Що не кажіть, а читачів стало менше. Читають нині здебільшого пости в соцмережах. Туди ж перебрались і автори. Вони перекваліфікувалися з письменників на блогерів. За таких умов книжкові полиці терплять через дефіцит нових книг, а читачі відчувають дефіцит нових авторів і тем.
І все ж… Новий автор, нова книга, несподівана тема, гострі думки, безкомпромісні судження – все це читач отримав із виходом роману Марти Ден «Діагноз. Доба з життя палати № 12» – книги, яка в літературне життя Рівного несподівано потрапила минулого тижня. Чому несподівано? Бо ніхто не сподівався, що журналістка Людмила Мошняга, яка ховається за псевдонімом Марта Ден, і яка тривалий час очолювала нашу газету, пішовши на пенсію, раптом візьметься за великі літературні форми. А вона взялася! Тож ті, хто ще не забув її гостре і образне письмо, як журналіста, вже встигли «проковтнути» і її перший роман. Оскільки і я був серед тих перших читачів, то просто не міг не розпитати свою старшу колегу про те, звідки вони взялися: ідея, намір, тема, дійові особи і, зрештою, роман.
– Книга з тих, які не читаєш, а «ковтаєш». Мені вистачило одного вечора та ще шматочка ночі. Тому враження не формувалося довго і поступово, а прийшло відразу. Перше відчуття – злість. Вас це не хвилює? Кажуть, що слово має бути добрим і пробуджувати добрі почуття…
– Добрі почуття породжує добро. Тому в згаданому випадку злість виправдана. Надто багато зла – прикритого та й відвертого – існує у тих сферах нашого життя, які покликані творити тільки добро.
– Але головна тема – медицина.
– Головна тема – корупція. А головне місце дії знаходиться якраз у сфері медицини. Це лікарняна палата. Хто лежав у лікарні, той помітив, що спільні проблеми зближують людей, роблять їх говіркими, відвертими і співчутливими одне до одного. Тому в лікарняних палатах люди розповідають одне одному навіть про те, про що зазвичай мовчать.
– Та в конкретному випадку вони якраз багато говорять.
– Справді. Бо їм болить. І їм треба висловитись, щоб звільнитися від свого болю хоч би частково. Причому біль, який вони відчувають, не тільки фізичний. У кожного є ще свій невисловлений біль, пов’язаний з їх оточенням, сферою діяльності, сімейними обставинами. В моїй палаті номер дванадцять лежать п’ятеро післяопераційних пацієнтів. У кожного – своя непроста історія чи навіть і життєва драма. Я постаралася вкласти у сюжетні лінії кожного з п’яти «пожильців» дванадцятої палати типові проблеми нашого суспільства. А подати їх через особисті історії кожного.
– Думаю, вам це вдалося.
– Тому, що це не вимисел, а правда. Буквально все, що описано в романі, було з реальними людьми у реальному житті. Я коротко пробіжуся по моїх персонажах, щоб ви знали, хто звідки взявся. Першим потрапив до палати хлопець-айтішник Скілл, який давав усім прізвиська. Старого й дуже набожного чоловіка з Полісся він назвав Дідом. Я реально бачила того Діда, коли доглядала в лікарні близьку мені людину. І трьох сільських жіночок – його дочок – теж не вигадала. А згодом Скілл з моєї книжки придумав і для них спільне прізвисько – Три грації. Так от. Від реальних, а не книжкових Грацій, я почула фразу, що їм потрібно поїхати «зарядітіса» грошима, аби розплатитися з хірургом. І вони довірливо розповіли, що «заряджаються» на бурштинових розкопках. Тому через Діда я ввела у книгу тему бурштину. А ще – тему церкви, постійних церковних чвар та поділів. Коли на розкопках бурштину загинув любимий Дідів внук Дмитрик, старий вперше висловив сумнів у тім, чи насправді існує вища справедливість. Бо це ж несправедливо, вважає він, що Бог забрав таку чудову дитину, а залишив життя йому самому, старому й немічному.
Через сантехніка Дохляка в роман прийшла тема зношеності наших комунальних мереж. Ця історія також цілком реальна. Якось я провідувала хвору колегу на вулиці Набережній і почула в неї під підлогою звуки водоспаду. То в підвалі будинку прорвало трубу. Аварійка приїжджала тричі, але жодна з бригад не змогла перекрити подачу води, щоб поремонтувати діряву трубу. Толку не добилися, поки не знайшли пенсіонера-сантехніка, який замолоду обслуговував ту дільницю. Він пояснив: аби зупинити воду на Набережній, треба перекрити вентиль за рогом на проспекті Миру.
Інтелігент потерпає через кризу вищої освіти. Він у розпачі через те, що нині дають червоні дипломи тим, кого ще кілька років тому виганяли з вузу за неуспішність. П’ятий переживає особисту (але типову для багатьох українських сімей) драму. Його дружина поїхала на заробітки до Італії і там знайшла собі іншого чоловіка. Ну а сам Скілл – виходець з інтернату. Батько-п’яниця убив його маму, тому хлопець опинився в сиротинці. Баба заповідала йому свою квартиру, та її після бабиної смерті відсудила у Скілла молодша бабина донька, тобто хлопцева тітка. І для цього вона дала судді хабар.
– У принципі, це не назвеш неймовірним.
– Навпаки. Це в нас настільки типово, що наші люди дивуються не тому, що хтось (лікар, суддя, викладач вузу і т. п.) взяв хабар, а тому, що хтось НЕ взяв його. У моїх персонажів виникла щодо цього дуже гостра суперечка. Дружина сантехніка намагається виправдати хабарників. Мовляв, зарплати невеликі, тому всі хочуть підробити. Але Інтелігент їй категорично заперечує: «Якщо ваш чоловік сантехнік у вільний час піде до когось встановлювати раковину, унітаз чи ванну або ж ремонтувати кран, то це справді підробіток. Але якщо суддя на своєму робочому місці іменем держави Україна приймає незаконне рішення і завдяки цьому справедливість залишається розтоптаною, а несправедливість торжествує, то це не підробіток, а злочин. Бо суддя, який мав би стояти на сторожі закону, сам цей закон і порушує. Бізнес! З усього зробили бізнес! Навіть там, де цього бізнесу бути не повинно.
Наприклад, в освіті. У голові не вкладається, що в ешелоні вищих чиновників держави повно людей із купленими дипломами. Їх викривають, їм в очі кажуть про це, а вони сидять на своїх місцях, наче це нормально – купити документ про освіту, на підставі якого вони отримали свою роботу».
П’ятий наполягає, що не можна називати цих людей хабарниками. Вони просто «уміють жити». І на їхньому місці ніхто б не пропустив нагоди розжитися. Це вже розізлило Скілла.
«Що, по-вашому, означає «вміти жити»? – питає він. – Красти? Брати хабарі? Вимагати з людей додаткову плату за ті послуги, які ти повинен надавати за зарплату? Мене в моєму інтернаті так «жити» не вчили. Мені там без кінця казали, що треба бути чесним, що не можна красти, що не слід нікого ображати, що треба жити по совісті. Виходить, вони вчили так, як треба, хоч насправді знали, що всі навколо живуть не так, як треба, а так, як хочуть. По-вашому, може бути в людини дві совісті? Одна на будень, а інша на свято? Чи, може, одна, коли хабарі вимагаєш, а друга – коли до церкви ідеш? Я думаю, що так не буває. Совість – одна. І вона або є, або її нема». «Молодий чоловіче, ви заблудилися. Ви живете у світі, якого нема. Хто тепер говорить про совість? Це – застаріла категорія. Ніхто тепер не працює на совість. Всі працюють за гроші», – переконує його П’ятий. Вони обидва по-своєму праві. І Скілл, який «заблудився». І П’ятий, котрий переконаний, що в нинішньому світі годі шукати совість.
– Яку фразу зі своєї книги ви вважаєте ключовою?
– Це фраза Інтелігента про ранок. Вона прозвучала у його діалозі з дружиною. Люся пішла з лікарні найпізніше з усіх відвідувачів – уже після закриття. Вона ще не доїхала додому, коли їй зателефонував чоловік. Я наведу їхній діалог дослівно: «Люсю, тут медсестра прийшла вколоти мені антибіотик і питає, де вата?» Спочатку їй захотілося вискочити з автобуса й бігти шукати ту вату. Та потім Люсю розібрав гнів. Вона сьогодні віддала три рулончики вати: спочатку операційній медсестрі, потім – маніпуляційній, а ще – постовій. Вона на власні очі бачила рулончик вати в лотку Васбагатоаяодної! А тепер ця Одна стала в позу і вимагає вату в післяопераційного хворого, який не встає. Люся годину тому дала їй сто гривень, а вона тепер не може знайти клаптик вати! Емоції хлюпнули з неї через край і прорвалися назовні через слова. «Бездушні хапуги!» – видихнула у телефон Люся. «Що ти кажеш?» – не зрозумів Саша. «Я кажу, що в усіх тих людей спільний діагноз: бездушна байдужість». «Це все одно, що масло масляне». «То й що? Хай собі. Можна назвати це якось інакше. Наприклад, бездушна липкорукість. Головне, що всі вони там хроніки, і ця хвороба в них невиліковна». «Люсенько, ти втомилась. Вночі всі коти – чорні, тому ти так і сказала. Лягай спати. Побачиш, зранку в тебе буде інше відчуття». «Ти думаєш, до ранку ті коти побіліють?» «Я думаю, що ранок настане…»
Розпитував Василь ГЕРУС