Головний медик Рівного вступив до ЗСУ. Незважаючи на відсутність військового досвіду, начальник міського управління охорони здоров’я Рівного Віктор Іськів уже з перших тижнів повномасштабного вторгнення вирішив вступити до лав ЗСУ.
Будучи за фахом травматологом, був певен, що в цей складний час його місце в армії. Відтак уже понад два роки, служачи начальником медслужби однієї з військових частин, щодня піклується про здоров’я українських захисників. При цьому не залишається осторонь життя медичної галузі міста.
У перші місяць-другий готувалися до найгіршого
Кожен по-своєму пережив початок повномасштабної російської агресії, але чи не для всіх велика війна стала справжнім шоком.
– Не буду вдавати з себе героя, тому скажу так, як було, – усміхаючись, каже Віктор Ігорович. – Звістку про війну, як і всі в Україні, сприйняв з неабиякою тривогою. Це був справжній стрес – усе докорінно змінилося в один день. Життя, якщо можна сказати, перевернулося з ніг на голову. Необхідно було миттєво адаптуватися до нової суворої реальності. Так, переживав за рідних, але, що цікаво, паніки не було.
Вдосвіта 24 лютого керівників усіх міських департаментів, управлінь і комунальних підприємств зібрали у виконкомі на нараду. Треба було скласти план дій: хто і що має робити, кожному визначили ділянку роботи, окреслили обов’язки. Готувалися, зі слів Віктора Іськіва, до найгіршого, втім, усі були налаштовані дати агресору рішучу відсіч.
– Перші дні дуже напружені були, – продовжує головний медик Рівного. – Потім уже більш-менш стабілізувалося, всі, без будь-якого перебільшення, працювали в режимі 24 на 7. Ми, зокрема, почали переводити медичні заклади міста на «військові рейки». Взялися за терміновий ремонт підвальних приміщень центральної міської лікарні, щоб забезпечити функціонування медзакладу в екстремальних умовах. Те саме робили в міській лікарні №2. Водночас займалися забезпеченням закладів охорони здоров’я необхідним запасом ліків.
Тобто, як каже Віктор Іськів, усе довкола кипіло, бо в перші місяці всім здавалося, що окупанти вже от-от на порозі Рівного з’являться:
– Скажу відверто ми реально очікували, що кацапи сюди будуть йти. Це вже зараз, оглядаючись на той час, бачу, що деякі речі, можливо, і не треба було б робити. Мається на увазі – перестрахувалися. Але на той час вони точно зайвими не були. Та, мабуть, і не будуть, бо, скажімо, таким чином медзаклади розширили, укомплектували сучасним лікувальним устаткуванням. Ми ж і в пологовому будинку зробили хороший ремонт у підвальних приміщеннях. Одне слово, нагальну роботу було виконано. І, до речі, я дуже дякую усім керівникам закладів охорони здоров’я міста і команді нашого управління за те, що в той, мабуть, морально найскладніший час залишалися на робочих місцях і виконували свою роботу, проявляючи при цьому розумну ініціативу.
Пішов туди, де, як вважає, є потрібнішим
Перші два місяці після повномасштабного вторгнення минули як один день. За цей час очолюване Віктором Іськівим міське управління охорони здоров’я зробило все необхідне, щоб медичні заклади Рівного повноцінно та ефективно працювали в умовах воєнного стану. Лікувальні установи забезпечили (наскільки це було можливо в тих непростих реаліях) медикаментами і лікарськими засобами, налагодили процес надання якісних медичних послуг як мешканцям територіальної громади, так і вимушеним переселенцям, які знайшли прихисток у нашому місті.
Відтак головний медик Рівного вступити до ЗСУ. Віктор Іськів, не маючи за плечима військового досвіду, приймає таке рішення. Був певен, що там він як травматолог потрібен більше, ніж тут.
– Отож, знявши з себе у військкоматі бронь, пішов служити в ЗСУ, – лаконічно каже головний медик Рівного. Але при цьому не згадує, що це йому вдалося зробити не відразу, а з другої спроби. Через проблеми зі здоров’ям спершу йому відмовили. Вікторові Ігоровичу довелося проходити додаткові обстеження і переконувати працівників військкомату, що він цілком придатний для служби в армії.
Так склалося, що Віктора Іськіва направили не на фронт, як він очікував, де рятуватиме життя воїнів, а в тилову військову частину. Спершу був дещо розгублений, але згодом змирився з тим, що армія – не «цивілка», тут інші «закони»: є наказ і ти повинен його виконувати, а не обговорювати.
– Потрапив у військову частину не так уже й далеко від Рівного, де служу начальником медичної служби, – розповідає Віктор Ігорович. – Тому, скажу чесно, повністю ввесь тягар і негаразди війни на собі не відчуваю. Крім того, буває, випадає нагода навідатися додому, побачитися з рідними, заїхати на свою роботу (в міське управління охорони здоров’я), зустрітися з колегами-лікарями. Але, тим не менше, казарма є казарма, військове життя є військовим життям. Тяжко. Але тим хлопцям, що там, на передку, в рази тяжче і небезпечніше. Окрім того уже й сам очікую на ротацію в бойову частину протягом кількох тижнів.
Реальність далека від чуток
За роки служби в армії Віктор Іськів набачився військових, які пройшли крізь пекло війни, наслухався історій, від яких аж мурашки по спині бігають. Та найбільше його вражає незламна воля і мужність українських воїнів, більшість з яких (як і він сам) до війни автомата в руках не тримали.
– Кілька тижнів тому їздили на один з полігонів, відбирали хлопців обмежено придатних. Це ті, що з пораненнями чи за станом здоров’я вже не можуть служити в десантно-штурмових військах, але можуть продовжувати службу в тилових частинах. Там теж усякого надивились, наслухалися різних історій… – співрозмовник обірвав свою розповідь на півслові, вогник його очей затуманила пелена смутку. Помовчавши з хвилину, зітхнув і продовжив далі. – Там справді тяжко. Але, мабуть, не так, як залякують ЗМІ. Пригадую, як перед Новим роком якесь таке враження складалося, що спеціальна кампанія проводилася, щоб людей від тої армії віднадити, залякати.
Найбільше Віктора Іськіва обурює те, що дехто переповідає «страшилки», мовляв, тільки-но військовозобов’язаного працівники ТЦК в бусик посадили, як відразу на фронт відправляють, начебто вже на другий день він в окопі опиняється.
– Це точно неправда! – збуджено каже він. – У будь-якому випадку спочатку проводиться навчання військовослужбовця, а тоді вже він потрапляє в якусь частину. Це не обов’язково може бути бойовий підрозділ.
Натомість Віктора Ігоровича вразила інша картина, яку він на власні очі бачив. Щойно їхній мікроавтобус заїхав на територію полігону (цю машину за тих кілька днів тут уже знали), то деякі військові швиденько почали ховатися. Довелося декого дуже вмовляти та мало не силою тягнути на проходження військової служби у їхній частині.
– Просто хлопці бояться, що їх відрахують з десантників і відправлять у якусь тилову частину, – пояснює співрозмовник. – А вони рвуться на фронт, де залишилися їхні побратими. Бійці мотивовані, вони знають за що воюють.
Цивільному медику найтяжче давалися військові порядки
– Як проходила ваша адаптація до військової служби? Що було найтяжче? – цікавлюся в головного медика міста.
– Ну, бачите, мені не випало проходити строкову військову службу, – відповідає він. – Я все-таки вчився в медичній академії, в нас тільки військова кафедра була. Отож відразу, як каже моя дружина, змінив краватку на берці. Я, напевне, місяці три почував себе, як у чужій тарілці: куди я потрапив, що робити? До життя в казармі якось швидко звик, а от з військовими порядками, суворою дисципліною, особливо з режимом – складніше було. Найтяжче те, що вже о шостій годині ти на ногах маєш бути, бо все-таки, будучи «совою», звик трішки пізніше просинатися.
Утім, як каже Віктор Іськів, людина до всього звикає, потрібен тільки час:
– В армії все чітко має бути: дисципліна, режим, розпорядок – і все. Відповідно повинен розуміти, що таке наказ. Тобто командир віддав наказ, а ти вже його не повинен обговорювати (такий він чи не такий), ти його просто мусиш виконувати. Емоції свої треба при собі тримати. Не знаю, як де, в нас, у принципі, накази точно не обговорюються. Ну ось така військова служба.
Зате у виконанні своїх безпосередніх обов’язків у Віктора Ігоровича – все без проблем. За плечима начальника медичної служби – чималий управлінський досвід і багаторічна практика травматолога. Отож, крім забезпечення діяльності підпорядкованого медпункту, надає пацієнтам-військовим допомогу за своїм лікарським профілем.
– Усю невідкладну допомогу надаємо на місці, – діловито каже начальник медслужби. – У нас є лікар, у цивільному житті –анестезіолог, який займається екстреною, в тому числі, кардіологічною допомогою. Такі випадки в нас вже бували. Я, як травматолог, свою ділянку веду. Взагалі, у нас досвідчені медичні працівники і дуже класний колектив (з колективами мені, мабуть, таланить – як в управлінні, так і тут). Зазвичай власними силами справляємося. А тих, хто потребує стаціонарного лікування в госпіталь доправляємо. Стараємося на тиждень підбирати кілька хворих, щоб не кожен день «кататися». Звісно, якщо якісь екстрені, ургентні випадки (таке теж трапляється), то відразу веземо. Дякувати Богу, в нас не було жодної патової ситуації.
Залишається на двох фронтах
Попри те, що Віктор Іськів служить у ЗСУ, він постійно, як кажуть, намагається тримати руку на пульсі життя медичної галузі Рівного. Адже за його керівництва розпочалася в лікувальних установах міста медична реформа, яка, хоч і не так планово, як до війни, все ж продовжується. Тому при першій нагоді завітає до тієї чи іншої рівненської лікувальної установи, нерідко долучиться до нарад у міському управлінні охорони здоров’я. Майже щодня спілкується з лікарями по телефону.
– Я б не сказав, що втручаюся, – каже головний медик Рівного Віктор Ігорович, – скоріше, допомагаю, коли мене просять. По суті займаюся тим, чим займався і до війни. Мені не байдуже, якою є медична галузь сьогодні та якою стане завтра.
При цьому Віктор Ігорович акцентує увагу на тому, яку допомогу надають медичні заклади міста ЗСУ:
– Вони підтримують військових медикаментами, починаючи з перших днів повномасштабного вторгнення. Завжди безвідмовні, коли звертаюся до них з проханням. Трапляється, наприклад, що настільки зростає наплив хворих військовослужбовців, що госпіталь просто не спроможний усіх прийняти, тоді на виручку приходять міські лікарні. Ще жодного разу не відмовили мені ні в лікарнях, ні в управлінні охорони здоров’я, яким нині керує моя заступниця Лариса Іванівна Обуховська. Мабуть, просто користуюся службовим становищем (усміхається). А якщо серйозно, то від справ, якими займався до війни, не відійшов.
Вірить, що після перемоги життя буде іншим
Війна чимало чого змінила в нашому житті, «перезавантажила» свідомість людей. По-іншому, пройшовши свої випробування, дивиться тепер на світ і Віктор Іськів.
– В яку б ситуацію ми не потрапляли, – ділиться він думками, – з кожної, як на мене, маємо винести щось корисне. Набувши військового досвіду, тепер інакше дивлюся на деякі речі. Чомусь глибоко переконаний, що після війни докорінно (безумовно, в кращу сторону!) зміниться все наше життя. Треба лише вистояти, дотерпіти, вибороти перемогу. Обов’язково перемогти, щоб війна не перейшла у спадок нашим дітям.
Насамкінець головний медик Рівного Віктор Ігорович зізнався, що жодного разу не пошкодував через своє рішення піти на військову службу. Але з нетерпінням чекає дня, коли змінить берці на краватку і повернеться до звичної роботи. Вже зараз чітко знає, чим буде наповнений кожний його наступний день.
Василь ГЕРУС
- «Верес» та «Оболонь» знову зіграли внічию – без голів, але з емоціями
Рівненський «Верес» та столична «Оболонь» зіграли другий матч за п’ять днів. Цього разу – у чемпіонаті прем’єр-ліги. Після поразки у кубковій грі, яка відбулася 30 жовтня на рівненському «Авангарді», кияни прагнули взяти реванш у матчі чемпіонату.
Читайте також: Очільник медицини Рівного гарантує якісне медичне обслуговування