«Все минає і ми минаємо. Час ніколи не можна повернути назад. І як шкода, коли він втрачається безглуздо… Завжди прагнув використовувати час ефективно. Хоча, мабуть, не завжди це вдається. Але ж як приємно, коли щось і вдається реальним результатом.
2 жовтня невеличка кругленька дата – 15 років моєї видавничої творчої діяльності. Можливо, це трішки нескромно, але є чим пишатися – понад 60 книг про Рівне, Рівненщину, Волинь, краєзнавство, культуру, мистецтво, фотографію…»
Так коротко підсумував черговий етап свого життя на сторінці у ФБ сам Олександр ХАРВАТ. А детальніше розповів у розмові з журналістом «7 днів».
– Більшість знає Олександра Харвата як фотомитця, краєзнавця, засновника фотостудії «У фарватері істин» і Музею фотографії, але мало хто – як видавця. Як ви ним стали?
– 15 років (та навіть більше) минуло відтоді, коли запланував видати книжку про наше місто, яку назвав «Рівне на межі тисячоліть». Збирав матеріали, старі фотографії у музеї, колекціонерів, архіві – скрізь, де можна було щось знайти. А як дійшло до видання, то не знайшлося з ким це зробити. Тому й вирішив сам зайнятися видавництвом. Отож 2 жовтня 2006 року зареєструвався видавцем. Так вийшла моя перша книга «Рівне на межі тисячоліть». Потім друга, третя…
За 15 років їх уже 66 назбиралося. За винятком трьох чи чотирьох усі мої – краєзнавчі, культурологічні, фотографічні, мистецькі, історичні про Рівне, Рівненщину та Волинь. У цьому році, скажімо, до 150-річчя з дня народження Лесі Українки видав «У фокусі – орбіта «2616 Lesya»: фотомандрівка від Звягеля до Сурамі». Світ побачив великий фотоальбом полтавського фотографа Костянтина Бобрищева «Моя єдина. Фотопоема про Україну».
Зараз працюю над книжкою (вже є сигнальний примірник) «Тридцять кроків до Незалежності». У ній історія Рівного в фотознімках від 1989 року до нинішніх днів. А 14 жовтня відбудеться презентація фотоальбому кращих робіт фотомитців з 29 країн світу, представлених на фотовиставці «Вернісаж на Покрову, 20/21». На цьому, звісно, не зупинятимуся. Бо у планах ще багато різних задумів.
– Понад шість десятків книг! І кожна – зі своєю долею. Яка з них для вас найдорожча?
– Для мене кожна книжечка, як дитинча. І кожна особлива та дорога. Але найбільше запам’яталася перша – «Рівне на межі тисячоліть». Мабуть тому, що далася найважче. Дуже вдячний за співпрацю у підготовці цього видання Галині Данильчук. А ще книга «Я люблю своє місто», яка вийшла як окреме видання і як двотомник разом з першою книгою у подарунковій упаковці. До видання «Я люблю своє місто» вірші написав рівненський поет Василь Басараба, який у цьому році передчасно пішов із життя. Взагалі намагаюся, щоб кожна видана мною книга була самобутньою.
А наступна – кращою, цікавішою і оригінальнішою. Тому й викладаюся над кожною сповна. От, для прикладу, над «Фотопоемою про Україну» Костянтина Бобрищева півроку працював. Дуже мене захопила книга про Лесю Українку, виданню якої передувала масштабна пошукова робота разом з Галиною Вокарчук. Вже другий рік працюю над виданням «Історія фотографії». В Україні вийшла лише одна подібна книжка про історію української фотографії. Але в ній є, м’яко кажучи, неточності. Тому провів велику дослідницьку роботу, яку невдовзі, сподіваюся, викладу в книзі.
– Чи мріяли коли-небудь про ті вершини, яких досягли у житті?
– До вершин у будь-якій справі я ставлюся по-філософськи. Адже шлях вдосконалення меж не має, тому ніколи не можна зупинятися на досягнутому. Бо коли піднімаєшся на вершину, то бачиш, що вдалині – інші, ще вищі піки. Тому, за що б не брався, стараюся зробити це якомога краще. Тобто намагаюся підкоряти все нові й нові вершини. А оскільки я дуже вимогливий до себе, то нехай інші оцінюють: добре це, чи ні.
– Гаразд. А чи думали про те, що станете, без будь-якого перебільшення, всесвітньовідомим фотомитцем?
– Про таке, звісно, навіть не мріяв. Професійно фотографією зайнявся у 1999 році, коли став членом Національної спілки фотохудожників України. А почав, як кажуть, трудову біографію художником у художньому комбінаті. Далі, здобувши юридичну освіту, у правоохоронних органах. На службі, яку пройшов від рядового працівника до керівника одного з потужних відділів, мені теж цікаво було. І хтозна, як би було, якби по-іншому склалися обставини, коли у 1988 році повернувся з Півночі в Рівне.
Менше з тим за сім місяців до виходу на пенсію за вислугою років я звільнився з правоохоронних органів. Натомість оформився підприємцем і зайнявся фотографією. Брав участь у виставках. Про майбутнє не дуже замислювався. Тому не думав ні про музей, ні про фотошколу, ні про видавництво. Просто намагався добре робити справу, яка мені подобається.
Зрештою, я ніколи не працював там, де щось було мені не до душі. Хіба що на літніх канікулах (коли вчився у 8-9 класах підзаробляв підсобним працівником на цементно-шиферному комбінаті), щоб мамі чимось допомогти. А так ніколи не працював заради грошей. Вважаю, кожна людина, яка робить те, що любить, рано чи пізно досягне успіху.
– Виходить, що ви свого часу й у марафонських забігах брали участь не заради якихось здобутків, а просто тому, що вам це було цікаво?
– Так, я трохи побігав по світу, починаючи з 2000 року. Займався бігом у вільний час – коли вранці, коли ввечері. А одного разу вирішив взяти участь у міжнародному Трансконтинентальному легкоатлетичному cупермарафоні Миру «Париж – Москва – Сідней 2000». Тоді ми пронесли Олімпійський вогонь від Парижа до Сіднея. Це були просто неймовірні враження. Особливо – закриття Олімпійських, а пізніше й Паралімпійських, ігор. Пережиті почуття неможливо передати словами. Це мій перший супермарафон.
А потім було ще кілька. Бігав по Україні, «Золотому кільці» в Росії, Африці, Греції, Грузії та інших країнах. Тоді я не так, як зараз, був прив’язаний до місця. Ще не було ні видавництва, ні музею, ні фотостудії, тому мав час на тренування і на марафони. А тренуватися доводилося багато, бо бігли на довгі дистанції й цілодобово. Але було надзвичайно цікаво, захоплююче і пізнавально. Особливо для мене, бо я був не лише бігуном, а й фоторепортером. Це просто незабутні часи, знайомства, враження.
– Ви за натурою непосидюча людина, чи їздите по світу, бо так треба, щоб перебувати в течії мистецького життя?
– Мандрую залюбки. Маю багато запрошень. Та жодного разу не було так, щоб я кудись їхав без бажання, а лише тому, що, мовляв, мушу. От, наприклад, тричі був в Індії, де мене попросили прочитати лекції. В Італію, Чехію, Польщу, Словаччину та інші країни їздив на виставки, фотопленери. Зараз маю безліч друзів у багатьох країнах світу. Втім, з поїздками стало складніше через пандемію коронавірусу.
– У вас чимало престижних творчих відзнак. Яку цінуєте найбільше?
– Та є трохи (посміхається, – авт.). А от яка найдорожча? Напевне, Майстер MFIAP (Міжнародної федерації фотомистецтва). Цю відзнаку присуджують за реалізацію найкращого проєкту. Це найпрестижніша у світі нагорода для фотографа. Я отримав її за проєкт «Ренесанс образів», який мені порекомендували подати на конкурс іноземні колеги. За системну результативну участь у виставках мене у 2008 році удостоїли звання «Заслуженого художника Міжнародної Федерації фотомистецтва (EFIAP)».
Була ще одна цікава нагорода за перемогу, яку здобув за серію чорнобильських світлин у міжнародній фотовиставці, організованій Російським географічним товариством у 2013 році. А от їхати до Краснодара за Кришталевим кубком довелося вже у 2014-му, коли почалася війна на сході України. Відверто кажучи, вагався: їхати – не їхати. Все ж полетів. Обійшлося без пригод, хоча й вийшов за нагородою на сцену в українській вишиванці. Але це нікого не збентежило, бо на Кубані досі відчуваються українські корені. Там не лише доводилося чути українську мову, а й українські пісні, які виконували вже після офіційної частини вшанування лауреатів фотовиставки під час бенкету.
– Якщо не помиляюся, ви отримали золоту медаль Міжнародного фотоконкурсу «Bardaf International Exhibition» за світлину «Біг», яка, за оцінкою журі, наповнена своєрідним фотографічний настроєм. А який ваш улюблений фотознімок?
– «Народження нового року». Хоча це, може, й не шедевр, але з цією світлиною пов’язані незабутні спогади. Готуючись у 2005 році до походу на Ельбрус, ми (я і троє моїх колег) у переддень Нового року подалися на Говерлу. 31 грудня попри мряку і дощ вирушили на гору. Пройшли півдороги аж почав падати сніг. Спершу ніщо не віщувало лихого. Ми збиралися опівночі розкоркувати пляшку шампанського. Та раптом після десятої вечора знялася буря, яка відразу зірвала одну палатку. Щоб наш наметовий табір не здуло вітром, ми всю ніч прикривали речі своїми тілами. А під ранок усе стихло, над горами почало сходити сонце, розпочинався день, народжувався новий рік.
Оцю мить я й спіймав у кадрі.
Правда, зняв механічною фотокамерою, бо «цифра» через холод відключилася. Нічого дивного немає, бо навіть чай у термосах перетворився на лід. Потім це фото друкувалося в журналах, виставлялося на виставках. Словом, користувалося попитом.
Зрештою, за кожною світлиною є щось особливе. Навіть у Рівному, де, здавалося б, начебто все звичне, завжди можна побачити унікальне.
– А що цікавого вдалося вам побачити і відзняти у Рівному?
– Я люблю дивитися на світ з незвичного ракурсу. Люди бачать зазвичай з висоти свого зросту – 160-180 сантиметрів. А коли глянути знизу, як, для прикладу, бачать птахи, відкривається зовсім інша картина. Те саме, коли глянути з висоти пташиного польоту на Свято-Покровський собор. Тоді бачиш зовсім інші пропорції. А ще дуже люблю фотографувати життя. Воно неймовірно унікальне і прекрасне.
Спілкувався Василь ГЕРУС