Двадцять п’ять днів пекла пережила Олександра з Маріуполя.
Минуло більше року з того часу, коли Олександра з Маріуполя разом зі своєю мамою Любов’ю, залишивши охоплене бойовими діями рідне місто, перебралися до Рівного. Оговтавшись від пережитого, обоє завітали до головної книгозбірні області, що в Рівному, де люб’язно погодилася розповісти про жахи, що творилися в окупованому Маріуполі на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну.
Тоді голос жінки звучав збуджено, емоції зашкалювали від пережитого. І хоч на той час велика родина вже понад два місяці жила в Рівному, здавалося, що Олександра досі душею була ще там, у рідному Маріуполі, де народилася і збудувала щасливе родинне гніздо. Відтворюючи в пам’яті події минулих днів, вона переживала все заново. Говорила не зупиняючись, ніби намагалася швидко «пробігти» шлях довжиною в 25 днів перебування в окупації, де кожен день був важким випробовуванням. Одночасно намагалася до дрібниць пригадати події виживання серед русні.
Далі – розповідь Олександри від першої особи.
– Усе розпочалося 24 лютого. На околицях міста, далеко від будинку, де мешкала наша сім’я, чулися вибухи, гул канонад, виднілося зарево полум’я. Було дуже страшно. Особливо лячно за двох маленьких дітей. Чоловік сказав, що нам необхідно кудись виїжджати, адже жили ми неподалік військової частини. У 2014 році саме військова частина піддалася обстрілам, тому варто було терміново приймати рішення.
Отож ми вирішили перебратися до матері чоловіка. Зібрали деякі речі. Більшість дитячих: памперси, ліки, теплі курточки –було ще дуже холодно. Дитячу їжу на кілька днів. Сподівалися, що скоро повернемося. Свекруха проживала у 21-му «спальному» районі, це ближче до околиці міста.
Але і в цьому районі було чутно гучні вибухи. Згодом нам сказали, що розбомбили все в 23-му житловому мікрорайоні Маріуполя, де мешкала на верхньому поверсі у трикімнатній квартирі сестра чоловіка Вікторія з двома дітьми. Коли посилилися бої, військові наказали сестрі звільнити квартиру, як і всім жильцям багатоповерхового будинку, і переміститися в підвал. Адже вони жили на лінії вогню. Наші солдати у цьому районі стримували наступ. Русня ж гатила з усіх видів зброї. Скоро від квартири Вікторії нічого не залишилось, розбитий був і весь будинок. Слава Богу, Вікторія з дітьми, маючи вцілілу машину, вчасно переїхали до нас.
Через 2 дні після початку війни відключили світло. Тішило те, що були вода та газ. Але раділи ми недовго. 28 лютого настав «льодовиковий період»: темнота, холод, голод. А діти, звісно, постійно просили їсти. Ми з свекрухою гріли воду своїм тілом. На ніч клали льодяну воду в пластикових пляшках під ковдру, аби зранку дати пити дітям. На вулиці розводити багаття було небезпечно. Та й сам процес затяжний: спочатку необхідно було розчистити сніг, розпалити багаття і аж потім щось готувати. Найперше, звісно, їжу для малечі.
А воно бухкало, літало, свистіло над головою. Інколи падало поруч. Було дуже страшно, адже багато людей саме так і отримали поранення або й загинули. Це змушувало шукали інший вихід. Вирішили готувати їжу на мангалі на сходовому майданчику, що біля квартири. Одного дня буквально за десять хвилин потому, як ми приготували сніданок, розпочався обстріл.
Думаю, то був російський літак, який гатив по будинках. Бомба влучила в місце, де стояв мангал. Обвалилися сходи та несуча стіна. Будинок весь здригнувся. Здавалось що ось-ось все завалиться. Важко передати словами, що пережили ми, сховавшись у тамбурі квартири, де було більш-менш безпечно. Ударною хвилею вибило двері, все було сірим від пилюки. Міцно обнявши дітей, кожен мовчки молився, аби вижити, щоб не завалило грудою бетону. Від страху калатало серце. Не вистачало повітря, адже у маленькому приміщенні нас було четверо дорослих і четверо дітей, собака і кіт.
Ми не ходили в підвал, де ховалося багато людей. А ще тому, що там стояв їдкий запах від каналізації. Розуміли, що підвал не дуже безпечний, адже є ризик завалу під руїнами будинку. У той день Бог милував, ми дивом залишилися живими.
Відтоді все частіше почали думати, як вибратися на волю. Але зв’язку не було. Ми не знали, що діється навколо і як скоро прийдуть наші захисники. Лише у машині можна було «зловити» рашистське радіо. А звідти лунала якась ахінея, далека від реальності. Неможливо було зв’язатися із сестрами, бабусею та хрещеними. З острахом думали, чи живі наші родичі…
Мама проживала недалеко, але той район вже окупували рашисти. Ми називали його «ДНР». Окупанти казали мешканцям: «Не бійтеся, ви тепер під нашою опікою, вас не будуть обстрілювати». Вони постійно прочісували захоплену територію, шастали по квартирах, вишукуючи військових чи патріотів України. І дійсно, в маминому мікрорайоні, де майже всі будинки були вже розгромлені, більше не бомбили. Я навідувалася до неї, щоб переконатися, чи все добре. Заносила продукти, ліки із запасів, що збереглися. І кожного разу, коли поверталася додому, мама благословляла мене на дорогу і плакала. Вона знала, що на території 21-го мікрорайону, де ми жили, вже точилися важкі бої. Вона дуже хвилювалася, коли дізналася, що по вікнах нашого будинку лупили з танка.
Коли пролунав перший удар і в кімнату полетіло розбите скло, сипалася штукатурка, ми зі свекрухою в одну мить схопили дітей і вибігли в коридор. Дякувати Богу, обійшлося.
В результаті постійних боїв місто перетворювалось на суцільні руїни. Рашисти розбомбили пологовий будинок і третю лікарню. Закінчувалися запаси продуктів, не було памперсів для дитини, ліків. Зять потерпав від астми, без ліків він почав задихатися. На вагу золота стала вода. Щоб вижити, люди шукали її в батареях будинків. Ми ходили в дитячий садок, там завжди стояла черга. Під пильним стороннім оком кожен набирав воду в малу ємність, аби вистачило іншим. Саме батареї будинків у період окупації були тим живильним джерелом води, яке допомагало багатьом вижити. Допомагало вистояти і захисникам України.
Чимало людей, особливо похилого віку, одинокі, хворі помирали від холоду й голоду в своїх квартирах. Так було і в нашому будинку. З квартири, де жила старенька жінка, ми відчули трупний запах. Звертатися за допомогою було марно – зв’язок не працював. Повідомили військових. Вони вирішили проблему та радили нам ховатися в укриттях і запасатися водою.
Померлих закопували просто у дворах будинків з надією, що колись вони будуть перепоховані. Багато убитих лежало на вулиці.
Ми розуміли, що тут не вижити, необхідно виїжджати або ми всі загинемо.
Першою взялася за порятунок Вікторія, яка мешкала з нами. Разом із сусідкою вони шукали можливості евакуації. Дізналася, що можна приєднатися до колони машин, а для безпечності виїзду необхідно прикріпити на транспорті білі смужки. У дорогу зібралися швидко, взяли найнеобхідніше.
Вони рушили двома машинами. В одній були сестра, двоє дітей кіт і собака, у другій машині – двоє жінок.
Минуло кілька годин, але для нас вони здалися вічністю в очікуванні хоч якоїсь вісточки від сестри. Ми не раз піднімалися на крайній поверх будинку, щоб зловити зв’язок з Україною. Та все марно. І ось в один момент сталося диво: ми почули рідний голос. Вікторія плакала від щастя і кричала в трубку: «Ми в Україні, ми в Україні! Тут наші захисники!» Всі раділи за них, від надміру емоцій сильно хвилювалися.
Настав час і нам збиратися в дорогу. На щастя, наша машина вціліла. Певно тому, що ми освятили її. Чоловік сказав: «Ми їдемо! Адже пройде ще з десяток років, поки тут усе відновиться».
Мені терміново необхідно було переконати інших членів родини. Мама і сестра з чоловіком, які проживали разом, розуміли ситуацію. Вони відразу погодилися на евакуацію. Складніше було переговорити з Людмилою, старшою сестрою, яка мешкала на Черьомушках. Це півтори години ходьби пішки. І хоч дорога була дуже небезпечною, я не могла залишити найріднішу людину в розбитому місті. Для зручності взула кросівки, утепливши ноги чотирма парами шкарпеток, адже на вулиці було ще досить холодно. Отримавши благословення від матері, вирушила в дорогу.
Для тих, хто дивився голлівудські фільми, скажу – це набагато сильніше відчуття. Розбиті висотки, вирви від снарядів, підбита обвуглена техніка. Подекуди диміли чадні згарища та обгорілі дерева. На дорозі валялися трупи. Здебільшого чоловічі. Окремі тіла розірвані на шматки внаслідок ракетних ударів. І ніде ні душі! Я одна серед страшного пекла. Біля будинку «Тисячі дрібниць» стояла розбита «швидка». Поруч лежали мертві люди. Від страху в мене трусилися ноги, сльози градом котилися з очей. Та я ішла, не зупиняючись, бо знала, що там моя сестра. Дуже зраділа, коли на шляху побачила чоловіка. Я попросила дозволу іти разом, щоб було не так страшно. Він мовчки кивнув головою. Був стомлений і пригнічений, адже йшов давно, з лівого берега. Війна забрала у нього все, що нажив. Було важко. Душа напружена, мов струна, бо щохвилини остерігалися якоїсь біди. Кожен молився за своє.
У дворі п’ятиповерхівки, де жила моя сестра з чоловіком, стояло троє чоловіків, які повідомили, що тут нікого вже немає. Я ж не повірила їхнім словам і чимдуж побігла на п’ятий поверх. Постукала в двері, гукаючи: «Люда, Люда! Відкрий». А у відповідь – тиша. Перелякана, що більше не побачу сестру, я двома кулаками гатила у двері та ревіла білугою. Надривний плач відлунював у порожньому будинку і зникав десь високо вгорі. Згодом, трохи заспокоївшись, знесилена, сіла біля вхідних дверей. Раптом прийшло прозріння: підвал! А що, як вони у підвалі?
Кулею полетіла вниз і відразу очам своїм не повірила. На мій голос відізвалися Люда і її чоловік Льова, які з’явилися з темноти. Тут вони одні, без гарячої їжі, стомлені й беззахисні, перебували вже кілька діб. Коли я їх побачила, то в душі ніби все перевернулося. Було важко, тривожно і водночас радісно. Ми не могли натішитися, що всі живі й що насправді відбулася ця зустріч. Обійнявшись, плакали від щастя.
Я переконала сестру піти до мами, де вже не обстрілюють з літаків. Там хоч трохи спокійніше. Вони швидко зібралися, взявши з собою лише рюкзак з речами. Ішли пішки вже коротшою дорогою. Навколо точилися бої. Гуркіт канонади ревів, не перестаючи. Було лячно дивитися, як танки гатили по червоних, нещодавно збудованих дев’ятиповерхівках та Маріупольському державному університету. Щастя, що нас не зачепило.
Ми подолали нелегкий шлях до матусі і зустрілися з рідними. Раділи, що живі. Я дякувала Богу, що він оберігав нас. Згодом, оговтавшись, прийняли спільне рішення: завтра, 20 березня 2022 року, будемо вириватися з пекла.
Попереду на нас чекали важкі випробовування долі. Але то – вже інша історія.
Раїса ЩЕРБАН
P.S. Олександра уже більше року живе з родиною в Рівному. Добре розмовляє українською мовою і мріє повернутися у відбудований, квітучий Маріуполь.