Як багато хто з моїх друзів дитинства, я не знала, що наша маленька річка Смородинка насправді називається Стави. Найважливіше ж у річці – те, що вона річка, а не те, яку назву дали їй люди. Бо ніхто й ніколи не запитував річку, як би їй хотілося називатися.
В дитинстві ми охоче купалися в цій річці, як потім і наші діти, коли приїздили в Соснівку до бабусі на літні канікули.
Ось так написала про цю річку в своїй книжці «Канікули Анни-Марії» Аня СТУПЧУК.
«Щоразу, повертаючись з поля разом із бабусею (у мами ще не було відпустки, вона жила в місті і ходила на роботу), ми з Машею спускалися вниз до Смородинки, щоб покупатися. Повзаючи по дну, ми вдавали, що плаваємо, і дуже хотіли навчитися плавати по-справжньому. Бабуся показувала нам з берега, як потрібно рухати руками і ногами, але це у нас чомусь не дуже виходило.
Та ось одного дня ми побачили в річці, поблизу берега, дерев’яні поручні. У неділю тут проходив обряд хрещення. Тримаючись за ці поручні, ми спробували трохи пропливти: і вийшло! Ще раз пропливли – вийшло!
«А тепер спробуйте так само, тільки не тримайтеся за поручні», – сказала бабуся.
Знову вийшло, ми попливли самі!!! Увечері зателефонували мамі й розповіли, як навчилися плавати і як це добре – вміти плавати по-справжньому. А коли вона приїхала на вихідні, ми вже з нею плавали на великій річці Случ. Правда, плавати там важче, бо в цієї річки швидка течія.
Біля великої річки ще цікавіше. Там було багато різних рибок, які так і норовили куснути за ногу. А ще безліч маленьких жабок, які спершу виявилися круглоголовими пуголовками, і ми могли спостерігати їх перетворення на справжніх дорослих жаб. Вони жили у великих, заповнених водою западинах, де вода прогрівалася на сонці. І жабкам, як і нам, це дуже подобалося.
Одного разу в нашу плаваючу компанію навіть потрапив водяний вуж. Спершу нам здалося, що то поряд пливе якась палка, але я помітила, що вона повертається до нас головою й підпливає ближче. І хоча нам дуже хотілося роздивитися водяного вужа, ми все ж не стали його турбувати. Ми лише махали йому руками, доки він плив.
А якось у кущах верболозу нам трапилося чарівне маленьке створіннячко з великими вухами і крилами. Воно розпустило крила і зашипіло, коли я нагнулася нижче, щоб роздивитися.
«Це кажан, – здогадалася мама, – маленька дитинка летючої миші. Рукокрила мама, певно, полетіла додому у Соколині гори, а дитинку лишила тут до темного вечора. Кажани вдень не бачать, а тільки відчувають наше тепло».
Довкола було так багато цікавого, що просто манило: жовті водяні лілеї, різнобарвні бабки, піщаний берег із зеленими острівцями трави, прозора вода, в якій було видно безліч маленьких рибок і річкових «черепашок», що, висунувши одну ногу, повільно пересувалися дном річки.
З тих пір, як ми навчилися плавати, все це річкове багатство стало й нашим. На березі біля кущів хтось часом лишав човна. І ми, розгойдуючи його, розсікали воду веслами і вдавали, як пливемо, долаючи темне глибоководдя…
Людмила СТУПЧУК
Фото ілюстративне