А тим часом він повернувся з «Тернопільської Озеряни-2019» і вкотре – у статусі переможця
Валерій Цибульський не кепкує, запевняючи: якою б великою не була юрба, вона не змусить його йти за собою. Він лідер, який на все і про все має свою перевірену виважену точку зору. Тож коли біжить у натовпі легкоатлетичний крос, йому нічого не залишається, як прийти до фінішу першим. І хоча на останніх своїх змаганнях на дев’ятикілометровій дистанції, що відбулися днями на Тернопільщині, абсолютним чемпіоном він не став, рівнянину, котрому невдовзі виповниться 70, не було рівних у його віковій категорії.
Скільки Валерій Цибульський пам’ятає себе, він завжди був у формі: грав у футбол, бігав, у три роки вже катався на лижах. З восьмирічного віку вболівав за київське «Динамо». Міг годинами бути прикутим до радіоприймача, коли транслювали гру улюбленої команди: Валерій всотував атмосферу, кульмінаційні моменти футбольного матчу. Кожну курйозну комбінацію, озвучену талановитим коментатором, згодом відпрацьовували з хлопцями.
Після восьмого класу юнак вступив до Вінницького політехнічного технікуму на відділення обробки металів і різання. Вивчав токарні, фрезерні верстати. Поряд з тим записався у Вінницький спортивний клуб «Динамо», в якому почав займатися… боксом. Чому боксом? Бо всіх ровесників тоді тягло у футбол і рідко хто займався боксом!
Хлопець родом з подільського села рано зрозумів, що треба вміти постояти за себе, свою дівчину. Тож з 15 років боксує на рингу. І у свої 17 він став кандидатом у майстри спорту. А там – чемпіоном Вінниці, Вінницької області.
На четвертому курсі, під час практики на Харківському тракторному заводі, доля звела Валерія Цибульського з талановитим тренером Борисом Андрєєвим. Свого часу досвідчений наставник був тренером-консультантом з боксу збірної Радянського Союзу. Там же, в одній секції, хлопець тренувався з Анатолієм Клімановим, майбутнім чемпіоном Європи, віцечемпіоном світу.
Такі знайомства лише загострювали жагу юнака до перемоги і спортивного визнання. Йому подобалось, як адреналін солодко розтікається по жилах при думці про небезпеку, вабив ризик, хвилювання, коли не знаєш, чим усе закінчиться під час поєдинку.
– Я завжди знав, що переможу. При цьому знав, що рано чи пізно буде й поразка! Бо це закономірно… На когось сильнішого колись все одно натрапиш: або ти будеш не на тому рівні, або не підготуєшся як слід.
– Багато поразок було у вас на рингу?
– На жаль, не було… (сміється). Всі дивуються, що я боксер, а в мене ніс цілий.
– Як вам це вдалося?
– У мене був хороший захист. Я технічним був.
Після технікуму десь рік відпрацював техніком-технологом, а потім була армія, де став чемпіоном дивізії. Після служби працював на Вінницькому інструментальному заводі бригадиром-наладчиком. А вже за рік летів за романтикою на далеку Північ.
Хоча на той час після технікуму та інституту не брали на роботу на робітничі посади, Валерія Цибульського прийняли слюсарем в «Союзтюменьгаз», який будував газопровід.
Хлопець стикував труби, попередньо зачищаючи від ржі, ізолював, а тоді зварював сегмент до сегмента. Складні побутові умови, виснажлива робота не стали на заваді заняттям боксом. Валерій не припинив тренувань, а ще примудрився стати чемпіоном Тюменської області. За перемоги хлопець отримував грошові винагороди і талони на харчування. Та врешті-решт вирішив повернутися в Україну.
За той час батьки з Вінниччини переїхали до Олики. А все через правдолюбство батька, який не захотів поступатися принципами партократам з райкому й обкому, котрі допікали досвідченого агронома своїми «цінними вказівками». Відразу влітку Валерій Цибульський вступив до Луцька у філію Львівського політехнічного інституту на вечірнє навчання, бо вирішив знову вдосконалювати свій професійний фах. А вдень хлопець працював інженером- технологом на Луцькому електроапаратному заводі.
Та вже після другого курсу 27-річний Валерій Цибульський вирішив кардинально поміняти свій профіль. Бо окрім спорту його душі не давало спокою ще одне хобі – любов до історії. Особливо вабила антична минувшина давніх греків, римлян. Згодом саме цей напрям він обрав спеціалізацією під час студій на історичному факультеті в Київському університеті імені Т.Г. Шевченка, усі іспити до якого здав на «п’ятірки».
Після навчання у столиці випускник-відмінник за скеруванням Міністерства освіти УРСР приїхав до Рівного на викладацьку роботу в Український інститут інженерів водного господарства (з 2004 року – Національний університет водного господарства та природокористування).
Плідні наукові здобутки Валерія Цибульського – тема окремої розмови. Попри навантаження у виші, активну громадську роботу, подорожі Україною та світом виснажливі тренування перетворювалися на свято для його душі і тіла. Відсутня пара чи вікно в розкладі занять для Валерія Цибульського – привід пробігти крос чи зайнятися фізичними вправами.
У молоді роки Валерій Цибульський фактично щодня виходив на ринг. Незважаючи на професійну зайнятість, у зрілому віці донедавна боксував по два-три рази на тиждень. А оскільки суперників його віку у Рівному немає, тож на спаринг виходив з молодшими боксерами. Якось торік на рингу пропустив декілька ударів і серйозно травмував плече. Травма й змусила досвідченого спортсмена перемкнути увагу на біг. Хоча щодня і раніше крос був у його розкладі: він найкраще тренує ноги та витривалість організму.
– Помилково думати, що боксер здобуває перемогу сильними руками, голова і ноги – в рази важливіші! Коли ти швидко рухаєшся, можеш кути зрізати, атакувати суперника в профіль то з однієї, то з другої сторони, перемога за тобою,– каже Валерій Цибульський.
Ще до травми спортсмен тричі був учасником марафону «Сильні духом» (проводиться у Рівному щороку в останню неділю липня). Перший раз у забігу на 5 км був третім, згодом виборов «золото» на дистанції 10 км, а через рік прибіг першим у забігу на 5 км.
Такого визнання Валерію Цибульському виявилося замало. В інтернеті знайшов інформацію про найближчий забіг у Луцьку, тож у першу неділю вересня долав свої 6 км разом з тисячею охочих позмагатися за перемогу на так званому відкритому чемпіонаті.
– У Луцьку я біг крос, зовсім не знаючи маршруту: там були підйоми, спуски. Та орієнтувався на свій темп, спостерігаючи за старшими бігунами. Молодших не обганяв, а біг з ними, уважно слідкуючи за поведінкою суперників з моєї категорії, 50+,– розповів Валерій Цибульський.
Звісно, у Луцьку здобув свою перемогу, затим знову знайшов в інтернеті інформацію про «Тернопільську Озеряну», зареєструвався. І як настав час – гайда туди за перемогою.
Валерій Цибульський щиро зізнається, що друге місце для нього – це поразка. Він давно засвоїв це, адже навіть у Древній Греції лише олімпіонік (переможець Олімпійських ігор) був визнаний чемпіоном. А чи друге, чи двадцяте місце – це вже не мало ніякого значення. Тільки олімпіоніку з дружиною діставалося почесне місце в першому ряду театру, а коли він приїздив до населеного пункту – його носили на руках, йому ставили бюсти.
Переді мною сидів сивочолий максималіст з вогниками юнака в очах. Він переконував, що не лише життєвий досвід, а й читання допомогло йому осягнути те, чим сьогодні легко ділиться з іншими. Хоча колись, щоб отримати омріяну книжку для читання в бібліотеці, йому доводилося вистояти довжелезну чергу.
Наостанок, якось між іншим, пан Валерій згадав, що влітку він був переможцем на кросі в Іспанії. Та справжній адреналін відчув тоді, коли біг перед биками, яких гнали до участі в кориді. І це були миті його щастя.
Зараз він чекає на реєстрацію в декількох престижних міжнародних забігах. Але щиро мріє про час, коли плече буде у формі і він знову зможе боксувати. Бо Валерій Цибульський з тих, кому краще померти на рингу, аніж удома в ліжку.
Оксана ПИЦЬКА