов на свій останній штурм…

У скрутні хвилини сестра згадує слова брата

Як згадує молодша сестра Володимира Стельмаха Марія, її брат був дуже добрим. Але водночас намагався бути до неї строгим.

– Хоча в нього це погано виходило, – каже вона і посміхається. – Він часто водив мене у дитячий садок та слухав моє невдоволення, як я не хочу туди іти. Забирав з садочка та брав із собою на заняття з волейболу. Коли я ще не вміла кататися на велосипеді, він возив мене на своєму. А пізніше, коли вже навчилася, то вже їздили удвох.

Володимир, зі слів сестри, любив слухати гурт «Бумбокс». Та слухав нечасто, бо завжди чимось був зайнятий. Залюбки переглядав серіал «Гра престолів». Обожнював фільми «Володар перснів» та «Хоббіт».

– Він дуже любив рибну ловлю, – продовжує Марія. – Навіть під час перебування в ООС, коли була можливість, їздив із побратимами рибалити. Він обожнював процес рибалки, сам чистив рибу, з якої потім готував смачні страви.

Навіть вступивши в академію, Володимир Стельмах підтримував з сестрою тісний зв’язок.

– Він завжди мене підтримував, – каже Марія. – А коли на мене напливали хвилини відчаю, наставляв, щоб я була сильною. Володя хотів, щоб я служила з ним. Він обіцяв, що я стану командиром роти і він буде мені допомагати. Хотів, щоб я гарно вчилася та завжди була справедливою.

Ми, як зауважила сестра, були різні. Але нас об’єднували спільні цінності та погляди на життя.

– Зараз я стараюся бути такою, як він хотів, – каже Марія. – Вчуся наполегливо та йду до своєї мети. Коли стаються якісь негаразди, намагаюся сконцентруватися та згадати голос та слова брата, які завжди мені допомагають.

Загинув під час штурму ворожих позицій

Командир мотопіхотного батальйону Окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» Сергій Яндульський (у 2022 році був заступником комбата 109-го батальйону). З Володимиром познайомилися у 2020 році, коли той після закінчення Львівської академії сухопутних військ прийшов у їхній батальйон молодим лейтенантом.

– Він закінчив кафедру морально-психологічного забезпечення, – розповідає військовий.– Був призначений на посаду заступника командира роти вогневої підтримки 109-го Окремого батальйону. Я на той час був там начальником розвідки.

Володимир Стельмах, зі слів Сергія Яндульського, був дуже серйозним та відповідальним офіцером. Завжди дуже сумлінно ставився до виконання своїх обов’язків. І командування батальйону це помічало і вже, було, навіть і документи подавало на призначення його командиром роти. Але, на жаль, справа до логічного завершення так і не дійшла.

– Якщо говорити про Вову, як про особистість, – веде далі бойовий побратим Володимира Стельмаха, – то на нього дійсно можна було покластися. Він тримав своє слово. Дуже відважний, справжній командир.

Обоє чоловіків, будучи рівнянами, здебільшого спілкувалися на теми цивільного життя. Сергій, як і Володимир, любить рибну ловлю. Щоправда, їм разом так і не судилося посидіти десь з вудочками.

– Він був моїм підлеглим, – каже Сергій Яндульський. – Тому навіть якщо б і хотілося, ми не могли разом, для прикладу, відпочивати. Але знаю, що коли ми були в «секторі» і була можливість, він не раз відпрошувався порибалити.

Сергій із Володимиром були разом під час ротації в районі Торецька. А коли вже вийшли, то почалася підготовка до повномасштабної війни. Хоча, як зізнається Сергій, сподівалися, що її не буде.

– У лютому 2022-го наша 10-а бригада перебувала на державному кордоні на Волині, – веде далі військовий. – Потім отримали завдання атакувати ворога з Житомирщини в напрямку Київської області – у районі населених пунктів Кухарі, Слобода Кухарська, Іванкове – з метою відрізання логістики і підкріплення сил противника з боку Чорнобиля і Білорусі. Перші штурми були в нас невдалими, ми зазнали великих втрат в особовому складі та техніці. Нам довелося відійти, зайняти позиції, закріпитися на них. Пізніше надійшла команда продовжити штурмові дії. Ми дещо змінили тактику.

Я заводив штурмові групи у Кухарі, а Володимир був старшим штурмових груп, які вирушили в Слободу Кухарську. Вони фактично зайняли цей населений пункт, але на східній околиці, на фермі, де противник встиг окопатися і підготувати позиції, група на чолі з Володимиром зупинилася. Почався бій. Ворога (а там десь до ротної тактичної групи окопалося) вибити було важко. Та, як я вже казав, Володимир був сміливим та амбітним офіцером. Він прийняв рішення обійти танк, щоб зайти до нього з флангу. Однак ворог, на жаль, це помітив. Танк вистрілив і Володимир загинув. На другий день ми вийшли з Кухарів і пішли на штурм Слободи Кухарської. Цього дня нам теж не вдалося вибити противника. Тільки через день вдалося повністю звільнити це село від окупантів.

Сергій Яндульський зізнається, що до останнього не міг повірити в загибель Володимира Стельмаха, аж поки не побачив його тіло…

Світлана ПІКУЛА

Читайте також: Солдатом я буду непоганим – казав Герой з Рівного Назар Небожинський

Мешканці села на Рівненщині зібрали продукти для села на Херсонщині
Мешканці села Курозвани, що в Гощанській громаді, знову продемонстрували свою згуртованість, людяність та бажання допомогти тим, хто цього найбільше потребує, і зібрали черговий гуманітарний вантаж для постраждалих від війни. Цього разу вони долучилися до збору овочів, консервації та інших продуктів…