У різдвяні дні в багатьох українських хатах з’являється мовчазний гість. Його не ставлять для краси і не прибирають одразу після свят. Він стоїть у кутку під іконами – і ніби нагадує, що цього вечора за столом присутні не лише живі. Цей гість – Дідух. Його дедалі частіше називають «модним». Але насправді він просто повертається додому.
Мода, за якою стоїть ідентичність
Теперішній інтерес до Дідуха – це справді мода. І добре, що так. Бо за нею стоїть не тренд із соцмереж, а повернення до власної традиції, до пам’яті роду, до сенсів, які десятиліттями витісняли або спрощували. Коли люди перепитують одне в одного, хто виготовляє Дідухи, або намагаються мотати їх самі, це не про декор. Це про ідентичність. І так, це теж проукраїнська позиція.
Символ предків і живої традиції
Дідух ніколи не був просто різдвяною прикрасою. В українській традиційній культурі він має архаїчний релігійний зміст, пов’язаний із культом предків. Усі дослідники традиційної культури сходяться в одному: Дідух – символ першопредка. Його розуміють і як духовне дерево, по якому душі пращурів сходять до родини живих у час народження Місяця, що припадає на новорічно-різдвяний період.
– Одна з моїх улюблених етнографинь, Жанна Янковська, писала, що Дідух був «вмістилищем душ предків під час усіх різдвяно-новорічних свят», – зауважує дослідниця, директорка Рівненського обласного центру народної творчості Ірина Рачковська-Баковецька. – Вважалося, що добрі душі пращурів оберігають посіви та врожай від стихій, гарантують безпеку життя людини. Цей сенс легко загубити за красивою формою, але саме він робить Дідух живим символом, а не стилізацією.
Як традиція живе на Рівненському Поліссі
Про сакральний зміст Дідуха написано й сказано чимало. Та, як наголошує дослідниця народних традицій, для неї важливо зафіксувати інше – як ця традиція реально побутує в громадах Рівненського Полісся. Попри хвилю зацікавлення, у селах півночі Рівненщини Дідух ніколи й не зникав.
Під час однієї з експедицій у рідній Соснівськійгромаді, у родині Степана і Тетяни Власюків із села Маринин, Дідух стояв у кутку з іконами. Господиня сказала просто: на Коляди поставили – то стоятиме цілий рік. Без пояснень і без пафосу. Як щось самоочевидне.
– Про обов’язковість Дідуха та всієї різдвяної обрядової атрибутики розповідали й у Малинськійгромаді, – продовжує Ірина Баковецька-Рачковська-Баковецька. – Серед традицій – покривання стола сіном, виставляння покуті під іконами, обов’язкова кутя і домашня хлібина. Носії традиції з Малушки детально описують, як усе це робили їхні матері і як продовжують робити нині: сіно не викидають, а віддають худобі, бо воно вже «як священне». Свічка, молитва, тиша – і присутність тих, кого не видно, але відчувають.
Цей обряд має виразний офірний характер. Кутя – символ поминання, спільного споживання зерна живими і померлими. Хліб – знак життя. Сіно на столі – вдячність за хліб і водночас архетип предків. Як і лепеха на Зелені свята, рослинність, принесена до хати, символізує повернення померлих до свого роду.
Свідчення з Полицької громади
Подібні мотиви звучали й у Полицькій громаді. Там Дідух і різдвяна атрибутика стояли до Водохреща, а сіно після свят віддавали курам. Увечері родина збиралася на пісну вечерю, кутю варили тричі – на Різдво, Новий рік і Водохреще. Навіть жартівливе ворожіння на льон за сінцями зі столу – не гра, а спосіб говорити з майбутнім мовою традиції.
– В одних із моїх крайніх експедицій у Полицькугромаду мешканки села Іванчі – 89-річна Надія Зектер та 77-літня Валентина Сарховець – розповідали про обов’язковість цих звичаїв у їхніх родинах, – додає дослідниця. – Дідух стояв «поки всі три свята пройдуть», кутю варили тричі, а після вечері кожен клав свою ложку в миску. Навіть за сінцем дивилися, яким буде льон – довгим чи коротким. Усе це було частиною одного цілого.
Дідух є і в домі самої Ірини Рачковської-Баковецької.
– Його разом із набором подарував нам співвласник ТРЦ «Злата Плаза» Олександр Оверчук – як подяку за консультації з дизайну у ткацькому стилі для магазину «Колорит». Там є й інсталяція ряден з нашої з Ярославом Рачковським домашньої колекції.
Так традиція природно входить у сучасний простір – без фальші й музейного пилу. Тож Ірина Рачковська-Баковецька радить просто і прямо: мотайте Дідухи. Варіть пшеничну кутю. Застеляйте столи сіном і килимами. Бо нині, у воєнній Україні, на Різдво народжується не лише Бог. Народжується і те заповітне шевченкове «єдиномисліє» – як тиха, вперта форма пам’яті й спротиву.
Василь БУСЬКО
Журналістка стрічки новин, працює з оперативною інформацією та висвітлює події Рівного й області. Готує перевірені новини, офіційні повідомлення та суспільно важливі матеріали. Окрім новинної роботи, створює тексти для сайту та газети, зокрема аналітичні та тематичні матеріали.