У всесвітньовідомого фотомитця з Рівного Олександра ХАРВАТА чимало мандрівок у різні куточки планети, з яких повертався з багатим творчим доробком. А нещодавно він у складі україно-словацько-чеської репортерської групи побував у південно-східних регіонах України, які зазнали російського терору.
Своїми враженнями від подорожі фотохудожник поділився з журналістом газети «Сім днів».
– Пане Олександре, чим була зумовлена поїздка міжнародної репортерської групи в регіони, де розгорнулися бойові дії?
– До великої війни я не раз був на сході України, в зоні АТО. А це вирішили з моїми колегами – Марселем Ребро з Братислави і Гаріком Аванесяном з Праги – поїхати зараз. Побували в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях. Не просто поїхали пофотографувати, а й відвезли гуманітарну допомогу. Марселу вдалося зібрати у Братиславі багато чого потрібного як для військових (дрони, навушники, павербанки, кровоспинні засоби, медикаменти тощо), так і для дітей, які проживають у дитячому будинку неподалік Херсону (футбольні м’ячі від Федерації футболу Словаччини, іграшки). А от до наших хлопців на передову не потрапили. Зараз це фактично неможливо, бо вся прифронтова територія поділена на три зони – зелену, жовту і червону. У червону навіть журналістів не пускають, бо там дуже небезпечно. Ми побували в жовтій зоні, де обов’язковою умовою є наявність каски, бронежилета. Звісно, отримали інструктаж: що можна знімати, а що – ні.
– Що найперше впало у вічі, коли добралися до місць, через які пройшла війна?
– Розруха. Бачили багато не тільки розвалених будинків, а й стерті з лиця землі цілі села… І на Миколаївщині, і на Херсонщині. Люди, щоправда, поволі повертаються до рідних місць і починають заново обживатися – волонтери допомагають їм накрити плівками горища, вставити вікна й двері, підмурувати стіни… Картина гнітюча: все і скрізь понівечено, випалено та зруйновано, людей мало. Якщо раніше, наприклад, у Херсоні жило десь 350 тисяч, то зараз аби 30 тисяч набралося. Деякі вулиці абсолютно безлюдні. Воно й не дивно. Там ще дуже неспокійно. Ще на під’їзді до Херсону весь час було чути вибухи. У місті навіть не вмикають, як у Рівному, сигнал повітряної тривоги. Бо якби вмикали, то вона звучала б 24 години на добу.
Не зважаючи на небезпеку, переночували у Херсоні в готелі, поїздили вулицями міста. Побачили наслідки рашистських обстрілів – зруйновані будинки, школи, дитсадки, медичні заклади…
У парку лежить повалена телевежа, яка поламала чимало дерев. Між іншим, ми були у Херсоні в той час, коли туди приїжджав Президент Володимир Зеленський. Але про те, що був сам глава держави, довідалися вже пізніше. Президент, правда не проводив оглядин вулиць міста, бо тоді помітно активізувався обстріл з боку окупантів. Поспілкувалися з деякими військовими, місцевими жителями, коли ходили фотографувати розбомблену місцеву школу. Там, до речі, зустрілися з волонтеркою Галиною Іванівною Уманець, яка двічі побувала у російських катівнях. Розповідала, як їй до грудей підключали електроди за те, що вона допомагала постраждалому населенню. Коли приїхали у дитячий будинок, що в одному з сіл неподалік Херсону, зустріли двох волонтерів (чоловіка і жінку) з Великобританії. Вони фактично живуть у мікроавтобусі, на якому приїхали з Лондона. Розвозять гуманітарну допомогу.
– Вирушаючи на схід, напевне, мали уяву, з чим там зіткнетеся? Реальність виявилася песимістичнішою чи оптимістичнішою?
– Коли бачиш наживо – це далеко не те, що можеш собі уявити. Особливо коли зустрічаєш людей, які пройшли крізь пекло… До слова, більшість населення, яке раніше було російськомовним, зараз намагається розмовляти української мовою. Навіть тоді, коли це їм не зовсім вдається. Люди розповідали, що мали у господарстві корів, курей, кролів… А зараз голі-босі. Мусять все розпочинати з нуля. Важко уявити їхній душевний стан. А що вони пережили, коли їх накривали «градами»! Одні показували погреби, де переховувалися під час обстрілів, інші – величезні ями від снарядів, що впали поруч з їхніми оселями. Стіни будинків всіяні слідами від осколків, парканів немає, вікна й двері позривало, дахи позносило… Розповідали про звірства загарбників. Найжорстокіше, з їхніх слів, поводили себе кадирівці…
Трапляються випадки, що люди підриваються на мінах. Показували місце, де в одному із сіл хлопчик з сім’ї, яка повернулася, підірвався. У полі вільно ходити небезпечно. Не передати словами почуттів, коли дивишся на повністю зруйноване село, де не залишилося жодної вцілілої будівлі. Кожною клітиною свого тіла відчуваєш те зло, яке несе війна.
Дуже вразила будівля Миколаївської обласної військової адміністрації, в яку влучила ракета, з величезною наскрізною дірою. Коли ідеш коридорами і кабінетами, тебе супроводжує така тиша, що аж у вухах дзвенить… І все це у 21-му столітті! Заради чого? За що рашисти так знущаються над людьми?
– Якось ви зізналися, що найбільше любите знімати людей. Хто став героєм ваших світлин під час гуманітарно-репортерської мандрівки?
– Так, люблю фотографувати людей. Але саме їх, як уже казав, майже не було. А військових знімати не можна. Раніше тричі їздив у Донецьку і Луганську області. Тоді було простіше – можна було фотографувати бійців (хоча, звичайно, без бойових позицій, без знаків приналежності до військового підрозділу). А зараз не дозволяють. Отож знімав тих людей, яких вдалося зустріти. Мені чи не найбільше сподобалося, як в одному з сіл я представив вже літній жінці словацького фотографа Марсела Ребро, на що вона щиро відреагувала: «О, зі Словаччини! Словаччина дала нам МіГи». Марсел був водночас здивований і зворушений, що звичайна українська селянка знає про те, що Словаччина допомогла Україні МіГами. Він про це розповів на своїй сторінці у соцмережі, на що отримав багато схвальних відгуків словаків.
– У що «виллється» ваша мандрівка на війну?
– Наразі готую фотоматеріали. У Рівному теж зробив багато присвячених війні знімків, які вже побували на виставках як в Україні, так і за кордоном – у Польщі, Литві, Чехії, Німеччині, на Кіпрі, друкувались у паризькому журналі. Крім того, видано каталог з фотографіями. Не лише з моїми і колег з України, а й фотомитців з 11 країн світу, які зробили світлини на батьківщині із заходів, що проходили на підтримку України. Отож зараз також збираю фотоматеріали, щоб показати світові. Нещодавно отримав пропозицію від одного з організаторів фотовиставок із Південної Кореї, щоб показати роботи українських фотографів у Сеулі та інших південно-корейських містах. Десь орієнтовно у травні маємо зустрітися з ним у Польщі, де він передасть фотовиставку корейських митців, аби показати їхні роботи в Україні, а я йому – світлини українських фотографів. Це, звісно, буде тема героїчної боротьби українського народу. Маємо не мовчати, а показувати світові правду. Правда завжди перемагає.
Спілкувався Василь ГЕРУС