З часу «Берестечка» (за Ліною Костенко) в репертуарі нашого Музично-драматичного театру були сильні вистави. Та «Зерносховище» серед них посідає осібне місце. Щоб глибше його осягнути, пішла на виставу повторно.
Отож спільний проєкт Рівненського академічного музично-драматичного театру та Одеського академічного музично-драматичного театру ім. В. Василька – п’єса Наталки Ворожбит «Зерносховище». Авторка – лауреатка Шевченківської премії, новаторка сучасного театру, яка не боїться «робити глядачам боляче». П’єсу «Зерносховище» написала «на замовлення Шекспірівського театру в Лондоні, де її вперше і поставили».
Головний режисер – одесит Максим Голенко – рекордсмен за кількістю постановок в Україні (програма Британської ради Taking the Stuge, що дає шанс «українським театрам і режисерам здійснити постановки за підтримки театральних фахівців зі Сполученого королівства»). Продюсер – народний артист України, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир Петрів. Їм допомагають композитор Дмитро Данов, художниця Юлія Заулична, балетмейстер Олексій Бусько.
Хвилююча мить. Третій дзвінок… А на кону металева завіса, яка відгороджує глядацьку залу від сцени при пожежі. Ця завіса стає художнім образом, символом стіни, що відгородила змордовану Голодомором Україну від всенького світу.
Перед глядачами розгортається життя села Зелений Кут, кохання бідного парубка Арсея Печориці (у першому відвіданому мною спектаклі це був одесит Дмитро Усов, у другому – Дмитро Пшечук, який грав свою любов, відчай та розчарування переконливіше) та багацької дівчини Мокрини Старицької (у першій виставі актриса Жанна Бичковська, у другій – одеситка Інна Бульботко, яка і зовнішністю, і грою була істинним породженням Голодомору. Дивуєшся: у ХХІ столітті не може бути таких типажів. Але саме таку актрису відшукав режисер). У виставі грають два склади акторів.
Зав’язкою стає приїзд у Зелений Кут уповноваженого з району Мортка Книжника (заслужений артист України Марко Дробот, актор Одеського театру). Він приїхав «памагать» здійснювати колективізацію у селі, назви якого не може запам’ятати. Хитрий, підступний, жорстокий. Під приціл його безжальностей потрапляють беззахисні селяни Горобець (артист Володимир Федінчук), Юхим (артист Віталій Зубченко), родина кріпкого хазяїна («куркуля») Феодосія Старицького (заслужений артист України Віктор Янчук). При розстрілі як він красиво вмирав! Кулі не брали трударя, який міцно стояв на рідній землі.
Змінились у Зеленому Куті цінності та пріоритети. Арсея посилають учитися в партшколу, з якої він повертається в рідне село здійснювати політику радянської влади. Хлопець не може стріляти у своїх односельців: «В іншому селі зміг би, у своєму не можу!» Відбувається роздвоєння особистості між тим, чого його вчили («провести бесіду»), і тим, що наказує хитрий дворушник та перевертень Мортко: «Стріляй!» Починається глибока, психологічно вмотивована внутрішня боротьба. І молодий активіст вбиває уповноваженого з району, стаючи «ворогом народу».
На очах у враженого глядача вмирає у працьовитій людині людське. Від голоду, страху, безвиході. Вмирає любов, моральність, Бог («радянська влада сильніша від Бога»). І це у виставі головне. Людина перетворюється на істоту з єдиним бажанням – їсти! Траву, кору, гниле зерно, конячі фекалії, людину… Людожер у виставі – чоловік (Андрій Шевчук) у пачці балерини, який поспішає до пухкенького дитяти «втішити його», – викликає огиду.
У виставі багато цікавих деталей, сценічних знахідок, що не забуваються. Зокрема, вечеря багатодітної сім’ї Феодосія Старицького за довгим столом. Батько відрізає скибку хліба до грудей. А з неба ллється мелодія І. Котляревського «Де згода в сімействі». Мені бракувало дерев’яних ложок у ручках дітей.
Або мегацинічний розпродаж куркульського майна.
Чи представники влади на початку вистави: у всіх на обличчі червоні маски з виразним натяком на вождя. Згодом вони переміщуються на потилицю, бо лукава влада повинна була показати людям своє обличчя.
Вражає момент розгорнутого червоного прапора в руці Мортка над приреченим у клітці народом.
Дуже сильні сцени з Мокриною. Вона покірна та зламана (аж душа щемить…), коли голодна. Та коли Арсей її підгодує, то готова кусати, протестувати, бунтувати. Саме Мокрина вбиває Івана Івановича (заслужений артист України Андрій Куделя), якого не брала біда. Це та персонажиня, за допомогою якої авторка Наталія Ворожбит досліджує злам особистості в екстремальних умовах. У відвіданому мною другому спектаклі виконавиця ролі Мокрини Інна Бульботко була найсильніша.
Образ Зерносховища. По всій Україні – великі сховища зерна. Воно гниє. Його трублять миші. Набираєш у пригоршню, а воно ворушиться й тече. Це безгосподарність влади, її кінець, бо вмирає хліб, вирощений солоним потом. Чи її мета забрати, аби не дати? То це геноцид голодом! Питання, питання…
Оповитий гумором епізод біля зерносховища, коли Самсон (заслужений артист України Сергій Бондарчук) через надмірний розмір свого живота не може пролізти у віконце сховища, аби вкрасти гнилого зерна.
Вражає акторська гра та режисерське вирішення моменту, коли Арсей (Дмирто Пшечук чи Дмитро Усов) лізе на дзвіницю знімати дзвони для господарських потреб радянської влади.
Взагалі у виставі стираються межі театральної умовності між глядацькою залою і сценою: актори вибігають десь із амфітеатру, виходять через залу, а Самсона навіть розстрілюють у партері, й він падає між рядами.
У виставі багато незвичного й несподіваного, як-от: великі металеві стелажі, що є основою декорації. Вони мобільні. Спершу на них лежать великі хлібини, згодом – мішечки із зерном. Тоді, внаслідок бурхливої діяльності Мортка, трупи в чорних пакетах. І нарешті стелажі утворюють квадрат і замикають, ніби у клітці, ошалілих від голоду селян. Сильніші пройшли кастинг, і їх, одягнувши у віночки зі стрічками, хустки, мають знімати у фільмі для іноземного журналіста, який приїде в Зелений Кут. Та виявляється, що приїде не журналіст, а товариш Петренко, якого слід ситно прийняти. Треба бачити відчай селян, яких відпускають по домівках без «кіна», не погодувавши. Не оповідатиму далі сюжет, лиш його фінал: Мортко обливає кліть бензином…
Дикі танці, хаотичний рух візків, які виконують різні функції, – це все рух, безлад, хаос того життя, що прийшло в село з появою уповноваженого, як і багатослівна та розмаїта ненормативна лексика. У виставі чимало нецензурного – слів, жестів, костюмів, мізансцен.
Хочу поговорити про те, що найбільше болить: ненормативна лексика. Я категорично проти її використання в художньому творі, в житті. Давно живу на світі, бувала в різних середовищах: у молодіжних, селянських (мама з-під Луцька), міських (батько народився в Рівному). Але в дитинстві, ранній юності ніколи не чула, щоб цим паскудством хтось оскверняв рот. У нас шанують батьків, тому не допускають, щоб лаятися в батька-матір. Цей непотріб прийшов від сусідів, з якими воюємо не лише за рідну землю, свободу, але й за українське слово. Там гинуть наші герої, а тут демонструємо, що ми переможені в культурі. Я українка. У нашій ментальності ніколи не було цієї марноти. Якщо ж хочеш бути модним (бо у світі нині матюк, перепрошую, в шані). Якщо можеш переступити через батьків-дідів, хай потішиться твоїми успіхами путін. Глянь у вікіпедію, як лаються українці.
Та повернімося до «Зерносховища». Чи був би менш огидний Мортко Книжник без нецензурного? Певне, тут воно історично вмотивовано. За геройство акторові мій респект.
Певної драйвової тональності виставі надає живий музичний супровід тріо «Веремія» та заслужений артист України Станіслав Лозовський, який для спектаклю оволодів новим для себе інструментом. Талант і праця вернуть гори.
Поза моєю увагою лишилося ще багато цікавого. Не ображайтесь. Ви креативні. І спектакль ваш не стандартний. Надемоційний. Болючий. Сильний. Усі квіти Рівного – вам!
Ще кілька речень про глядацьку залу. На обох відвіданих спектаклях – аншлаг. На кону бували дуже відверті сцени, а в залі тремтіла тиша. Чи то війна оголила душу, що ми так виросли?
Закінчилося це болюче й безжальне тригодинне дійство виконанням пісні «Враже» ANGY KREYDA з альбому «Сію тобі в очі» (2022 р.) на слова Людмили Горової. Співали стоячи. Актори та глядачі (котрі знали текст).
Я вийшла з театру в згуслу чорноту неосвітленого міста. У мозку молоточком стукало Симоненкове:
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Ірина МІЗЮК,
заслужена вчителька України
Читайте також: Експерти пояснюють, чому тривога оголошена в усій Україні