Орієнтовний час читання: 17 хвилин
Іловайський котел – одна з найбільших трагедій війни на Донбасі у 2014 році. 29 серпня 2014 року російські збройні формування напали на українських військових, які в рамках гуманітарних домовленостей з РФ виходили з оточення «зеленим коридором».
У так званому «іловайському котлі» загинули за різними даними 366 українських військових, 429 отримали поранення, а 300 потрапили в полон бойовиків. Ще 24 військових ЗСУ пропали без вісті. Того спекотного серпня полягли за Іловайськ і бійці з Рівненщини. Їхні історії серед інших загиблих у період 2014-2022 років в АТО/ООС збережені на сайті-меморіалі «Революція Гідності. Війна. Рівненщина» http://memory.rv.ua/, який створює спільно із книгозбірнями області Рівненська обласна універсальна наукова бібліотека. Сайт має англомовну версію, що дозволяє переглянути його людям з інших країн.
Руслан Салівончик, Петро Білець, Олег Ващишин, Максим Ляшук, Сергій Головчак, Олег Тарасюк, Дмитро Момотюк, Микола Гуменюк, Петро Петренко віддали життя за Гідність і Свободу, цілісність і незалежність України, європейське майбутнє. Вони любили життя. Та понад усе любили свою Батьківщину.
Перегляньмо сторінки їхнього життя поіменно, віддаймо їм шану і пам’ятаймо… Бо доки живе пам’ять, житимуть у ній і наші герої.
ТАРАСЮК Олег Андрійович («Тарас») (21.09.1968 – 10.08.2014).
Тарасюк Олег Андрійович народився 21 вересня 1968 року в с. Курозвани Гощанського району Рівненської області. Навчався в першому професійно-технічному училищі м. Рівне. Працював на «Азоті» муляром-монтажником, більше як десять років був успішним підприємцем. Добровольцем пішов служити до Збройних сил України. Був командиром Рівненської розвідгрупи Добровольчого Українського Корпусу «Правого сектора», мав псевдонім «Тарас». За цей час пройшов найгарячіші точки протистояння в Донецьку, Амвросіївці та Карлівці. Загинув від кулі снайпера о 17-й годині 10 серпня 2014 року, рятуючи побратимів у бою за Іловайськ. Поховали Олега Анатолійовича у м. Рівне на Алеї Слави міського кладовища «Нове».
Як пригадує дружина загиблого в АТО Олега Тарасюка: «Олег – середній син у матері. Батько двох дорослих дітей. Дідусь трьох онучок. Підприємець: торгував сільськогосподарською технікою. Розводив рибу в рідному селі Курозвани Гощанського району, орендував та облагородив там два ставки. Співпрацював із фермерським господарством «Гітас». Був спонсором однойменної футбольної команди «Гітас». Його кредо: «Поки дихаю – вірю». Татуювання з цими словами зробив собі , коли ще в армії служив.
За дві години до смерті телефонував. Дуже довго говорив. Хоча ніколи під час перебування на Сході балакучим не був. Завжди казав: «Все. Біжу. Треба». А тут так довго. Я кажу: «Ти якийсь схвильований. Може, щось трапилося?» А він: «Ай, приліг». «Як приліг? Де приліг?» «На простирадлі», – відповідає. «Може, ти поранений, у госпіталі?» «Ні, все нормально». «Коли ти вже будеш?» «Скоро буду». І буквально за дві години – дзвінок до доньки: телефонували знайомі. Сказати, що загинув.
МОМОТЮК Дмитро Володимирович (19.08.1991 – 24.08.2014)
Дмитро Володимирович народився 19 серпня 1991 року в с. Берег Дубенського району Рівненської області. У 2006 році закінчив 9 класів НВК с. Берег, вступив до Золочівського ПТУ. Після його закінчення працював у ВАТ «Рівненська РМС». У 2009 році став солдатом Збройних сил України. 10 квітня 2014 року Момотюк Дмитро був зарахований до Володимир-Волинської 51-ої Аеромобільної бригади у 3-ій батальйон. Загинув у ніч на 24 серпня 2014 року в бою за Іловайськ у районі Кутейникового. 3-й батальйон бригади опинився в оточенні біля сіл Березне та Оленівка під постійним артобстрілом. Похований у селі Берег Дубенського району Рівненської області.
19 серпня Дмитрові Момотюку виповнилося 23 роки, а 24 серпня в День Незалежності України він загинув смертю хоробрих у нерівному бою з російськими окупантами. Символічно, що ровесник Незалежності України прийняв смерть у день її 23-річчя. Зі скупих повідомлень військових відомо, що мінометний розрахунок, в якому ніс службу Дмитро, попав під удар ворожої артилерії. Пряме попадання. Шансів вижити у нього не було. Понівечене тіло Героя згодом доставили у Мелітополь. Там родина упізнала його і забрала додому. Ховали Дмитра Момотюка першого вересня.
Виконком Смизької селищної ради прийняв рішення про перейменування центральної вулиці села, де виріс Герой, з Радянської – на честь Дмитра.
ГОЛОВЧАК Сергій Володимирович (17.07.1991 – 27.08.2014)
Сергій Головчак народився 17 липня 1991 року, жив у селі Пісків Костопільського району. Після закінчення загальноосвітньої школи вступив до Рівненського вищого професійно-технічного училища, де здобув спеціальність майстра гіпсо-картонних конструкцій. До Збройних сил України був призваний у 2009 році та зарахований у ряди пожежників. Після закінчення строкової служби працював на місцевому підприємстві – ТзОВ «Свіспан Лімітед».
У зону проведення АТО мобілізований одним із перших у районі. Звання: старший солдат; підрозділ: 51-ша Окрема механізована бригада. Із кінця серпня 2014 року Сергій Головчак не виходив на зв’язок, тому вважався зниклим безвісти. Встановити особу загиблого вдалося лише за аналізом ДНК. Старший солдат загинув 27.08.2014 у бою під Іловайськом. Його батальйон опинився в оточенні біля сіл Березне і Оленівка під постійним артобстрілом. Героя з Костопільщини поховали на Дніпропетровщині. Згодом рідні перевезли й поховали тіло Сергія на малій батьківщині – у с. Пісків Костопільського району Рівненської області.
Мама покійного Сергія Галина Сергіївна повідомила: «Син розповідав, що коли мобілізовані починали обурюватися, старшина казав: «Це вам ще квіточки! Ягідки будуть потім». Що везуть їх на Схід, солдатам також не повідомляли. Будучи там, Сергій ніколи нічого не розказував. Повторював: «Мамо, в нас не стріляють, тут тихо. Не видумуй дурного!» Коли в кінці липня приїхав у відпустку, то я просила: «Сину, не їдь, будь удома. Ваня росте, йому батька треба». На що він мені відповів: «Мамо, ти знаєш, скільки там загинуло хлопців! Скільки дітей залишилося без батьків? Треба тих ополченців гнати в шию! Я не хочу, щоб вони прийшли сюди, до мого сина. Ще недовго. Проженемо їх, і я буду з вами. Та й побратимам пообіцяв вернутися. Хіба ж я можу сидіти тут у той час, як над їхніми головами літають снаряди?» (газета«ВІСНИК+К», 2015).
Через два тижні після цієї розмови з матір’ю Сергія Головчака не стало. Мама пригадує: востаннє вона розмовляла з сином 23 серпня. Він казав, що стоїть під Амвросіївкою, у Дзеркальному, і що в них усе спокійно. Того дня вони проговорили до пізньої ночі. Однак вже зранку зв’язок із Сергієм обірвався. Боєць не вийшов з Іловайського пекла.
ВАЩИШИН Олег Анатолійович (06.06.1991 – 29.08.2014)
Олег Ващишин народився 6 червня 1991 року в селі Селець Дубровицького району. У 2008 році після закінчення школи був призваний до лав Збройних сил України. Служив у розвідувальній роті військової частини м. Рівне. Після служби в армії працював на будівництві у Києві. Весною 2014 року в числі перших пішов добровольцем у зону АТО. Служив у складі 51-ої Механізованої бригади навідником гармати на БМП. За короткий час йому довелося побувати у найгарячіших ділянках Донецької та Луганської областей, у найскладніших ситуаціях. Востаннє Олег виходив на зв’язок з рідними 28 серпня. Він вперше поскаржився, що нічого доброго у нього немає.
Востаннє Олег виходив на зв’язок з рідними 28 серпня. Він вперше поскаржився, що нічого доброго у нього немає. Загинув Олег 29 серпня 2014 року під час виходу так званим «зеленим коридором» з Іловайського котла поблизу села Новокатеринівка. На початку вересня 2014 року його тіло разом із тілами інших загиблих в котлі солдатів було доставлено до запорізького моргу. Похований на військовому кладовищі під Запоріжжям як невідомий солдат. Батьки цілий рік сподівалися, що їхній син живий, що десь у полоні. Одному Богові відомо, що їм довелося пережити. Вони обривали всі прямі телефонні лінії – Міністерства Збройних сил, СБУ, Штабу АТО. Інформацію надавали найрізноманітнішу. Проте всюди заспокоювали – «Ваш син живий, у списках загиблих його нема». У вересні 2015 року надійшла страшна звістка. Обірвалася остання надія: за результатами ДНК-експертизи було визначено особу солдата. 8 жовтня 2015 року Ващишина Олега Анатолійовича перепоховали у с. Селець Дубровицького району.
Нарешті, матусю, я поряд з тобою,
В своєму дворі в нетривалих гостях.
Поглянь, як висить виноград наді мною,
От-от і впаде на мій цинковий дах.
Я трохи стомився в далекій дорозі
Й не можу ступити на рідний поріг,
Й, на жаль, привітатися з вами не в змозі,
Я всіх обійняв би, якби тільки міг…
………………………………
А ви, моя мамо, не плачте, не треба,
Бо я до вас дощиком тихим прийду,
Весь вечір зорею дивитимусь з неба,
А вранці – промінчиком сонця зійду.
Мосійчук М., с. Селець
ЛЯШУК Максим Володимирович («Яр») (18.05.1989 – 29.08.2014)
18 травня 1989 року в сонячний весняний день у м. Луцьку народився Воїн Світла – Ляшук Максим. Згодом сім’я Ляшуків переїжджає в с. Острожець Млинівського району Рівненської області, де він продовжив навчання в Острожецькій середній школі. Вступив до Луцького інституту розвитку людини на спеціальність «Фізична реабілітація». Відслужив строкову службу в ЗСУ, по демобілізації – міліціонер спеціальної роти судової міліції «Грифон». У січні 2011 року розпочав педагогічну діяльність у Радянській ЗОШ І-ІІ ступенів. Для участі в АТО зголосився добровольцем у роту особливого призначення МВС «Світязь» Луцького загону.
Працював помічником оперуповноваженого відділу швидкого реагування «Сокіл». Після того – командир взводу № 2, рота «Світязь». Брав участь у боях за Іловайськ. Загинув 29 серпня у «зеленому коридорі» поміж селами Новокатеринівка та Горбатенко. В автобус «Світязя» влучив снаряд, загинуло 6 бійців. 2 вересня 2014 року тіла 88 полеглих привезені до запорізького моргу. Як невпізнаний солдат тимчасово похований на цвинтарі Запоріжжя. Пізніше тіло героя вдалося ідентифікувати за тестами ДНК. Максима поховали на малій батьківщині в Острожці.
Батько Максима – Володимир Васильович Ляшук – зазначає, що головною метою діяльності добровольчих батальйонів при МВС, в тому числі й батальйону «Світязь», мала бути зачистка міст після їхнього звільнення. Натомість їх, справжніх патріотів, виставили із автоматами на передову. Коли йшли на операцію в Іловайськ думали, що йдуть на день-два. Там вони і потрапили в оточення, без їжі, без достатнього озброєння.
«Коли я востаннє з ним розмовляв, – розповідав батько, – Максим був там, в Іловайську, в школі. Вся Україна бачила його на відео з автоматом біля вікна». Він сказав мені: «На все Божа воля, ми оточені, виходу немає». Хлопці стояли до кінця. Однак смерть зустріли в жорстокому та нерівному бою. Усі вони, котрі там загинули, були справжніми патріотами».
За спогадами Ігоря Дрючана, заступника командира роти особливого призначення МВС «Світязь», 29 серпня 2014 року бійці «Світязя» разом із добровольчими батальйонами та військовими Збройних сил України залишили Іловайськ і в складі колони вирушили у так званий «зелений коридор»… Ніхто й гадки не мав, що, здавалося б, безпечний вихід з міста стане для них страшною смертельною пасткою. Спершу колону, яка розтягнулася на чотири кілометри, агресор обстрілював звідусіль зі стрілецької зброї, артилерійських установок «Нова», танків. Вибухи, залпи… Крики, стогін поранених, сотні бездиханних тіл. Хаос…
- Він не помер! Герої не вмирають!
- Це просто шлях проліг у небеса –
- Його маршрути стоптані до краю…
- А цей маршрут Господь йому писав!
- Його сліди згубились десь в Карпатах,
- Серед смерек, казок та синіх гір…
- Душа його горіла, наче ватра,
- Ось так він жив – душею Всесвіт грів.
- Він був із тих, яких не забувають,
- У все вкладав частиночку душі.
- Такі вітрів попутних не шукають,
- Ідуть вперед, долаючи страхи!
…………………………….
- Це Воїн Світла, чистий промінь сонця,
- Своєї мами вірний, добрий син.
- Він до кінця за волю й мир боровся,
- Це наша правда, наш Ляшук Максим!!!
Рудь Оля, учениця Максима Володимировича Ляшука. На зворотній стороні зведеного в с. Острожець пам’ятника Максиму Ляшуку викарбувані слова із цього вірша.
САЛІВОНЧИК Руслан Сергійович (31.01.1983 – 29.08.2014)
Руслан Салівончик народився 31 січня 1983 року в м. Костопіль Рівненської області. По закінченні школи навчався у Костопільській філії медколеджу, Харківському юридичному університеті. Капітаном міліції шість років працював у секторі кримінального розшуку в Каховському РВ УМВС України в Херсонській області. З початку проведення на сході України антитерористичної операції записався добровольцем у батальйон патрульної служби особового призначення «Херсон».
Руслан Сергійович Салівончик (позивний «Позитивчик») загинув 29 серпня 2014 року в зоні проведення антитерористичної операції в районі м. Іловайськ Донецької області» на дорозі між с. Многопілля і с. Червоносільське. 3 вересня 2014 року тіло бійця разом з іншими було перевезено в Дніпропетровський морг. Похований 6 вересня у м. Костополі.
Як згадувала дружина: «Руслан повідомив, що вони їдуть на зачистку міст. Про Іловайськ і в думці не було. Якось ранком він зателефонував і сказав, що їх обстрілювали три рази: о першій годині, в чотири і шість ранку. А 28 серпня, це була остання розмова, чоловік сказав: «Я відключаю телефон. Завтра ми виїжджаємо з міста. Нам дають можливість виїхати». Він тоді ще не знав, що цей шлях буде важким і кривавим.
БІЛЕЦЬ Петро Васильович (28.05.1986 – 29.08.2014)
Петро Білець народився 28 травня 1986 року в селі Нетреба Рокитнівського району Рівненської області. У 1998-2000 рр. ніс строкову службу в рядах Збройних сил України у Львові в танкових військах. Деякий час працював у Борівському лісництві різноробочим. 10 квітня 2014 року був мобілізований до лав Збройних сил України (м. Володимир-Волинський, 51-ша Механізована бригада). Тоді Петро й уявити собі не міг, що потрапить на війну. Разом з коханою дівчиною планували одружитися, перебратися в окрему хату, народжувати дітей. Та його покликали захищати Батьківщину. Повістку підписав брат.
Петра на той час вдома не було. Але він не відмовився, пішов. У зону бойових дій солдат потрапив без відповідного спорядження. Багатодітна сім’я жила бідно, тож не мала за що купити дороговартісний желет та каску. А волонтерский рух тоді тільки зароджувався.
Останній раз вийшов на зв’язок з рідними 28 серпня. Загинув 29 серпня в бою під Іловайськом у районі с. Новокатеринівка. Другого вересня тіло солдата разом з тілами 97 інших загиблих у цей день було привезено до запорізького моргу. Петро Білець був упізнаний бойовими товаришами та родичами. Родина похоронила захисника, проте ще довго не могла повірити, що його більше немає.
ПЕТРЕНКО Павло Іванович («Бані») (3.12.1989 – 29.08.2014)
Народився Павло Петренко 3 грудня 1989 року в м. Здолбунові. Навчався у Здолбунівській ЗОШ І-ІІІ ступенів № 3. Після її закінчення вступив до Полтавського інституту бізнесу Міжнародного науково-технічного університету та отримав диплом менеджера. У 2010-2013 рр. проходив військову службу за контрактом у місті Хмельницький. 14 червня 2014 року був зарахований добровольцем до військової частини Національної гвардії України у батальйон «Донбас». У липні під час виконання бойового завдання боєць був поранений. Після лікування повернувся в зону АТО.
Обставини загибелі: вранці 29 серпня 2014 року, під час виходу «зеленим коридором» з Іловайського котла, пожежна машина рухалася в автоколоні батальйону «Донбас» із с. Многопілля до с. Червоносільське. На околиці с. Червоносільське натрапили на позицію російського танку Т-72 зі складу 6-ої окремої танкової бригади збройних сил РФ і отримали пряме попадання. Павло стріляв з кулемета «Джесіка». Дістав 2 кулі в район серця та одну в ногу. 29 вересня рештки його тіла були зібрані членами пошукової групи і передані до запорізького моргу. Ідентифікований за тестами ДНК, похований 4 квітня 2015-го у Здолбунові на Ільпінському цвинтарі.
5 серпня 2018 року (неділя) у Здолбунові бійця Павла Петренка перепоховали другий раз. Мама Павла, Ольга Іванівна, прийняла дуже важке для себе рішення − ідентифікувати останки тіла з могили, що в Дніпрі, для перезахоронення їх у могилу в Здолбунові.
Присвята від побратимів
Сьогодні в Україні чорний день…
В домівках у героїв ллються сльози,
Та повернути їх ніхто не в змозі –
Сьогодні в Україні чорний день.
Помолимось усі за їхні душі.
Поставимо в церквах за них свічки;
Чоловіки, батьки, сини та друзі –
За рідну землю в небі полягли.
А завтра буде помста по заслузі!
За кожну краплю материнської сльози,
За дикий біль, що розриває душу,
За кожну цятку української землі.
Дорош Н.В., від побратимів «Тараскіна», «Тополі», «Мовчуна», «Бархана», «Гайдамаки
ГУМЕНЮК Микола Олександрович (23.05.1993 – 29.08.2014)
Гуменюк Микола Олександрович (головне фото) народився в с. Птича Дубенського району. Мобілізований у квітні 2014-го. Солдат, водій 51-ої Окремої механізованої бригади.
У серпні перебував удома в короткотерміновій відпустці і знову повернувся до підрозділу. Загинув під час прориву з оточення під Іловайськом поблизу села Новокатеринівка Старобешівського району. Перебував за кермом бортової автомашини, зазнав поранень у ногу й руку. Свої документи передав побратимам, які відходили, а сам назавжди залишився на соняшниковому полі.
Тіло підібрала 1 вересня 2014 року група медиків та військовиків полковника Палагнюка. Микола був похований 10 жовтня 2014 року на Краснопільському цвинтарі (ділянка № 79), як тимчасово невстановлений захисник України. Довгим був шлях повернення Миколи додому. Виплакані сльози матері та сподівання, що син повернеться живим. Але в один день надія померла…
3 серпня 2018 року, через чотири роки після смерті, відбулось прощання у м. Дубно та перепоховання на кладовищі рідного села Птиче останків тіла. Ірина Дубінська, подруга дитинства, розповіла:
«Микола з дитини швидко перетворився на чоловіка. Я з цікавістю слідкувала за підлітком, який вже вправно керував трактором, навіть краще ніж дорослі та досвідчені трактористи. Щось ремонтував, щось чистив. Машини – то було його покликання. Мабуть тому згодом побратими скажуть про Миколу – «Механік від Бога!» Не знаю, яким він був у сім’ї. Час спільних ігор давно минув. Та від молоді не чула нічого поганого про Миколу. Але й від Миколи за все його життя мало що чула – він вперто продовжував мовчати, не підпускаючи до себе надто багато чужих людей. Юнак закінчив школу та пішов здобувати фах. Невдовзі з’явилася подруга – сусідська дівчина. Життя йшло своїм плином. Очікувалося весілля, діти…
А тут Іловайський котел… Кажуть, Миколи немає. Кожен розповідає по-своєму: поранений залишився під деревом. В машину снаряд влучив. У полоні в Росії… Молилися: нехай поранений, нехай без пам’яті, тільки аби живий. І всім селом слідкували за новинами – може ж таки проясниться. Може приїде! Не приїхав… Привезли». Йому виповнився лише 21рік.
Нагороди Героїв
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Герої: Максим Ляшук, Петро Білець, Руслан Салівончик, Павло Петренко, Олег Ващишин, Дмитро Момотюк, Сергій Головчак нагороджені державними нагородами орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Лише в 2019 році, після довгого повернення додому, відзначено державною нагородою орденом «За мужність» ІІІ ступеня Миколу Гуменюка.
Тарасюка Олега Анатолійовича нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно). Згідно з рішення Рівненської міської ради №5756 від 17 вересня 2015 року йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Рівне».
У зв’язку з широкомасштабним вторгненням росії в Україну тимчасово призупинено оновлення та доповнення сторінок сайту-меморіалу «Революція Гідності. Війна. Рівненщина» в період з 24 лютого 2022 року. Але робота зі збору та обробки всієї доступної інформації продовжується. Сайт буде відновлено, коли це стане можливим.
Раїса ЩЕРБАН, головна бібліотекарка Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки
За матеріалами сайту-меморіалу «Революція Гідності. Війна. Рівненшина»
- Три золотих медалі з пара спортивних танців їдуть до Рівного
З 22 по 24 листопада 2024 року у місті Прага (Чехія) відбувся чемпіонат Європи з пара спортивних танців серед осіб з ураженнями опорно-рухового апарату. Національна збірна команди України була представлена 13 спортсменами, серед яких були спортсмени Рівненської області, Заслужені…