«Філіжанка мови по-рівненськи» проєкт який має свою сакральність і другий рік поспіль допомагає креативно вивчати українську з новими жителями міста Рівне. «На курсах української, які організувала «Просвіта», я вже п’ять потоків поспіль. Не можу відірватися, так цікаво. Сертифікати нам особисто міський голова Олександр Третяк вручає, спілкуємося», – не приховує морального задоволення Юлія Малик.
З чоловіком та двома неповнолітніми синами вона приїхала до Рівного з Ізюма: ледве втекли від ворожих бомбардувань торік у березні. А вже 12 квітня жінка залюбки долучилася до першої групи «Філіжанки мови по-рівненськи», яка розпочала навчання в ліцеї №15 у центрі міста.
Наша мова пахне свободою
«Тоді прийшло чотири десятки людей: різного віку, різних професій. І, зрозуміло, різного рівня володіння рідною мовою. Тож придумали універсальний підхід: кожне заняття присвятити важливій для українців темі, яка точно нас об’єднуватиме. Розпочали з дня вербової гілочки (тоді якраз наближалася Вербна неділя). Далі були Великдень, День матері, День сім’ї… Так, окрім лексичних, граматичних, фонетичних мовних норм, заглиблювалися й у наші традиції та культуру», – розповідає автор ідеї й одночасно одна з викладачів курсів Мирослава ЖОВТАН. Вона – директорка Комунальної установи «Центр професійного розвитку педагогічних працівників» Рівненської міської ради. І роботи там, зрозуміло, вистачає. Та хіба могла небайдужа просвітянка залишити нових жителів міста, долі яких кардинально змінила війна, сам на сам із мовним бар’єром, який заважав повноцінно влитися в громаду? Каже, що не могла. Як і її «дівчата»: викладачки української Оксана Парфенюк, Софія Левицька, Олеся Ткачук, Ірина Бачук, Мар’яна Соловей, Леся Лінчук…
Усі вони працюють у загальноосвітніх навчальних закладах міста. А за покликом небайдужих сердець щедро діляться неперевершеним смаком рідної мови з тими, хто з різних причин та життєвих обставин ще недостатньо її «розкуштував». І тоді «курсенята» або ж «філіжанківці», як люб’язно називають підопічних, захоплюються: «Яка смачна наша мова!»
«Так, вона пахне бруньками, медунками, паскою, паляницею! А влітку – суницею й полуницею, а восени… А взимку… І завжди – свободою!» – відповідає Мирослава Жовтан.
Ну що тут додати? Разом із «лагідною українізацією» наші співвітчизники щоразу отримують новий ковток свободи й все впевненіше розправляють плечі.
«Кожна зустріч на «Філіжанці мови по-рівненськи» має свою сакральність. Приміром, слово «віра» стало лейтмотивом заняття, яке відбулося 28 квітня у Рівненському ліцеї №1. Активна та дієва робота в групах, моніторинг та виправлення лексичних помилок. Бонуси – «Патріотичні гусаки», адже вони – «наша біологічна зброя». Без гумору нині ніяк – це теж наша зброя. Приємно, коли курсантка Ірина відвідує заняття навіть у свій день народження, пригощає одногрупників та вчительку смаколиками… Мотивує, коли курсантка розповідає, що ще у 2014-му вирішила змінити літеру у своєму імені: замість Вероніки стала Віронікою. Бо переконана – Віра переможе!»
«Міжнародний день пам’яток і визначних місць (18 квітня) вийшов пізнавальним. В Україні він має назву «День пам’яток історії та культури». Говорили про перлини української землі: старовинні храми, унікальні замки, історичні ансамблі. На жаль, московити продовжують руйнувати культурну спадщину України. Ні з чим не можна порівнювати людські втрати, але об’єктів на інтерактивній мапі культурних втрат більшає… У травні вирішили зробити нашу «Філіжанку…» екскурсійною. Адже зовсім поруч – Пересопниця, Дубно, Острог, Луцьк, Гурби!.. Для тих, хто зумів за цей воєнний рік полюбити всім серцем щедрий Поліський край, хто хоче пізнати казкову красу Волині ці екскурсії стануть подорожами для української душі. Вірмо у свої мрії! Вірмо в те, що зовсім скоро зможемо подорожувати всією Україною, милуватися її унікальними пам’ятками!»
Це лише два відгуки самої пані Мирослави: здається, вона пише їх серцем.
Мріяти варто українською
А мрії, в які щиро віриш, неодмінно збуваються! Надто тоді, коли їх бережуть наші мужні захисники… І коли, власне, мрієш українською! Так і тут: голова міської «Просвіти» Катерина Сичик уже організувала транспорт для поїздки в Пересопницю, правозахисниця Ліана Диновська зголосилася: «Повезу їх у «Тунель кохання!»
Мирослава Жовтан та її колеги чудово розуміють: начебто нонсенс – учити рідну мову в своїй державі. Але як тепер по-іншому? Надто коли люди самі припадають до рідного слова, як до цілющого джерела. Вони дістаються з різних куточків міста за будь-якої погоди на душі й за вікном – тільки б не пропустити урок! Не вина чоловіків і жінок, яким за 50 чи 60, що їх позбавили можливості вчити українську в школі. Тож найскладніше здолати мовний бар’єр саме їм. Але вони так щиро намагаються! Часто приходять з онуками, з дітьми, цілими родинами. Обмінюються новинами культурного, мистецького життя міста, разом відвідують імпрези: в парку історичної реконструкції «Оствиця», в Обласному краєзнавчому музеї, Музеї бурштину та Уласа Самчука, музеях Олени Пчілки та Олени Теліги, в галереї «Євро-арт», у соборах та церквах… Зустрічалися з талановитими письменниками, художниками, поетами. Були учасниками цікавих майстер-класів. І всюди розмовляли українською, вигранюючи її, наче діамант. А коли зізнавалися в любові своїм містам – Маріуполю, Сєвєродонецьку, Харкову – просто не стримували сліз! Юлія Малик та її молодший син, 11-річний Михайлик, сказали: «Вдома, в Ізюмі, ми спілкувалися російською. Але Рівне просто закохало нас в українську. Тож тепер і в публічному спілкуванні, й між собою говоримо лише рідною мовою. Такий наш життєвий і світоглядний вибір».
Хіба це не найвища подяка невтомним просвітянам за їхню щоденну волонтерську працю?
Інна ОМЕЛЯНЧУК